Вокальне навчання у самодіяльних хорових колективах

На певному етапі може виникнути необхідність поділу теоретичних і практичних занять. До них можна залучити додатково педагогів фахівців, студентів практикантів, інших помічників хормейстера (наприклад, для індивідуальних занять по постановці голосу, уроків сольфеджіо й музичної грамоти). Але у всіх випадках навчально-виховна робота повинна зберігати свою цілісність і спрямованість на досягнення єдиних творчих цілей.

Отже, успіх й ефективність цієї роботи в самодіяльному хорі у великій мірі залежить від володіння керівником методикою вокально-хорового й музично-освітнього навчання.

1.3.3 Обов'язки керівника самодіяльного хору

Ситуації, в яких керівник починає свою творчу діяльність, можуть бути різними. В одному випадку хормейстер може приступити до роботи із уже сформованим колективом, який з якоїсь причини втратив свого попереднього керівника. У цьому випадку хормейстер повинен добре осмислити й зрозуміти старі традиції колективу, взяти за основу накопичений самодіяльними співаками позитивний досвід.

Інший випадок - коли хормейстер є творцем нового хорового колективу. Він самостійно вирішує питання комплектування складу хору, визначає його художньо-творчий напрямок. Інакше кажучи, на його плечі лягають всі організаційні й творчі завдання, які постають на момент створення хору - найбільш відповідальний, трудомісткий і клопітливий момент у житті будь-якого творчого колективу, а самодіяльного особливо, тому що самодіяльна творчість будується винятково на добровільних початках.

Керівник самодіяльного хору повинен бути не тільки педагогом хормейстером, але бути ще й добрим організатором, людиною спритною, ініціативною. На думку П. Андрійчука, художнього керівника заслуженого народного ансамблю пісні і танцю України "Дарничанка", ці якості особливо необхідні в момент створення колективу.

Наводимо найважливіші принципи, котрими має керуватись керівник самодіяльного хорового колективу у своїй роботі:

· в усіх питаннях бути абсолютно чесним щодо колективу і справедливим стосовно кожного його учасника;

· жодна репетиція не повинна проводитися без належної самопідготовки - репетиційний час надто короткий, щоб його витрачати нераціонально;

· за будь-якої ситуації - максимальна зарядженість на роботу;

· кожне заняття повинно досягати поставленої мети і проводитися в різних формах (загальні, групові, вокальні, сценічні) - учасники мають отримувати насолоду від творчої праці і шкодувати за пропущеною репетицією;

· сміливо брати на себе відповідальність за вирішення спірних творчих та організаційних питань, запобігаючи таким чином виникненню конфліктних ситуацій між учасниками;

· знати творчі і особисті проблеми учасників колективу і всіма можливими засобами допомагати їм у їх розв'язанні.

Керівник повинен постійно задавати собі запитання: що я зробив сьогодні, цього тижня, місяця для людей, котрі в мене повірили? А поле діяльності в цьому напрямку безмежне: організація відвідувань учасників та їх сімей: концертів, театрів, виставок, музеїв, поїздок на відпочинок; почесні нагороди, відзнаки, грамоти; сприяння оздоровленню дітей та вирішенню побутових проблем; вітання з нагоди свят членів родини, вчителів; концерти на місцях роботи, на батьківщині, у школі, де навчається дитина тощо.

Отже, щоб зацікавити людей у роботі хорової самодіяльності, потрібне велике терпіння й наполегливість з боку керівника колективу.

РОЗДІЛ ІІ МЕТОДИКА ВОКАЛЬНОГО НАВЧАННЯ У САМОДІЯЛЬНОМУ ХОРОВОМУ КОЛЕКТИВІ

2.1 Методика роботи над хоровим твором у самодіяльному хоровому колективі

Робота над хоровими творами є основною стороною діяльності хорового колективу. Дійсно, вироблення в співаків навичок вокально-хорової техніки, вивчення ними музичної грамоти й сольфеджіо, розширення знань з історії та теорії музики - усе має бути спрямованим на кінцевий результат - вивчити й виконати конкретну програму.

Думка всіх видатних музикантів сходиться на тому, що, приступаючи до вивчення музичного твору, необхідно спочатку одержати про нього загальну уяву, зрозуміти і відчути його домінуючий настрій. Це досягається шляхом перегляду і програвання твору, в процесі якого визначаються контури майбутнього виконавського плану.

Процес розучування хорових партитур містить у собі два взаємозалежних моменти: технічне оволодівання, музично-поетичною мовою творів й їхнім художнім втіленням. І те, і інше необхідно для передачі музичних зразків.

Згодом учасники самодіяльного хору здобувають вокально-хорові навички виконання, розвивається їхні музичні здібності. Перед керівником встає нове завдання - пошук ефективних форм і методів навчання, спрямованих на розвиток здатностей співаків до музично-образного мислення.

Основою хорового співу є правильна вокально-технічна культура виконання. Тому саме робота над вокальними навичками є тим стрижнем, навколо якого розгортаються всі інші елементи навчально-хорової роботи. Педагогічні завдання керівника самодіяльного хору багато в чому подібні з роботою педагога сольного співу і ускладнюються тим, що хормейстер має справу з колективом співаків-аматорів.

Щоб навчати співу інших, необхідно самому володіти співочим голосом, постійно вдосконалювати свою майстерність, бути в співочій формі, уміти в будь-який момент показати голосом той або інший штрих, нюанс, прийом. Якщо керівник слабий у вокалі або тимчасово не в змозі співати, він повинен завжди мати в полі свого зору одного-двох яскравих співаків, здатних проілюструвати вокальні вимоги педагога.

У якій би манері, яким би голосом не співав вокаліст, фізіологічна основа звукоутворення є єдиною для всіх.

Стосовно недоліків у хоровому виконанні, зауважимо, що самодіяльним хоровим колективам найбільш притаманними є два види недоліків безпосередньо у способі звуковидобування - одні хори надмірно форсують звук, інші, навпроти, недостатньо активно подають його. Останній недолік є типовим для багатьох початкових колективів, які не володіють навичками співу. Учасники цих хорів часто соромляться, не знають, що спів має бути повнозвучним, яскравим, вільним. Тому недосвідчені співаки, як правило, задовольняються наспівуванням мелодії. Перед керівником постає завдання "витягнути" з них голос, розвинути його. Для цього існує багато різних прийомів, вправ, за допомогою яких голос поступово міцніє, здобуває силу й красу.

Розглянемо головні компоненти, з яких складаються співочий процес і техніка вокального виконання.

Звуковидобування є процесом фізіологічним, тому дія всієї голосоутворюючої системи підкоряється певним закономірностям, про які хормейстер "повинен мати уяву й на власному досвіді вміти відчувати" (за Л. Шаміною) співочий процес.

Головна умова співу - це внутрішня повна фізична воля виконавців. Вона досягається природною позою співака: прямий і вільний корпус, розправлені плечі, пряме положення голови, випрямлені коліна, ноги з опорою на п'яти, руки, що спокійно лежать на колінах.

М'язи лиця, шиї, плечей - також мають бути у спокійному стані. Ідеальним положенням співака при співі вважається положення стоячи. Однак, з огляду на тривалість репетицій і щоб уникнути фізичної перевтоми співаків, заняття проводяться в положенні сидячи. Деякі хормейстери різноманітять положення корпуса. Наприклад, розспівують хор стоячи, а нові твори - сидячи. Готовий репертуар проспівують виключно стоячи.

При співі не бажано закидати голову, гримасувати, затискати нижню щелепу. Все повинно бути просто й природно, вільно й невимушено. Керівнику необхідно домагатися від виконавців, щоб процес співу був такий же природний й органічний, як процес мови. Співати слід вільно й природно, не роблячи нічого зайвого. "Співати, тому що хочеться співати, а сам процес співу має бути приємним", - так можна сформулювати основне співоче правило. Його дотримання повинне постійно контролюватися керівником, особливо спочатку вокальної роботи. Взагалі рекомендується кожну хорову репетицію починати із "входження" у фізичне відчуття волі. Така психофізіологічна установка, регулярно має бути впроваджена у свідомість співаків, що незабаром стане навичкою, потребою, надійним і правильним рефлексом. Саме відчуття фізичної свободи дає гарантію розвитку голосу в природних для нього умовах.

2.2 Методика постановки співацького дихання

Найважливішим фактором голосовидобування в співаків є дихання. У широко відомому афоризмі - "школа співу - це школа дихання " - дуже правильно відзначається величезна роль дихання як фундаменту, на якому формується співочий голос. Співоче дихання відрізняється від звичайного, тому що служить для звукоутворення. За Л. Шаміною, співоче дихання - це особлива пристосувальна діяльність дихальної системи під час співу. Воно вимагає поступового розвитку, систематичного тренування, тому що розвинене, тривале, гнучко кероване дихання - велике достоїнство співака".

Розглянемо типи та постановку співацького дихання.

Існують різні типи співочого подиху: ключичне (в акті подиху беруть участь плечі), грудне (беруть участь мускули верхньої частини грудної клітки), нижньореберне (розширюються нижні ребра), діафрагматичне або брюшне (опускається діафрагма). Розглянемо діафрагматичний (його називають також костоабдомінальним) тип як найбільш прийнятний варіант співочого дихання. Цей тип дихання найглибший і є основою, "на якій іде подальше формування вже змішаного типу дихання, що дає можливість пристосуватися кожному співаку до зручного для нього стану дихання, використовуючи при цьому всі типи дихання, крім ключичного".

Діафрагматичний тип дихання від природи зустрічається в небагатьох людей, і засвоєння його представляє значні труднощі, перебороти які можна завдяки наполегливості керівника й терпінню учнів, а також за обов'язкової умови, що хормейстер сам добре розібрався в техніці цього способу дихання й засвоїв його у власному співі.

У чому ж полягає техніка діафрагматичного типу дихання. Вдих здійснюється за допомогою діафрагми, що опускається, грудочеревної м'язової перегородки, що відокремлює грудну порожнину від черевної. Живіт при цьому як би висувається вперед, а видих регулюється черевним пресом. З метою наочності можна пояснити техніку діафрагматичного дихання за допомогою "порівняння тулуба людини (у його дихальній функції) із трубкою насоса, призначення якої - через той самий отвір набирати й виганяти назад рідину або повітря". Повітря набирається рухом поршня вниз, а діафрагма при скороченні опускається й відтискує вниз лежачі під нею черевні органи, при цьому обсяг грудної порожнини збільшується в глибині.

Щоб відчути глибину подиху, вокальні педагоги й хормейстери часто користуються образними висловами "опустити поршень до кінця", "дістати дна". Тут необхідно постаратися фізично відчути саме глибину "повітряного стовпа". Іноді допомагає прохання "співати животом", брати дихання "у пояс", "у живіт", "у спину".

Після цього стінки черевної порожнини, що складаються зі складної системи прямих, косих і поперечних м'язів, складових так названий черевний прес, комбінованими скороченнями піднімають назад вгору всю занепалу при вдиханні масу черевних органів. Вони своїм тиском поступово приводять діафрагму у її вихідне високе положення й давлячи через неї на легені, витісняють із них ту частину повітря, яку вони набрали за рахунок опускання діафрагми. Повітря спрямовується назовні через дихальне горло й гортань. Цей момент видихання цілком й у точності відповідає руху поршня вгору.

Якщо спочатку хормейстер звертає увагу співаків на те, куди взяти дихання, то згодом увага фіксується на тому, як удержати подих, ощадливо витрачаючи його, забезпечуючи тривале й плавне звучання.

Перший час учасникам хору корисно тримати руки на поясі, не вбираючи повітря одночасно через рот і ніс, намагатися при вдиху відчути, як уявлюваний повітряний поршень опускається вниз, руки разом з ребрами розсовуються при цьому в сторони, черевний прес подається ледь уперед. Зауважимо, що досить ефективним є, коли керівник сам наочно демонструє правильний спосіб подиху, перевіряючи дихальний процес в окремих співаків.

Видих здійснюється з відчуттям співу "на себе", а не "із себе", тобто на видиху співак повинен прагнути зберегти стан вдиху. Таке фізичне відчуття співу "на себе" допомагає довше удержати дихання. Інакше кажучи, у співаків необхідно виробити постійне відчуття вдиху, навіть у момент властивого звукоутворенню, що здійснюється, як відомо, завдяки видихуваному повітрю.

Співочий подих можна виховувати двома способами: розвиваючи дихальну мускулатуру спеціальними вправами поза співом і розвиваючи подих на вокальних вправах.

Для вироблення навички вдиху й видиху старі досвідчені майстри рекомендують вправу на подих без звуку. Слід зазначити, що такі вправи приносять певну користь, але за умови, якщо вони не є самоціллю, а застосовуються як фізична зарядка перед співом. Такими вправами протягом першого півріччя необхідно починати буквально кожний урок. Зміст їх, з одного боку, полягає в тім, щоб додати м'язам, що беруть участь у дихальному співочому процесі, певну фізичну пружність і витривалість, з іншого боку - подібні вправи допомагають усвідомити організацію процесу вдиху і видиху, не відволікаючись на момент формування звуку" [39].

Наведемо декілька вправ на зміцнення співочого дихання:

1. М'яко, по руці взявши глибокий вдих "в живіт", співаки рівномірно, повільно й беззвучно видихають повітря, багаторазово вимовляючи шиплячу Ф. При цьому повітряна хвиля як би м'яко б'є в передню стінку живота. Вся увага співаючих зосереджує на глибині дихання, роботі черевного преса, збережене повітря. Вправа виконується при повній фізичній свободі, м'яко, без утрирування. Вправу без звуку варто сполучати з виконанням вправ на окремі голосні. У результаті тренувань у співаків виробляється рефлекторна навичка правильного співочого дихання, напруга м'язів знімається, їхні рухи стають скоординованими й доцільними.

2. Дуже корисно в якості тренування запропонувати співакам відчути відчуття беззвучного крику (беззвучно кричати а). При цьому увага повинна бути зосереджена на відчутті діафрагми, чим сильніше уявлюваний крик , тим відчутніше вага на діафрагмі.

3. Добре допомагає відчути глибину дихання наступна вправа. Треба попросити співаючого "промукати", "пробасити" голосну А як би "з живота" або "животом" й обов'язково відчути при цьому залежність сили звуку від роботи діафрагми й черевного пресу. Як тільки підвищується інтонація й підсилюється звук, відразу наступає відповідна реакція - діафрагма тяжчає, живіт ледве висувається вперед. Інакше кажучи, співак повинен знову таки фізично відчути повний взаємозв'язок між процесом подиху й звукоутворенням.

4. Проінтонувати склад ОЙ на зручній висоті, імітуючи стан переляку. При цьому момент початку звуку повинен бути стрімким, швидким, зафіксованим на діафрагмі, саме в цьому місці перебуває опора звуку. Після фіксації початку звуку його варто продовжити, простягнути на голосну й, відчуваючи щільне, вільне звучання на опорі, на діафрагмі.

5. Співати звуки примарної зони, намагаючись як можна довше втримувати їх на диханні. Кожен звук, узятий по руці диригента, тягти рівно й вільно, без поштовхів, відчуваючи стан вдиху, тобто як би "на себе". Використати голосні Ю (У), Я (А), Е (О). Пізніше, коли з'являться деякі навички правильного дихання , можна перейти до вправи на філірування звуку.

6. Один звук (наприклад, соль), тягнеться на який-небудь склад (лє, ля лі) всіма учасниками хору в унісон. Керівник диригує на 2/4, показуючи поступове посилення звуку від pіano до forte, потім поступово subіto ріаnо, що знову приходить до forte. І так варто повторювати кілька разів, домагаючись еластичного, гнучкого звуку, він повинен тягтися, немов "гумовий", "полоскатися" за допомогою активної роботи стінок діафрагми живота. Виконувати вправу треба в повільному темпі, поступово доводячи його до швидкого. Головне - щоб співаючі відчули залежність посилення звуку від напруги м'язів живота. Вправа гарно тонізує, допомагає швидко знайти відчуття опори дихання. Рекомендується мати його в частому побуті й використовувати особливо в тих випадках, коли співаки в силу яких-небудь причин перестають співати на опорі.

Процес співочого дихання потрібно довести до свідомості учасників хору, що навчаються співати, й послідовно відпрацьовувати його механізм, на кожній репетиції нагадувати хористам принципи співочого дихання, стежити за правильністю його виконання. Для співака важливо володіти таким диханням, що добре перетворюється у звук. Можна дати багато дихання, але його перетворення в звук буде поганим, наприклад при форсуванні. Подих не можна перебирати й давати його більше, ніж це потрібно. "Воно повинне бути утриманим, узятим як би "на себе", а не виштовхнутим із себе.

Найкраще, коли дихання за відчуттям як би стоїть на місці, не йде, а створює еластичну підтримку звуку. Основна вимога до дихання в тім, щоб воно не було закріпачено, а було б вільно, еластично, пружно. Не натискати диханням на гортань, цього не можна робити в жодному разі, а шукати таке утримане дихання, яке створює максимально ефективний резонанс, найкращий співочий тон. Правильному диханню відповідає відчуття волі, вільного "проходу дихання до резонатора". Дихання повинне не зачинятися , піддаватися або надавлюватися, а проходити, продуватися разом зі звуком. Тонус діафрагми при цьому не скований, а гнучкий. У подиху має бути все вільним" [39]. Подих повинен гудіти в співаку, немов полум'я в каміні при гарній тязі, тоді воно вільно проходить і захоплює резонативні зони. Коли ж подих натиснутий, звук стає твердим і губить резонанс. Дихання у співі як би протилежне мовному. У мові воно витрачається, природно випливає, і живіт при цьому втягується. У співі подих протилежно природному, живіт іде трохи вперед, а не втягується, як при мові. У співі не можна давати йому йти, провалюватися. Повинне бути прагнення удержати його й подати у перед.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8