Покращення фізичної підготовленості у дітей молодшого шкільного віку шляхом збільшення обсягу рухової активності 
Формування особистості дитини йде в умовах
єдності свідомості і діяльності. На початкових етапах людської історії
діяльність була подана, насамперед, у різних формах рухової активності,
практична реалізація якої істотно залежала (та й тепер залежить) від стану і
розвитку фізичних якостей людини. Тому рухова активність у цей період життя
виконує унікальну роль комплексного розвитку всіх аспектів цілісної особистості
дитини (психологічного, інтелектуального, естетичного, морального), поступово
підготовлюючи її до умов соціальних відносин, що ускладнюються [21, 36, 37, 45,
48].
Продовжується розвиток і вдосконалювання рухів
дитини; вона опановує все складніші рухові акти. У цьому віці діти легко
виконують рухи за участю великих м’язових груп та з великою амплітудою і
зазнають труднощів при виконанні точних і дрібних (із малою амплітудою) рухів. Саме
в період 6 - 10 років життя закладаються основи культури рухів; успішно
освоюються нові, раніше невідомі вправи і дії, фізкультурні знання. Здібності
дітей до освоєння техніки рухів настільки великі, що багато нових рухових умінь
освоюються без спеціального інструктажу [6, 14, 46].
Відбувається зміна режиму життя, пов'язана з
початком навчання в школі. Навчальна праця молодшого школяра характеризується
такими особливостями: зміною форми проведення занять у порівнянні з дошкільними
закладами; різким збільшенням загальної тривалості занять; "робочою" позою
учня, оскільки переважає сидяче положення і різке збільшення малорухливості; інтелектуальною
спрямованістю.
Докорінно змінюється весь уже сформований уклад
життя дитини. Від неї вимагаються величезні зусилля для того, щоб адаптуватися
до нового життєвого порядку. Практичний досвід і спеціальні дослідження
показують, що високі фізичні або розумові навантаження в цьому віці порушують
нормальну збудливість нервової системи, ведуть до усіляких зривів у вищій
нервовій діяльності дітей.
У віці 6-10 років починають формуватися
інтереси і нахили до визначених видів фізичної активності, виявляється
специфіка індивідуальних моторних проявів, здібність до тих або інших видів
спорту. А це створює умови для успішної фізкультурно-спортивної орієнтації
школярів та визначення для кожного з них оптимального шляху фізичного
вдосконалення.
Найбільш істотним моментом у фізичному
вихованні дитини цього періоду життя є формування особистісного відношення
дитини до фізичного тренування, виховання активної позиції у ставленні до свого здоров'я, міцності тіла і
загартування.
Основні закономірності росту й розвитку дітей
і підлітків, стан їхнього здоров’я і особливості рухової підготовленості
визначають вибір педагогічних прийомів впливу на організм учня залежно від
конкретних завдань навчально-виховного процесу [2, 4, 10, 17].
Фізичні вправи на уроках фізичної культури в
загальноосвітній школі треба розглядати як засіб для розвитку в учнів уміння
керувати своїми рухами, як засіб для розвитку рухових якостей, як засіб для
вироблення у школярів сміливості, рішучості, рухової вправності й підготовки до
трудової діяльності.
Зміцнення здоров’я, підвищення фізичної
підготовленості, формування потреби й мотивів до здорового способу життя і,
насамперед, позитивного ставлення дітей до занять фізичними вправами - це є
одна з найбільш важливих проблем соціальної політики. Саме вона обумовлюється
індивідуальними особливостями людини, обсягом його вільного часу й раціональним
використанням у відповідних умовах фізичних вправ.
Науковими дослідження доведено, що високий
рівень фізичного стану є однією із умов доброго здоров’я. Із зниженням цього
потенціалу погіршується не тільки фізична, а й розумова працездатність людини. Тому
людині потрібно систематично займатися фізичними вправами, виконання яких
потребує належної системи контролю за фізичним і функціональним станом
організму [13, 14, 17, 21, 25, 48].
У зв’язку з цим, державою схвалено документи,
головним питанням яких було поліпшення здоров’я нації засобами фізичної
культури та спорту (насамперед Закон України “Про фізичну культуру і спорт"
(1993), Державні тести й нормативи оцінки фізичної підготовленості населення
України (1996); Цільова комплексна програма “Фізичне виховання - здоров’я нації"
(1998) та ін.) [19, 20, 31, 32].
Фізичний стан та здоров’я школярів завжди має
бути предметом пильної уваги суспільства, адже здоров’я школярів сьогодні - це
здоров’я нації у майбутньому, в якому віддзеркалюється минулий і сьогоднішній
добробут країни.
Актуальність невідкладного удосконалення
змісту системи фізичного виховання школярів обумовлює стан їхнього здоров’я і
рухової підготовленості. Як відзначають науковці, тривогу викликає стан
здоров’я і фізична підготовка молоді, яка навчається: більше 70% дітей, що
приходять у перший клас, мають відхилення у стані здоров’я; до 65% хворіють
респіраторними захворюваннями; 52% учнів мають різноманітні хронічні
захворювання; більше 20% мають зайву вагу; у 63% школярів порушена осанка, а у
23% спостерігається реакція на гіпертонічну хворобу; 19% дітей мають підвищений
кров’яний тиск; до 50% школярів мають різного ступеня порушення опорно-рухового
апарата; більше 25 тисяч учнів звільнені від занять фізичної культури, а 45%
школярів закінчують 10 клас з погіршенням зору. Загалом кількість здорових
дітей за роки навчання в школі зменшується в чотири рази [4, 12, 35].
Для обґрунтування профілактичних заходів і
зміцнення здоров’я дітей дуже важливо вивчити стан їхнього здоров’я у
взаємозалежності з фізичним вихованням. Науковими дослідженнями [8, 18, 34, 44,
61] встановлено, що між фізичною активністю, організацією і методикою фізичного
виховання та станом здоров’я дітей і молоді існує статистично вірогідний
взаємозв’язок. Водночас, в сучасних умовах недостатньо вивчені кількісні і
якісні характеристики цих взаємозв’язків.
Серед багатьох причин, які утруднюють наукові
дослідження в цьому плані важливою є та, що термін “здоров’я" немає
чіткого означення і кількісного виміру, хоч в літературі, де висловлюються ті
або інші аспекти здоров’я, існує низка визначень цієї категорії, які базуються
на різноманітних методологічних підходах і критеріях. Різноманітність поглядів
щодо змісту поняття і марність спроб виробити єдину узгоджену думку значною
мірою пояснюється тим, що здоров’я - це досить складне явище, характерні і
найбільш суттєві сторони якого тяжко визначити коротко й однозначно.
Витоки уявлень про здоров’я криються у глибині
віків. Ще у давнину наші предки, розрізняючи стан здоров’я та хвороби, всіляко
прагнули зберегти здоров’я та уникнути хвороб. І якщо для запобігання хвороб -
згідно із знаннями і віросповіданнями того часу - часто застосовувалися зовсім
фантастичні дії, то для зміцнення здоров’я ще у стародавніх культурах Сходу й
Заходу застосовувалися, як правило, ефективні стимулюючі засоби, багато з яких
майже без змін дійшли до нашого часу. Це стосується фізичних вправ, масажу,
водних процедур і дієти. Є відомості, що ці оздоровчі засоби використовувалися
ще в ІІІ-ІV тисячоліттях до нашої ери в Індії, де вони входили до складу
релігійно-філософських і гігієнічних уявлень.
Переконавшись у ефективності застосування
фізичних вправ у здорових людей, давні педагоги та лікарі Сходу почали
використовувати їх для лікування захворювань. Таким чином, ще у давні часи
одним із найдієвіших оздоровчих засобів - фізичними вправами - користувалися
для стимуляції здоров’я як здорових, так і хворих людей.
В історичному розвитку знань про здоров’я та
методи його зміцнення існують різні тенденції, пов’язані з культурою та
етногеографічними особливостями народів. Кожний народ вніс до скарбниці знань
про здоров’я і свої, властиві лише йому відомості. Поряд з особливостями,
притаманними кожному з народів, в історії розвитку знань про здоров’я та методи
його стимуляції простежуються дві тенденції, різко відокремлені за своєю
теоретичною основою та застосовуваними методами. Одна з них характерна для
західної, друга - для східної цивілізації.
Західну цивілізацію, в силу притаманного їй
матеріального світогляду і прагматичної спрямованості з різних способів
зміцнення здоров’я, найбільше притягувала можливість досягнення
безпосередньо-корисного результату у вигляді стимуляції рухових якостей - сили,
швидкості, витривалості, спритності. Така спрямованість оздоровлення
забезпечила прикладне використання засобів фізичної культури. У заняттях
фізичними вправами й масажі, що застосовувалися за спеціальною методикою,
педагоги й лікарі Заходу знайшли засіб, що забезпечував їм ефективну підготовку
і до праці, і до військової справи.
На відміну від викладеного, оздоровчі засоби,
що використовувалися на Сході, переслідували іншу мету - поліпшити загальний
стан організму, привести його до гармонії з оточенням. Така спрямованість
визначила яскраво відмінні від західних засоби й методи занять фізичними
вправами, що не забезпечували безпосередньо прикладних результатів, проте
сприяли гармонізації функції організму шляхом створення певних психологічних
станів. Саме на Сході, у давній Індії та інших країнах, об’єднаних близькою
культурою та віросповіданнями, виник один з найцінніших оздоровчих методів -
психорегуляція, здійснювана у різних формах (самонавіювання, зосередження з
відчуженням від зовнішніх подразників, релаксація, медитація і т. ін.).
Відносно факту виняткової важливості -
розуміння здоров’я не як відсутності захворювань, а як самостійного стану
організму - весь історичний період розділяють на два етапи. Першим із них є
тривалий період часу (ІV ст.д.о н. е. - 1941 рік), коли здоров’я розглядалося
як відсутність захворювань або фізичних дефектів [1].
Пряме протиставлення двох якісно різних станів:
нормального фізіологічного (якому відповідає поняття “добре здоров’я”) і
патологічного (синонім якого “хвороба", “погане здоров’я”) не зовсім вдале.
Справа в тому, що в дійсності між хворобою і здоров’ям існують перехідні стани.
При використанні такого підходу, випадає стан
передхвороби, в якому захворювання як такого ще немає, але компенсаторні
можливості організму вже знизились і з’являються ще об’єктивно не відчутні
зміни на функціональному і біохімічному рівнях. Це і є “перехідний" стан
між здоров’ям і хворобою, що називається “третім станом". У “третьому"
стані можуть бути люди, які не тільки перебувають у специфічному психофізичному
статусі (наприклад, передродовий або післяродовий період, клімакс та ін.), але
і ті, що систематично вживають алкоголь, палять або ведуть антигігієнічний
спосіб життя.
Уявлення американського вченого Генрі
Сигериста, опубліковані у 1941 році, поклали початок новому, сучасному періоду
розуміння здоров’я. У 1948 році, спираючись на роботи Г. Сигериста, Всесвітня
організація охорони здоров’я (ВООЗ) погодила таке означення здоров’я: “Здоров’я
- це стан повного фізичного, душевного та соціального благополуччя, а не тільки
відсутність хвороби чи фізичних вад". Це означення цінне своєю
методологічною спрямованістю - розривом із загальнопоширеними уявленнями,
існуючими не лише в медицині, а й у суспільстві протягом усієї попередньої
історії.
Разом із тим неважко помітити, що
конструктивна частина означення вкрай неконкретна. Благополуччя, з яким
пов’язано здоров’я у цьому означенні, є чисто суб’єктивно існуючим звичайним
терміном, в одному ряду з яким можуть бути поставлені такі терміни, як щастя,
достаток, задоволеність і т. ін.
На думку Г.Л. Апанасенка [4], в основі
здоров’я лежить життєздатність індивідуума, рівень якої може бути кількісно
визначений.
Показниками здоров’я можуть бути кількісно
визначені наступні 5 ознак:
Рівень і гармонійність фізичного розвитку.
Функціональний стан організму (його резервні
можливості, і, перш за все, можливості серцево-судинної системи).
Рівень імунного захисту.
Наявність будь-якого дефекту розвитку чи
захворювання.
Рівень морально-вольових і
ціннісно-мотиваційних настанов.
Т.Ю. Круцевич [34] відмічає, що в основі
структури здоров’я знаходиться стабільність гомеостазу і саморегуляції
організму.
Інтегральним показником фізичного здоров’я є
рівень фізичного стану, що характеризується нормальним станом фізіологічних
функцій організму і їх резервними можливостями, які змінюються впродовж життя [8,
24]. Збільшення або зменшення цих резервів пов’язане з віковими й генетичними
особливостями організму, способом та умовами життєдіяльності індивідуума. Згідно
концепції фізичного здоров’я, найвагомішим фактором стає величина аеробних
можливостей організму, від якої залежить життєдіяльність, захворюваність і
тривалість життя. У сучасній літературі немає однозначного підходу до
характеристики фізичного стану людини. Окремі автори визначають поняття
“фізичний стан", як рівень аеробної продуктивності в умовах фізичного
навантаження (PWC170) [40, 34, 48, 51]. Інші - характеризують
фізичний стан як сукупність взаємопов’язаних факторів: фізична працездатність,
функціональний стан органів і систем, вік, стать, фізичний розвиток, фізична
підготовленість [53, 56, 60]. Проте автори єдині в тому, що для оцінювання
фізичного стану школярів необхідні антропометричні та функціональні показники,
а також дані тестування ряду фізичних якостей: сили, швидкості, спритності,
витривалості, гнучкості. У науково-літературних джерелах подається така їх
характеристика: швидкість - це можливості людини виконувати рухові дії у
мінімальних умовах за певний відрізок часу; сила - це можливість людини
виконувати дію з певним м’язовим напруженням; витривалість - це можливість
людини до тривалого виконання діяльності без зниження її ефективності; спритність
- це можливість людини швидко опановувати новими рухами і швидко перебудовувати
рухову діяльність відповідно з вимогами обставин, що змінюються; гнучкість - це
властивості тілесної структури, які визначають параметри амплітуди рухових
ланок тіла.
Дослідження фізичного стану учнів дозволяє
зробити порівняльний аналіз абсолютних показників, пізнати закономірність
становлення організму, визначити оптимальні фізичні навантаження, скласти
індивідуальні програми оздоровчого тренування, визначити ефективність занять на
основі умов самоконтролю. Тільки за умови широкого і комплексного дослідження
фізичного стану школярів можна науково обґрунтувати методику оптимізації
фізичного виховання.
1. Аналіз наукової та методичної літератури
показав, що існують суперечливі підходи відносно до побудови навчального
процесу з фізичного виховання учнів початкових класів загальноосвітньої школи
та розвитку фізичних якостей у дітей цього віку.
2. Статистичні дані захворюваності дітей
свідчать про тенденцію погіршення стану їх здоров’я. Причинами тому є
нераціональне харчування, загальне перевантаження учнів навчальними заняттями,
недостатня рухова активність, низька ефективність навчально-виховного процесу з
фізичного виховання та позаурочної фізкультурно-оздоровчої роботи, а також
недостатня популярність здорового способу життя серед населення України.
3. У сучасних умовах спостерігається зниження
стану здоров’я дітей. Серед найбільш виражених захворювань домінують хвороби
органів дихання, нервової системи, вроджені аномалії. Серед причин такого стану
особливе місце займає забруднення навколишнього середовища, незбалансоване харчування,
шкідливі звички батьків, недостатня рухова активність.
4. Основні закономірності росту й розвитку
дітей і підлітків, стан їхнього здоров’я і особливості рухової підготовленості
визначають вибір педагогічних прийомів впливу на організм учня залежно від
конкретних завдань навчально-виховного процесу.
Мета нашої роботи полягала у розробці та
апробуванні різних рухових режимів оздоровчого впливу на фізичний стан молодших
школярів, які проживають у сільській місцевості і реалізовувалась у системі
таких завдань:
1. Узагальнити теоретичний і практичний досвід
з проблем управління руховою активністю молодших школярів.
2. Проаналізувати фізичний розвиток дітей
молодшого шкільного віку та визначити рівень їх фізичної підготовленості.
3. Дослідити вплив рухової діяльності на
розвиток фізичних якостей дітей (6) 7 - 10 років.
4. Розробити організаційно-методичні рекомендації
для вдосконалення методики розвитку фізичних якостей учнів молодшого шкільного
віку.
Для вирішення поставлених завдань
застосовувались такі методи: теоретичні дослідження (вивчення педагогічної,
науково-методичної, психологічної літератури з розвитку фізичних якостей дітей
(6) 7 - 10 років); педагогічні спостереження; антропометричні методи; тестування
рівня фізичної підготовленості; педагогічний експеримент; методи математичної
статистики.
Дослідження проводилося на базі загальноосвітньої
середньої школи І - ІІІ ступеня смт Новий Яричів Львівської області. Всього в
експерименті взяло участь 67 школярів молодших класів.
Моделями рухових режимів були: 3 уроки
фізичної культури на тиждень. З метою вивчення комплексного впливу засобів
фізичної культури на рухову підготовленість дітей до програми занять було
введено вправи на розвиток основних фізичних якостей: швидкості, сили,
спритності, гнучкості, витривалості в певному співвідношенні.
Програма педагогічного експерименту включала:
огляд літературних джерел з проблеми
дослідження;
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5
|
|
