Методика роботи над науково-художніми текстами у початкових класах 
Найбільшу групу творів, написаних спеціально
для дітей, традиційно складають оповідання, які мають на меті виховні завдання.
Вони відображають різні підходи до розкриття характерів і вчинків дітей і
дорослих, показують особливості поведінки в конкретній ситуації. Головне в них -
вирішення моральних проблем різними художніми засобами. Залежно від того, які
засоби письменник застосовує, можна виділити: виховні психологічні оповідання,
драматичні оповідання, гумористичні, сатиричні оповідання.
Ці типи оповідань мають динамічний сюжет,
яскраві словесні характеристики, часто вони побудовані у вигляді
твору-мініатюри чи твору-діалогу. Такі оповідання будуються як фрагмент з життя
героїв, повчальний для розуміння особливостей дитячої психології. Малочисельність
пояснюючих мотивувань поведінки в композиції сюжету багатьох оповідань дає
можливість читачам дискутувати щодо вчинків дійових осіб.
В оповіданнях, написаних з метою повідомити
дітям певні знання, послаблена сюжетна лінія, помітне місце займають описи. В
них або зовсім немає образів-персонажів, або вони подані досить узагальнено,
оскільки важливий тип поведінки в типовій ситуації, на відміну від оповідань
виховного значення, де важливий характер, індивідуальність. Це - науково-художні
оповідання. Використання документального матеріалу наближає цей вид до нарису. Щодо
мовного оформлення науково-художніх творів, то вони наповнені понятійною,
термінологічною лексикою, в них мало прямої мови, але, як правило, збережена
емоційність оповіді [23, 9].
Між різними видами оповідань немає різкої
межі, тому часто трапляються і взаємопроникаючі типи оповідань. Проте класифікація
і розмежування оповідань і методики роботи з ними - запорука успішного уроку
читання оповідання.
Таким чином, завдяки своїм жанровим
особливостям науково-художнє оповідання дає читачам можливість пізнавати світ
естетично. Проте на шляху до такого його використання стоять проблеми інших
жанрових розмежувань.
Проведене опитування серед учителів початкових
класів показало, що 80% вчителів віднесли науково-художнє оповідання не у
розряд художніх, а в розряд пізнавальних (публіцистичних, ділових) творів.
"Схожість" науково-пізнавальних творів, художніх нарисів і
науково-художніх оповідань учителі пояснюють їх спільним призначенням - повідомляти
учням знання про навколишній світ.
Очевидно, що ці вчителі орієнтуються не на жанрову
специфіку, а на пізнавально-виховні цілі читання. Проте переважання
педагогічної настанови над літературною не є таким вже й безневинним.
Змішування жанрів - це наслідок неуважного
ставлення до того, яким способом знання повідомляються у творі.
Стаття - це вид літератури, який повідомляє
певні відомості про навколишнє середовище і суспільство, розкриває доступні
дітям поняття. В методиці його читання присутнє засвоєння елементів логічного
розмірковування, інформації, термінологічного словника.
Ознака художнього нарису - констатація факту,
явища, особистості і їх опис у статиці чи динаміці. Нарис - це розгляд предмету
з різних сторін, виражений за допомогою майстерної словесної замальовки, тому
залучення до цього жанру дозволяє вже в молодших класах навчати дітей діловому
і художньому опису як різновидів дитячих творів.
У центрі науково-художнього оповідання, як і в
інших видах оповідання, - образ - подія, образи - персонажі, тобто
індивідуалізована і в той же час узагальнена картина людського життя, створена
за допомогою вигадки і яка має естетичне значення.
Подібні родові риси цих трьох жанрів - у прагненні
авторів до об'єктивного відображення життя. Проте форма відображення
об'єктивної реальності різна: стаття - це роздум, інформація; нарис - опис,
замальовка; науково-художнє оповідання - розповідь, сюжет.
Стаття і художній нарис є жанрами наукового
способу пізнання світу, а науково-художнє оповідання - художнього. Науковий (логічний,
описовий) спосіб пізнання - це усвідомлення фактів, відомостей, засвоєння
інформації, понять і уявлень. У результаті наукового пізнання передаються
знання і вміння. Художній (образний) спосіб пізнання світу відбувається через
переживання змісту, головним чином через співпереживання людині (персонажу),
через захоплення сюжетом, милування мовою. Уроки читання оповідання (в тому
числі і науково-художнього) - це уроки емоційної культури, виховання почуттів,
а не сухого засвоєння чергової порції "потрібної" пізнавальної і
виховної інформації.
Від спілкування з науково-пізнавальним і
науково-художнім твором можуть з'явитися однакові за цінністю думки і почуття,
але відбувається це різними шляхами: як створювалось письменником, так і
повинно відгукнутися в читачі - на понятійному чи образному рівнях. На уроці
читання статей і нарисів - атмосфера серйозного вивчення тексту. На уроці
читання науково-художнього оповідання - емоційне спілкування з мистецтвом
слова, насолода красою.
У науково-пізнавальному і науково-художньому
творах зміст часто може бути однаковим, але форма розкриття цього змісту й
обсяг повідомлюваних знань завжди різні. У науково-пізнавальному тексті завжди
міститься максимальна кількість повідомлюваних знань. У науково-художньому
творі подається один якийсь факт, одна проблема, але розкриваються вони за
допомогою цілого арсеналу художніх засобів. До цих окремих фактів, подій,
процесів найбільше тягнуться молодші школярі, оскільки у них наявний стійкий
інтерес до окремих фактів і водночас наполегливо виявляється бажання
оволодівати закономірностями.
Пізнавальна цінність науково-художніх текстів
для дітей семи-дев'яти років полягає в тому, що конкретний факт, герой, подія
тут ніколи не змальовуються випадковими. Вони завжди взаємопов'язані, завжди
приводять читача до певних висновків, узагальнень.
Окремі науково-художні твори українських
авторів зафіксовані на початку XX століття (Б.Д. Грінченко, М.М. Загірня, М.Ф. Комаров,
С.Ф. Черкасенко,). У наш час до письменників, які представляють дитячу
науково-художню книгу, літературознавці відносять М. Беденка, В.С. Близнеця, О.
Владимирова, А. Григорука, А. Давидова, О. Дорохова, О. Єфімова, О.Д. Іваненко,
А. Коваль, Л. Полтава, Л.О. Сапожникова, Ю.С. Старостенка, П.В. Утевську, В.С. Уткіната
ін.
Проаналізувавши підручники з читання за 2, 3 і
4 класи, ми виявили, що науково-художні тексти займають тут невеликий відсоток.
У читанці за 2 клас є такі науково-художні
твори: Алла Коваль "Слова розповідають", Тамара Коломієць "Хліб",
Василь Скуратівський "Калина", Василь Чухліб "Повінь", Андрій
М'ястківський "Казка про яблуню", Валентин Струтинський "Жива
казка", Олег Буцень "Чи є зима?".
клас: Микола Сингаївський "Осіння гра",
Марк Беденко "Неслухняна кулькова ручка".
клас: Дніпрова Чайка "Шпаки", Віталій
Святовець "День народження", Олесь Гончар "Асканійський степ",
Степан Пушик "Новинкар".
Розглянемо особливості науково-художніх творів
більш детально.
Відмінність науково-художнього тексту від
публіцистичного, наукового та інших нехудожніх текстів полягає у тому, що крім
комунікативної, пізнавальної функції, він забезпечує вираження естетичної
функції. У силу того, що авторський задум, як правило, прихований, він може
бути виявлений не з самого тексту, а з підтексту, на основі розкриття
словесно-художніх образів, зіставлення різних елементів тексту і асоціативних
зв'язків, тому науково-художній твір може бути сприйнятий неоднозначно.
Науково-художні твори побудовані як художні, в
яких висвітлено реальні, об'єктивно-існуючі події. Тому науково-художнім творам
властиві майже всі ознаки художніх текстів. Як художній текст він виявляє
складну внутрішню організацію, всі елементи якої взаємодіють, передаючи
естетико-пізнавальну інформацію відповідно до авторського задуму. Естетичним
наміром художника пронизується весь твір, цим і відрізняється
індивідуально-художній стиль від розмовного мовлення.
Структурно-семантична єдність такого тексту
ґрунтується на взаємодії трьох сфер:
1) виражальних можливостей мовних засобів, з
яких будується авторський текст;
2) характеру словесно-художніх образів як
однієї з форм відображення дійсності і 3) закладеної в словесно-художніх
образах ідеї. Таким чином художній текст може бути об'єктом не тільки
літературознавчого, а й лінгвістичного чи лінгвостилістичного аналізу. В основі
лінгвостилістичного аналізу художнього тексту лежить смисловий аспект, тобто
розкриття не змісту художнього твору, а системи авторських прийомів, що
реалізуються в ньому. У широкому колі завдань, що ставляться до аналізу
науково-художнього тексту в молодших класах, головна увага повинна бути
приділена розкриттю ролі слова в тексті художнього твору.
Науково-художній твір широко використовує
елементи всіх стилів літературної мови і навіть ті, що перебувають поза її
нормами. Основними формами організації художнього мовлення є розповідь, опис і
роздум з переважаючою для писемних текстів формою їх передачі - монологічним
мовленням.
Науково-художні твори - один з найважливіших
засобів всебічного гармонійного розвитку особистості. Вони значно розширюють
життєвий досвід дитини: допомагають відчути, довідатися і пережити те, що
читач, можливо, ніколи не зможе випробувати і пережити в реальному житті.
Л.І. Біленька справедливо зауважує, що діти ще
не беруть особистої участі в багатьох видах діяльності, що формують
особистість, і тому література як своєрідна форма пізнання дійсності відіграє в
житті дитини особливо важливу роль [2, 9].
"На кожен твір, - писав К.Д. Ушинський, -
ми повинні дивитися як на вікно, через яке ми можемо показати дітям ту чи іншу
сторону життя" [68, 594]. І дійсно, науково-художня література є важливим
засобом пізнання дітьми навколишнього світу. Знання, які вони одержують при
читанні науково-художніх творів - про навколишній світ, про своїх однолітків,
про їхнє життя, ігри, пригоди, початкові відомості з історії нашої Батьківщини -
допомагають нагромадженню соціально-морального досвіду дитини. "Науково-художня
книга звичайно вміщує знання, але не будь-які і не заради їх самих. Вона
ставить перед собою ідейні завдання і тому відбирає із скарбниці знань, з
наукового світу те, що необхідно для досягнення ідейно-художньої цілі... Книга не
повинна нав'язувати читачу тягар зайвих відомостей - вона повинна заставляти
його думати, залучати його у роботу думки і уяви" [4,230].
Художня література сприяє цілеспрямованому
літературному розвитку особистості. В.А. Левін розуміє літературний розвиток як
одну з необхідних умов становлення людини сучасної культури, що самостійно
будує своє життя і що відповідає за свої вчинки перед людьми і совістю.
Художня література - це особливий вид пізнання
дійсності. У кожному літературному творі життя не просто копіюється, а
перетворюється, одухотворяється творчістю письменника. І тому знання, які
засвоюють школярі в процесі читання науково-художньої літератури, - це знання
особливого виду. Вони суттєво відрізняються від знань з інших предметів. Читаючи
науково-художній твір, учень має справу не з об'єктивно існувавшими чи
існуючими фактами чи подіями, а сприймає дійсність, створену фантазією
письменника і виражену в образній формі. "Не тільки ясності чекає читач
від науково-художньої літератури, а й сильних емоцій і багатого матеріалу для
роботи уяви. А для юного читача така книга нерідко стає імпульсом до дії, до
роботи, до вибору професії. Якраз у цьому важливе виховне значення
науково-художньої літератури" [9, 117].
Не розриваючи зв'язку з життям, мистецтво дає
більш глибоке, узагальнене уявлення про дійсність. Дізнаючись про явища, факти,
події, людей в художньому творі, читач одночасно бачить і ставлення до них
письменника, яке розкривається в самому відборі явищ, у стилі опису і у прямих
оціночних висловлюваннях. Читання науково-художньої літератури розвиває вміння
бачити в одному явищі, події різні сторони. Тому упускати оціночну сторону
зображення - значить збіднювати знання, одержані з літератури, зменшувати її
значення для розвитку особистості.
Особливе значення науково-художня література
має для виховання почуттів. У процесі читання у дитини накопичується досвід
різноманітних безпосередніх читацьких переживань, емоцій - від захоплення до
смутку і навіть страху; почуттів, пов'язаних зі сприйняттям творів різних
жанрів, стилів, авторів, історичних епох. У процесі читання в учня може
виникати відчуття, що він так само переживав і почувався, як герої твору, але
не міг виразити і назвати те, що виразив і назвав автор. Він починає
усвідомлювати самого себе, свої почуття. Таким чином, науково-художня
література чужий досвід робить на деякий час власним досвідом читача, збагачує
його почуття, включає його у процес не тільки пізнання, а й самопізнання.
Читання науково-художніх творів розвиває мову
дітей: збагачує, уточнює й активізує словник учнів на основі формування в них
конкретних уявлень і понять, розвиває уміння виражати думки в усній і письмовій
формі. Цей розвиток здійснюється завдяки тому, що художні твори написані
літературною мовою, точним, образним, емоційним, зігрітим ліризмом словом,
найбільш відповідним особливостям дитячого сприйняття.
На прикладах простих, доступних розповідей
діти вчаться розуміти зміст твору, його основну думку, ознайомлюються з
дійовими особами, їх характерами і вчинками, оцінюють їх. В елементарній формі
діти одержують уявлення про образотворчі засоби мови науково-художніх творів [4,
17].
Таким чином, науково-художня література
вирішує не тільки освітні, а й виховні завдання розвитку особистості учнів. Читання
таких творів сприяє формуванню моральних уявлень і вихованню почуттів і емоцій
у молодших школярів. У дітей розширюються конкретні уявлення про
взаємовідносини з товаришами. Це допомога один одному в спільних справах, у
навчанні, грі, посильній праці, у горі, уважне ставлення до навколишнього,
прояв чесності і доброзичливості. Учні знайомляться із ситуаціями, що вимагають
високої моральної готовності людини, одержують уявлення про почуття
справедливості, скромності, а також про негативні риси характеру - несправедливості,
брутальності і жадібності [4, 37-38].
Виховний вплив книги на дитину виявляється і
як сила прикладу, але він ніколи не позначається відразу на поведінці, вчинках
читача; цей вплив набагато складніший і опосередкований дійсністю.
Залучення молодшого школяра до класики
художньої літератури формує естетичне ставлення дитини до життя, розвиває її
інтерес до літературної творчості, творчості письменника, розвиває здатність
маленького читача як своє життя проживати безліч чужих доль, активно діяти в
несподіваних обставинах вигаданих сюжетів, співпереживати персонажам.
Емоційно вірно сприйнята книга викликає в
дитини стійке емоційне ставлення, що допомагає їй прояснити для себе й
усвідомити моральні переживання, що виникають у неї при читані. Це органічна
злитість естетичного і морального переживання збагачує і духовно розвиває
особистість дитини [2, 62].
Не можна забувати про те, що тексти
науково-художніх творів є прекрасним матеріалом для формування і розвитку
мовленнєвих навичок, головною з яких є навичка читання.
Отже, ми розглянули особливості
науково-художніх творів і з'ясували їх основні відмінності від інших різновидів
оповідань, а також від науково-пізнавальних творів, художніх нарисів. У
науково-художніх текстах подається якийсь один факт, подія, але розкриваються
вони за допомогою багатьох художніх засобів в образній формі, узагальнено
зображуються персонажі і часто спрощена сюжетна лінія. Це дає можливість
науково-художнім творам крім комунікативної виражати і естетичну функцію. Таким
чином, читання й адекватне сприйняття цих текстів, по-перше, розширює і
поглиблює кругозір учнів і збагачує їхні знання й емоції; по-друге, служить
засобом виховного впливу на учнів; по-третє, сприяє збагаченню і розвитку мови
учнів. А головне значення цього різновиду оповідання як проміжного жанру - готувати
поступовий перехід дітей до читання науково-фантастичної, енциклопедичної,
довідкової та іншої пізнавальної літератури.
Методика аналізу науково-художніх творів у
початкових класах не може не враховувати особливостей сприйняття
науково-художнього твору учнями.
Сприйняття являє собою досить складний процес.
Так, М.Р. Львов відзначав, що якщо твір образотворчого мистецтва, музики
сприймається безпосередньо органами почуттів, то читач сприймає графічні знаки,
надруковані на папері. Тільки за допомогою включення психічних механізмів мозку
ці графічні знаки перетворюються в слова. Завдяки словам і відтворюючій уяві
вибудовуються образи, що викликають емоційну реакцію читача, породжують
співпереживання героям, а звідси виникає розуміння твору і розуміння свого
ставлення до прочитаного.
Над проблемою сприйняття художнього твору
працювали і продовжують працювати багато дослідників, такі як М.П. Воюшина, І.А.
Зімова, Н.Г. Морозова, О.І. Нікіфорова, Н.Н. Свєтловська та інші.
М.Р. Львовим були докладно описані
психологічні особливості сприйняття художнього твору молодшими школярами. Так,
протиставляючи кваліфікованого і некваліфікованого читача, він пише, що
розкодування графічних знаків не викликає труднощів у кваліфікованого читача,
усі зусилля він витрачає на усвідомлення образної системи твору, на з'ясування
його ідеї і свого власного ставлення до неї. Однак молодший школяр ще не
володіє навичкою читання в достатній мірі, тому для нього перетворення
графічних знаків у слова - досить трудомістка операція, що часто затьмарює всі
інші дії, і читання, таким чином, перетворюється в просте озвучування, а не стає
спілкуванням з автором твору. Сприймаючи твір на слух, дитина зіштовхується з вже
озвученим змістом і озвученою формою. Через форму, подану виконавцем,
орієнтуючись на інтонацію, жести, міміку, дитина проникає в зміст твору.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8
|
|
