Формування самооцінки школяра

Велику роль у формуванні самооцінки молодшого школяра відіграє установка вчителя. Американський психолог Розенталь і Якобсон провели такий експеримент: на початку навчального року переконали вчителів у тому, що від окремих учнів слід чекати великих успіхів лише наприкінці навчального року. Насправді ж учні вибиралися випадково. Перевірка, проведена після експерименту, виявила, що вказані учні дійсно покращили свої успіхи в навчанні в більшій мірі, ніж інші діти.

Ці покращення пояснюються очікуваннями вчителів, які, самі цього не підозрюючи, реалізували щодо вказаних учнів певні установки, які проявлялися в спілкуванні, в особливому виразі обличчя, манерах, у всьому тому, що могло передати їх позитивні очікування учням.

Отже, якщо у вчителя сформована установка на низькі результати навчання, то мимоволі реалізуючи й та поєднуючи з нетерплячістю у спілкуванні з учнем, учитель сприяє пониженню самооцінки і реальному погіршенню успішності учня. Великий вплив на формування самооцінки має оцінна діяльність вчителя: оцінка в журналі і вербальна оцінка. Самооцінка шкорляра в основному орієнтована на оцінки, що виставляються в журнал. Однак і вербальна оцінка може відігравати домінуючу роль у формуванні самооцінки. Це пов’язано з лабільністю, емоційною забарвленістю, дохідливістю мови вчителя.

Вчителі, що відрізняються високою професійною майстерністю, прагнуть не лише змістовно оцінювати учнів (не просто поставити оцінку, важливо дати відповідні пояснення), не тільки навчити їх єдиним вимогам оцінки, але й донести свої позитивні очікування до кожного учня, створити позитивний емоційний фон при будь-якій, навіть низькій, оцінці [4, с. 221]. Вони оцінюють лише конкретну роботу дитини, а не її особистість. Не порівнюють дітей між собою, не закликають всіх брати приклад з відмінників, орієнтують учнів на індивідуальні досягнення – щоб завтрашня робота була краща від вчорашньої. Вони не захвалюють хороших учнів, особливо тих, які досягають високих результатів без особливих труднощів, без докладання вольових зусиль. І, навпаки, заохочують найменші позитивні зрушення у навчанні слабенької, але старанної дитини.

Від оцінки вчителя значною мірою залежить самопочуття школяра в класі. В учня з поганою успішністю можуть різко погіршитися стосунки з класом, при чому спостерігатиметься деформація поведінки. Деякі з слабовстигаючих учнів всіма силами тягнуться за іншими дітьми, будь-якою ціною намагаються привернути увагу, але більша частина невстигаючих займає пасивну позицію, відчуваючи самотність. Такі діти стають замкнутими, конфліктними, шукають спілкування поза школою.

Від оцінки вчителя залежить і ставлення товаришів. Однокласники ставляться до учня як до відмінника чи до двійочника. І це не дивно, адже для молодшого школяра навчальна праця – основний вид діяльності, результати якого не є байдужими для учня. Тому, якщо молодший школяр, який погано вчиться в школі і є постійним предметом зауваження вчителя, а вдома постійно вислуховує нарікання і скарги батьків, не реалізує себе в спілкуванні з ровесниками, однокласниками, він виходить за межі школи. Шукає поза школою, у дворі, на вулиці, таку групу людей, в якій навчальна успішність є другорядною.

Таким чином, аналіз психолого-педагогічних досліджень, які присвячені психологічним проблемам успішності навчання, доводять, що тривала неуспішність формує у школяра моральну й психологічну травму, породжує невпевненість у власних силах.

2. Роль самооцінки в розвитку дитини

2.1 Позитивна самооцінка – основа життєвого успіху дитини

У сім'ях, в яких позитивно оцінюють особистість дитини, виявляють віру в її можливості, звертають увагу на досягнення, не перебільшуючи їх при цьому, поважають її думку, надають підтримку, у неї формується висока самооцінка. Рівень домагань такої дитини, те, на що вона претендує в житті, те, чого прагне досягнути, відповідає її можливостям. У майбутньому вона зможе ставити перед собою конкретні завдання і виконувати їх.

Вплив батьків на становлення особистості дитини відбувається не тільки прямим, а й опосередкованим способом. Багато хто з психологів вважає що особистість формується шляхом навчання та ідентифікації (оточення) зі значущшими людьми. У нормі дівчатка ідентифікують себе з мамою, а хлопчики – з татом. Наслідком ідентифікації є інтроекція, тобто «вбирання» в себе цінностей, установок, рис характеру когось із батьків дитина засвоює його способи поведінки, тобто починає поводитися подібним чином. Спостерігаючи за поведінкою близьких дорослих, дитина вчиться бути чуйною, альтруїстичною, чи, навпаки – агресивною, злою. Ставлення батьків до сусідів, друзів, до роботи, грошей фіксується в сфері психіки дитини, чого вона не усвідомлює, але поступово це стає її ставленням. Система цінностей і норм поведінки формується через спостереження й моделювання поведінки батьків. Однак не треба вважати, що дитина – це «чиста дошка», на якій під впливом соціуму «пишуться» характеристики особистості [9, с. 27].

Дитина народжується з генетично заданими властивостями, що складають основу її індивідуальності. Базові властивості особистості, які називають темпераментом, обумовлюють індивідуальний спосіб реагування (поведінки) дитини, особливості її емоційної сфери.

З першого погляду багатьом людям начебто властива позитивна самооцінка. Але це не завжди так. Одна з трагедій нашого часу полягає в тому, що багато лідерів, вчителі, винахідники, художники – люди, що внесли величезний вклад до розвитку людства, – страждають від низької самооцінки. Деякі з найбільш шанованих історичних осіб ставали наркоманами, алкоголіками або навіть здійснювали самогубство лише для того, щоб позбавитися від свого «я», з яким вони не погоджувалися і яке частенько ненавиділи.

Найбільш згубним у взаємозалежності є те, що наша низька самооцінка переходить від одного покоління до іншого. Дослідження показали, що трагічна схильність до самогубств успадковується. Неважко зрозуміти, що якщо низька самооцінка передається від батьків до дитяти, то в деяких випадках її прояви можуть доходити до крайнощів.

Заражаючи дітей своїм відчуттям неповноцінності, ми прагнемо заразити і всіх інших, з ким входимо в контакт. Якщо наше положення дозволяє нам впливати на інших (візьмемо, наприклад, вчителя або проповідника), ми поширюємо хворобу на тих, хто дивиться на нас як на лідерів або як на джерело натхнення. Люди інтуїтивно відчувають недолік відчуття власної гідності і неминуче починають переймати частину тих якостей, які вони з нами пов'язують. Я давав поради сотням людей, що страждали відсутністю упевненості в собі і, як наслідок, нездібним успішно орієнтуватися в життєвих ситуаціях. Кожен з них був результатом наявності низької самооцінки, що розвинулася удома, в школі і під впливом негативного релігійного виховання.

Низька самооцінка має багато форм і проявів. Вони можуть бути описані як засоби і звички, які ми виробляємо для того, щоб вислизнути від вимог повсякденного життя. Це алібі, що дозволяє нам тимчасово уникнути зустрічі з реальністю. Згубна сила наших пристрастей прямо пов'язана з відчуттям неповноцінності і страхом перед самим собою. Ми прикриваємося своїм алібі, маскуючи низьку самооцінку, яку не хочемо показувати таким, що оточує.

Основні схильності людини, що володіє низькою самооцінкою.

Скарги і звинувачення. Ми звинувачуємо інших і скаржимося на них, оскільки відмовляємося прийняти той факт, що ми самі відповідальні за все, що з нами відбувається. Набагато легко перекласти провину на когось іншого, чим сказати «це моя проблема» або «це я повинен змінитися». Людина, в якої увійшло до звички скаржитися і винити інших в своїх невдачах, відчуває себе неповноцінним і намагається укріпити своє положення, принижуючи інших.

Пошуки винного. Ми вважаємо інших людей винними в тому, що вони не приймають нашу систему цінностей або не погоджуються з нею. Ми компенсуємо своє відчуття неповноцінності, намагаючись представити себе правими, а їх – неправими. Відмітьте, як часто ми звинувачуємо людей за те, що нам не подобається в нас самих. Засуджуючи їх вчинки, ми, по суті, говоримо: «Я не подобаюся собі, коли таке роблю, тому не можу допустити, аби подібна поведінка зійшла з рук тобі». Ми прагнемо засуджувати в тих, що оточують саме ті слабкості і помилки, в яких найбільш повинні самі, – це психологічна істина [6, с. 422].

Потреба в увазі і схваленні. Багато людей випробовують пристрасну потребу в увазі і схваленні. Вони не здатні зрозуміти і оцінити себе як гідних і повноцінних індивідуумів. Це наводить до постійної необхідності чути, що з ними «все гаразд» і що їх цінують і розуміють.

Відсутність близьких друзів. У людей з низькою самооцінкою, як правило, немає близьких друзів. Пита неприязнь до себе, вони стають або «одинаками», що живуть окремо від останніх, або дотримуються протилежної схеми поведінки та стають агресивними і напористими, критичними і вимогливими. Ні та, ні інша риса не сприяє дружнім взаєминам.

Агресивна потреба перемагати. Якщо ми одержимі бажанням завжди перемагати або бути правими, то зазвичай страждаємо від відчайдушної потреби доводити це таким, що всім оточує. Ми намагаємося виставити на перший план свої досягнення. Спонука, рушійна нами, – отримати визнання і схвалення інших людей. Мета, таким чином, полягає в тому, аби «бути краще» сусіда.

Надмірне потурання собі. Люди, що випробовують неприязнь до себе, не можуть жити в світі з собою і зазвичай намагаються задовольнити свої потреби, підміняючи орієнтири. Відчуваючи себе обділеними і ображеними, вони прагнуть до духовного і фізичного «опіуму», що притуплює біль. Вони переїдають, вживають наркотики, п'ють або надмірно багато палять, отримуючи тимчасове фізичне задоволення, що притуплює їх емоційні муки і відчайдушну потребу в самоодобренні. Надмірне потурання собі компенсує відчуття самовідречення. Таке самовідречення тимчасово зволікає зустріч з реальністю і зростаючою потребою в змінах.

Депресія. Ми впадаємо в депресію, коли повністю розчаровуємося в собі і в своїй здатності досягти того, чого хочемо від життя. Ми відчуваємо себе неповноцінними і негідними, не зробивши справ, які повинні були зробити, на власну думку або на думку інших людей. Крах життєвих планів і постійне занепокоєння за виправдання своїх чекань і чекань що оточують наводять нас до украй низького рівня самооцінки.

Розлучення. Багато розлучень є безпосереднім результатом низької самооцінки одного або обох партнерів. Найчастіше розпадаються ті зв'язки, де один партнер випробовує постійну потребу контролювати іншого, домінувати над ним або неподільно їм володіти. Постійні пошуки провини наводять до гіркоти і обурення, що зазвичай накладається на глибокі відчуття неповноцінності, незахищеності і відчайдушну потребу любити і бути коханим.

Саме тому, рівень позитивної оцінки запрограмований батьками змалку в дитини становить роль самооцінки майбутнього, який у подальшому, дорослому житті формує тверду особистість в буденності та складності існування.

2.2 Невдачі у навчанні як головна перешкода успішності у дорослому віці

Щаслива особистість – гуманістична мета освіти й сімейного виховання. Попри очевидну актуальність проблематики в науковій літературі не зустрічається єдиного бачення особистістю ідеалу. Це можна пояснити різницею ціннісних акцентів та досвідних смислів різних авторів.

Чи є якийсь зв'язок успішності особистості з іншими соціально-психологічними обставинами її життя? Цікавими в цьому відношенні є результати дослідників Лондонського університету, які вивчали особистісні риси дітей в перспективі їх успішності в дорослому житті. Вибірка становила 12 000 людей, народжених в 1970 році, за якими спостерігали протягом 30 років. Деякі висновки виявились несподіваними. Всупереч очікуванням дослідників, діти, які відрізнялись підвищеною тривожністю, плаксивістю, боязливістю, які часто проводили час на самоті, розвинулись як успішні дорослі за згаданими критеріями [11, с. 91–13].

Інтерпретація даних, однак, знімає видиму парадоксальність: діти, які багато часу проводять сам-на-сам, розвивають радше схильність до самостійного вибору та індивідуальних рішень, аніж до підкорення тиску однолітків. Професор Джон Біннер назвав отримані дані «доволі рельєфними» і «дуже визначними». Він буквально сказав: «Це демонструє потребу розширювати освітню програму, яка повинна не просто формувати вміння, а вбачати сенс у духовних аспектах життя дитини, у її соціальному та особистісному розвитку».

Не диво, що в згаданих дослідженнях діти, в яких була помітна самоповага, які мали хороші дружні стосунки з іншими дітьми, стали успішними й задоволеними життям дорослими, не схильними до депресій та залежностей.

Такі діти виховувались в сім'ях, де їм приділяли увагу, їх завжди вислуховували й поважали їхні ідеї. Вони, зазвичай, добре вчились, без гальмування бралися за складні та нові справи.

Тут помітно зв'язок успішності дитини з її почуттям власної гідності та довіри до оточення, що в купі є складовими авторитету.

Хоча «погані» риси в дитинстві збільшують вірогідність неуспіху в майбутньому, Біннер зазначає, що лише невеликий відсоток демонструє цей неуспіх вочевидь, більшість з культурних міркувань намагається його приховати. Показовим є те, що хлопці, які схильні були звинувачувати інших у власних проблемах, в дорослому житті мати низьку кваліфікацію та незначні доходи. Також хлопці зі слабкими читацькими вміннями, ставши дорослими демонстрували расові та національні упередження. їх частіше залишали жінки.

Хороші математичні здібності в дівчат та хороші читацькі здібності в хлопців виявились у прямому зв'язку з почуттям щастя в дорослому віці. На нашу думку, тут не обійшлось без андрогенної тенденції.

Дівчата, що успішно оволодівають раціональними способами взаємодії, що мають успіх в хлоп'ячих справах завжди мають вищу самооцінку, ніж їхні однолітки з традиційною фемінністю. Хлопці, які мали хороші читацькі здібності, демонструвати виші загально-інтелектуальні обдарування, зокрема, високу реактивність, здатність швидко переключати увагу, що в цілому характеризує їх як психологічно гнучких.

Західні дослідники показати, що спосіб, в який діти та підлітки проводять вільний час, впливає на успіх у їхньому подальшому житті безвідносно до соціального класу батьків.

Залучені до образотворчого мистецтва та музики, а також ті, які захоплюватися читанням поезії, писані вірші, оповідання, вели письмові нотатки, – всі вони мали значно більший шанс потім вчитися в університеті та постійно отримувати зростаючу зарплатню. Це ж стосувалось і любителів відвідувати театр. В цілому діти, що полюбляли творчі види дозвілля, мати високий рівень задоволення життям, схильність до волонтерської роботи в дорослому віці.

Кар'єрний успіх любителів мистецтва пояснюється лондонськими дослідниками так: висококультурна діяльність підлітків створює для них можливість зав'язувати дружні стосунки з впливовими дорослими, і це визначає їх подальшу долю. На нашу думку, таке пояснення є недостатнім.

Схильність до мистецтва – це культивування спонтанності у власних самопроявах та толерантність до спонтанних самопроявів інших людей. Це бажання внутрішньої свободи й інтересу до життя безвідносно до його економічно еквівалентних вигод. Така особливість дає людині можливість працювати легко, радісно, із задоволенням в самому процесі, що є духовним показником життєтворчості.

Ці та інші зарубіжні дослідження дозволяють виділити спільні риси, які впливають на успіх людини, тобто є умовами розвитку її особистості:

• висока чутливість;

• емпатійність;

• внутрішня свобода та індивідуальність;

• сформовані загально інтелектуальні вміння [4, с. 221].

А самоконтроль, дотримання моральних норм, правильне тлумачення функцій державно суспільних інституцій, мотивація власних досягнень стають похідними від цих рис.

Знову звернемо увагу на те, що, якщо останньому аспекту приділяється в освітніх впливах чи не найбільша увага, то перші три не тільки не розвиваються, а часто активно гальмуються. Особливо це стосується високої чутливості та свободи й індивідуальності.

Міркуючи над впливом чутливості – емпатійності на успішність особистості, слід вказати, що за її наявності механізм саморегуляції розвивається швидше, він у цьому випадку є більш тонким, ніж у людини з помірною чутливістю - емпатійністю.

Не слід забувати, що чутливі люди дуже залежні від схвалення оточуючих, тому роблять багато, аби це схвалення отримувати якщо не в прямій, то хоча б у відстроченій чи опосередкованій формі. Вмотивована таким чином діяльність приводить до успіху – звісно, за умов інтелектуального розвитку особистості та її здатності витримувати значні утиски й навантаження.

Варто застерегти, що висока чутливість може перетворюватися на вразливість-тривожність, яка мато асоціюється з успіхом за тими ж таки критеріями щастя.

Тривожна людина не вміє насолоджуватись життям, радіти з нічого, бо постійно хвилюється за майбутнє, жалкує за минулим, тримається за свої схеми належного, але нереального. У неї немає ні спонтанності, ні довіри, ні свободи, хоча при цьому може бути наявна інтелектуальна, моральна та вольова компетентність.

Вразливість-тривожність розвивається у чутливих дітей на фоні зовнішнього тиску, тотальних обмежень, в тому числі обмежень похвали, на фоні відсутності емоційно-тактильних контактів з матір'ю, іншими близькими людьми в перші роки життя.

Внутрішню свободу та індивідуальність легко розвивати засобами образотворчого та драматичного мистецтва. Проте не слід ставити дитину в ситуацію порівняння з іншими, навіть з її попередніми досягненнями. Кожен моментний прояв є сам оцінним. Лише коли дитина навчиться насолоджуватись своєю творчістю безвідносно до еталонів, тоді можна поступово підключати елементи навчання, схвалюючи дитину за старанність, терплячість і нові досягнення.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5