Формування лексико-фразеологічних норм в усному і писемному мовленні майбутніх учителів початкових класів 
Існує чимало визначень лінгвістичного (стилістичного)
поняття "культура мовлення". Наприклад, Б. Головін пише, що поняття
культур; мовлення має два семантичних аспекти:
1) сукупність і система комунікативних якостей
мовлення;
2) вчення про сукупність і систему комунікативних
якостей мовлення [14; 7].М. Ілляш вважає: культура мовлення - це 1) володіння
літературними нормами на всіх мовних рівнях, в усній та писемній формі
мовлення, уміння користуватися мовностилістичними засобами і прийомами з
урахуванням умов і цілей комунікації;
2) упорядкована сукупність нормативних мовленнєвих
засобів, вироблених практикою людського спілкування, які оптимально виражають
зміст мовлення і задовольняють умови і мету спілкування;
3) самостійна лінгвістична дисципліна [66, 5-6].
В енциклопедії подається таке визначення
культури мовлення - це система вимог, регламентацій стосовно вживання мови в
мовленнєвій діяльності [68; 263].
Отже, поняття культура мовлення має два
аспекти: теоретичний - достатньо висвітлений у зазначених працях і практичний,
який не може бути вичерпаний ніколи, бо щоразу виявляє себе для кожного мовця
неповторно, не може передбачити всі можливі ситуації функціонування
індивідуального мовлення.
Практична культура мовлення близька до
стилістики мовлення, яка вивчає своєрідність складу та функціонування окремих
конкретних форм мовлення, практичної мовленнєвої діяльності. Об'єктами вивчення
стилістики є не лише специфічні засоби мови (слово, речення), а й позамовні,
екстралінгвістичні засоби: міміка, жести (рук, голови), рухи тіла, погляди,
реакція співбесідника, обстановка та ін. Функціональна стилістика розкриває
специфіку використання лексичних, морфологічних, синтаксичних та інших засобів
у кожному стилі, а стилістика мовних одиниць вивчає стилістичні ресурси всіх
мовних рівнів (лексики, фразеології, морфології, синтаксису), системні
відношення експресивно забарвлених мовних засобів у зіставленні з нейтральними;
практична стилістика вчить вживати виражальні і експресивні можливості одиниць
мовлення [66].
Отже, культура мовлення оцінюється і з позиції
функціонального стилю мовлення (його словника, синтаксичної організації,
діапазону експресивності). Стильовий дисонанс різко знижує рівень мовленнєвої
культури, тому змішування навіть функціонально близьких стилів недопустиме -
кожен із стилів (розмовний, художній, офіційно-діловий, публіцистичний,
науковий, конфесійний) має свої критерії культури мовлення. За винятком тих
авторських випадків, коли зміщення стилів додає якусь свою, навмисну рису,
особливу і особисту виразність - як свідчення творчого володіння стилем. Окрім
того, треба враховувати засоби реалізації усної чи писемної форм того чи іншого
стилю, оскільки всі сучасні функціональні стилі літературної мови мають обидві
форми вираження - усну і писемну.
Культура мовлення тісно пов'язана з курсом
конкретної граматики, адже граматика, як відомо, вчить правильно писати і
говорити - відповідно до чинних у конкретний час правил, а стилістика (і
культура мовлення) навчає добре писати і говорити - тобто точно, доступно,
доречно, переконливо для кожної конкретної ситуації спілкування. До того ж про
належний рівень культури мовлення можна говорити лише тоді, коли опануєш
літературну мову, володітимеш нею (її нормами і варіантами норм). У граматиці
оперуємо лише двома оцінками - "правильно" - "неправильно",
а в культурі мовлення ці оцінки різноманітніші: "точно" - "неточно",
"доречно" - "недоречно", "виразно" - "невиразно",
"різноманітно" - "одноманітно" та ін. Отже, основними
ознаками культури мовлення є правильність, точність, чистота, багатство (різноманітність),
виразність, доречність [3, 19].
Зв'язок культури мовлення з психологією і
логікою знаходить вираження у логічності мовлення, що здебільшого реалізується
у точності мовлення. Індивідуальне мовлення матиме ці ознаки, якщо мовець буде
небайдужим до власної мови, естетики мовленого слова, етики спілкування. Культура
мовлення є ознакою і складовою частиною загальної культури людини, без якої
неможливо вважати будь-яку людину освіченою.
Проте навіть оволодівши орфоепічними,
лексичними, граматичними, стилістичними та іншими нормами сучасної літературної
мови, людина не може бути цілком гарантована від окремих помилок.
Основні причини недостатнього рівня культури
мовлення такі:
Більшість сучасних учнів мало читає, зокрема
художніх текстів; окремі мовці не володіють навичками швидкого й осмисленого читання,
у них слабо розвинені почуття естетичного задоволення від спілкування з книгою.
Вік технократії виробив у багатьох людей
байдужість до гуманітарних дисциплін, зокрема до мови як предмета шкільної
програми (література має більше засобів естетичного і виховного виливу), у зв'язку
з цим подекуди втратились елементи творчості, усвідомлення практичної
необхідності знання мови, потреби системності у засвоєнні нормативної
граматики, а це продукує поверховість, фрагментарність знань тощо.
Практика білінгвізму, яка в Україні має
деформований зміст, спричинює у деяких мовців численні явища інтерференції,
звільнитися від яких можна лише за умови глибокого знання систем обох мов. Дотримання
цієї умови необхідне і при перекладах (для практичного застосування у
конкретній сфері діяльності) спеціальної наукової чи технічної літератури з
російської мови українською. При перекладах з інших мов також трапляються русизми
саме внаслідок тривалого користування в науці лише російською мовою.
4. Відсутність в окремих людей навичок
користування довідковою літературою (словниками, довідниками тощо), а часом і
недостатність таких видань зумовлюють консерватизм знань, поступову тенденцію
до їх зменшення і, зрештою, відставання від розвитку загальнонародної мови,
адже норми літературної мови змінюються, удосконалюються, вимагаючи від її
носіїв уваги до процесів цього вдосконалення. Відсутні навички постійного
навчання, у тому числі й мови, - для багатьох воно закінчується разом з
отриманням диплому.
5. Одним із найефективніших засобів формування
загальнонародної мовленнєвої культури є добрий зразок. Це не тільки твір
класика, сучасного майстра художнього слова, а й передусім мова батьків - у
сім'ї, вихователя - у дитячому садку, учителя - у школі. Та чи завжди їх
мовлення зразкове?! І чи завжди такі еталони культури мовлення, як преса, радіо
і телебачення, відповідають сучасним вимогам?! А чи завжди театр і
кіномистецтво пам'ятають про свою функцію у вихованні етики, у тому числі
мовленнєвої, глядача-мовця?!
6. Поява час від часу "модних віянь"
у мовленнєвій практиці суспільства - то на іншомовні слова, то на ультрапуризм,
то на вульгаризацію спілкування і т. ін. - і можливість потрапити під їх вплив
окремих мовців є загрозою не меншою, аніж байдужість до власного мовлення. Найгірше
те, що "модні" тенденції засвоюють не ті, хто володіє літературною
мовою, а саме ті, хто повинен би її навчатися (знавець мови "модним" слівцем
може й не погіршити свого доброго мовлення, а лише з відчуттям стилю його
"оздобить") [25; 102].
Отже, щоб підвищувати рівень мовленнєвої
культури, необхідно:
1) шанувати мову, якою спілкуєшся, і людей, з
якими спілкуєшся цією мовою;
2) багато читати - творів різних стилів,
майстрів індивідуального художнього стилю, читати вдумливо, прагнучи до
системності у підборі літератури;
3) намагатися, користуючись на практиці
кількома мовами, добре оволодіти нормами кожної з них, осмислити їх специфіку,
не допускати змішування мовних явищ, усувати прояви інтерференції;
4) незалежно від сфери своєї діяльності
стежити за змінами норм, які фіксуються у нових виданнях словників, правописних
збірниках та ін.;
5) критично (і творчо) ставитися до написаного
і промовленого слова, звіряючи його і з кодексами норм, і з практикою визнаного
(і визначного) зразка (письменника, учителя, лектора і т.д.);
6) не йти за "модними" тенденціями,
які виявляють себе в окремих виданнях, в окремих авторів або соціальних чи
професійних груп людей (напр., у вживанні іншомовних слів, жаргонізмів,
термінологізмів, "телеграфного"стилю мовлення, нарочитої спрощеності
тощо).
Таким чином, головними теоретичними засадами
культури мовлення є осмислення мовної норми, знання про функціональні стилі
літературного мовлення; усвідомлення взаємозв'язків системи мови, структури
мовлення і немовленнєвих (екстралінгвістичних) структур. Практичними засадами
культури мовлення вважаємо систематичність знань, їх постійне поглиблення,
інтерес, увагу до мови взагалі і до рівня класного мовлення зокрема,
поліфункціональність мовленнєвої практики й переконаність у суспільній цінності
високого рівня культури мовлення.
Під культурою мовлення розуміється володіння
нормами літературної мови у вимові, вживанні слів і їх форм, у будові речень і
вмінні користуватися мовними засобами в певних ситуаціях спілкування. Власне
предмет "культура мовлення" має на меті сприяти виробленню у
студентів 1) правильності усного мовлення, тобто відповідності літературній
мові, і 2) майстерності мовлення, що виявляється в умінні добирати з існуючих у
мові варіантів ті мовні одиниці, які дохідливе й виразно (ясно, чітко) формулюють
висловлення. Висловлення - це одиниця мовленнєвого спілкування, яка має
смислову цілісність. У переважній більшості воно відповідає реченню як
синтаксичній категорії. Однак висловлення бувають такі, які в граматичну схему
речення не вкладаються, наприклад, слова так, ні (у синтаксисі їх називають
словами-реченнями), репліки в діалогах: ого, хе, еге тощо. Це - висловлення,
але не речення в строгому розумінні терміна.
Кінцева мета освоєння культури мовлення
пов'язується з досягненням навиків говорити правильно і гарно. [4; 8]
Кожна людина володіє певною кількістю слів,
яка забезпечує її фахову діяльність та контакти з іншими людьми. Словниковий
запас значною мірою індивідуальний. Відома героїня роману І. Ільфа і Є. Петрова
мала в обігу всього 30 слів (звичайно, маємо тут сатиричне загострення),
натомість автори художніх творів уживають.10 тис. і більше слів. Учитель
професією якого є слово, як і журналіст, письменник, громадський чи політичний
діяч, правник, проповідник, має протягом усього життя збагачувати свій словник,
поповнювати пам'ять стійкими виразами-фразеологізмами. Адже це забезпечить
важливу якість висококультурної мови - багатство словника, яке дає змогу точно,
доступно і влучно висловити свою думку - чи то письмово, чи в усній формі. Як
збагатити власний запас слів та виразів, як добитися точності та
різноманітності висловлювання, як уникнути засмічення своєї мови?
1. Багатство словника. Українська мова належить до розвинутих мов світу, і це
підтверджується наявними загальними словниками, як-то "Словник української
мови" в 11 томах, численними галузевими словниками (інакше -
термінологічними з різних галузей науки і виробництва) та перекладними [60]. Але словники, становлячи собою систематизований збір лексики
української мови, не відтворюють усе ж тієї реальної кількості слів, які
побутують у різних текстах - художній літературі, публіцистиці, наукових працях
- та в усному мовленні. Отже, тим, хто хоче збагатити свій словниковий та
фразеологічний запас, відкриваються широкі можливості. Читання книг
авторитетних авторів - це поки що один із найбільш ефективних шляхів засвоєння
нових слів, вивчення мови взагалі, кращого не вигадано в світі. Але водночас
повинна відбуватися й цілеспрямована робота над словом: виписування незнайомих
слів, з'ясовування їх значень, запам'ятовування влучних, свіжих слів, які
раніше вам не траплялись. Другий шлях - це виробити звичку читати словники,
звертатися до них, щоб довідатися про значення слова. Ця звичка конче потрібна
вчителеві: не можна йти на урок, детально не з'ясувавши значення термінів чи
просто незрозумілих слів, які трапилися у викладі матеріалу в підручнику. Навчаючи
дітей, учитель навчається і сам. Третій спосіб розвинути свою мову - слухати
промови, лекції кваліфікованих промовців, що дасть змогу не лише запам'ятати
окремі слова, а й їх правильну вимову, контекст, у якому вони вживаються. Нарешті,
вічним джерелом збагачення особистого словника є усна народна мова: на базарі,
в електричці, на селі у родичів не раз можна почути нове, свіже та влучне
слово, приказку, прислів'я, що вражають своєю точністю та дотепністю. Отже,
кожний, хто хоче оволодіти словом, має взяти собі за правило записувати на
окремі картки чи в зошити прочитані чи почуті слова і вирази, які сподобались,
запам'ятались: колись вони стануть вірними помічниками в підготовці доповіді,
виступу, статті тощо. У минулому столітті, коли не було спеціальних наукових
установ, де б укладали словники української мови, та й сама мова офіційно не
була визнана урядом, справу фіксації слів і виразів української мови взяли на
себе нечисленні представники української інтелігенції - вчителі, лікарі,
письменники, які вели записи усного народного мовлення. Наслідком такої
подвижницької роботи, заснованої лише на любові до рідного народу і рідного
слова, постав "Словарь української мови" за
редакцією Бориса Грінченка на 68 тис. слів, що вийшов протягом 1907-1909 pp.
2. Точність слововживання. Для того, щоб мова була ясною і зрозумілою, а співбесідник чи читач
розумів вас саме так, як ви того хочете, необхідно висловлюватися точно. Що
означає точність висловлювання? Це відповідність слова тому предметові чи
явищу, яке воно називає. Таким чином той, хто говорить, повинен добре знати
предмет, про який він повідомляє, і його назву. Нечітке, неясне уявлення про
предмет, відсутність чітко сформульованої думки спричиняє помилки у виборі слів
в усному і писемному мовленні. Для того, щоб їх уникнути, слід знати про деякі
властивості слів, про способи їх. організації в словниковому складі, роль у їх
творенні словотвірних частин слова - префіксів, суфіксів, про стилістичні
відтінки та ін. Насамперед слід пам'ятати про таку властивість слова, як
багатозначність. Під нею розуміють здатність слова одночасно вживатися з
кількома значеннями. Наприклад: слово лагідний може означати внутрішні риси
людини: "спокійний, сумирний, тихий" (лагідний характер, вдача),
"ніжний, ласкавий" (лагідний до дітей), людські стосунки, риси,
ставлення тощо: "дружній, пройнятий доброзичливістю" (лагідне життя,
лагідні взаємини, лагідне запрошення). Водночас лагідний уживається із значенням
"приємний для сприймання, нерізкий, м'який, ніжний", але властиве
предметам, явищам природи: лагідне світло, лагідна осінь, лагідні хвилі,
лагідний берег ("рівний, нестрімкий"). Якщо мовцеві відоме лише перше
значення - стосовно людини, то таким чином він позбавлений можливості
використати це слово для характеристики різних явищ природи, а це збіднює мову.
Довідатися ж про інші значення слів можна лише читаючи художню літературу,
слухаючи живе усне мовлення, використовуючи словники.
Явище багатозначності - природний засіб
економії мови, зусиль мовця: обмежена кількість слів допомагає відтворити
різноманітність природи, наслідки розумової діяльності людини, її складний
психічний світ. Однак приблизне або неточне уявлення про різні значення
полісемічного (тобто багатозначного) слова може спричинити помилки, порушення
норм слововживання. Так, наприклад, в усному мовленні, у текстах наукового або
публіцистичного характеру помічаємо вживання слова зустрічатися щодо явищ
абстрактного характеру: зустрічаються помилки, зустрічаються факти,
зустрічаються труднощі. Чи правильно це? Звернімося до тлумачного Словника
української мови. Він фіксує такі значення цього слова:
1) Зближатися, сходитися один з одним,
рухаючись назустріч: "Ми на вулиці зустрілись - Лена з татусем і я" (П.
Тичина).
2) Сходитися разом, бачитися де-небудь: "Сказать
їй хочу так багато, а як зустрінуся - мовчу..." (В. Сосюра). Ці значення
мають цілий ряд відтінків, серед них і такий, як "траплятися на шляху,
десь, у якомусь місці, що передбачає стосунок до конкретного предмета, який
справді трапляється на шляху того, хто рухається": "До самого села не
зустрілося жодної живої душі..." (О. Гончар) [60]. Однак
наявність такого відтінку не дає підстав використовувати слово зустрічатися в
сполученні з словами факти, помилки тощо. Краще використати синонім траплятися.
Отже, недостатнє знання значень слова зустрічатися призводить до порушення норм
українського слововживання.
Від багатозначності слід відрізняти омоніми -
слова, однакові за звучанням, але різні за значенням. Уживання їх не становить
труднощів, оскільки омонімія легко усувається контекстом, тобто в реченні
завжди можна встановити значення того чи іншого омонімічного слова. Наприклад:
"М'яке вечірнє світло вливалося у вікна" і "У хатині чисто,
охайно, світло". Значення омонімів світло (іменник) і світло (прислівник) не
потребує якихось додаткових роз'яснень. Складнішими є випадки, коли маємо
справу з словами іншомовного походження. Без знання їх значень контекст не
завжди дає точне уявлення про зміст слова. Пор.: "Кораблі
стоять на рейді" - тільки з словника можемо довідатись, що рейд означає
зручну для стоянки судів частину моря біля берега. Інший приклад: "Ліс -
найнадійніший друг партизанів. Звідси вони щодня робили рейди, підстерігаючи на
шляхах обози, нападали на французів" (Кочура). Контекст дає досить
приблизне уявлення про значення слова, точніше визначення знайдемо в словнику:
"несподіване проникнення в глибину території ворога, щоб завдати йому
удару". До різновидів омонімів належать омоформи - збіг у звучанні певних
форм різних частин мови: три (друга особа наказового способу дієслова), три -
числівник; омофони - слова, що мають однакове звучання, але різне написання:
"Ну й охочий брат мій Ігор До усяких жвавих ігор. Де яка у світі гра є,
Залюбки у неї грає"; омографи - слова, що однаково
пишуться, але вимовляються по-різному: тепло і тепло, приклад і приклад тощо.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7
|
|
