Формування лексико-фразеологічних норм в усному і писемному мовленні майбутніх учителів початкових класів 
Формування лексико-фразеологічних норм в усному і писемному мовленні майбутніх учителів початкових класів
ДИПЛОМНА РОБОТА
Формування лексико-фразеологічних норм в усному і
писемному мовленні майбутніх учителів початкових класів
План
Вступ
Розділ І. Культура мовлення учителя початкових класів як
науково-методична проблема
1.1 Роль і значення культури мовлення вчителя початкових класів для
його фахової діяльності
1.2 Комунікативні якості в усному і писемному мовленні студентів ПВПК
Розділ ІІ. Формування лексико-фразеологічних умінь і навичок у
мовленнєвій діяльності майбутніх вчителів початкових класів
2.1 Способи збагачення лексичного запасу мовлення студентів
2.2 Робота вчителя початкових класів над
збагаченням лексико-фразеологічного запасу в мовленні молодших школярів
Висновок
Список використаної літератури
Додаток
Культура мовлення, як складова шкільної
культури, один із найважливіших
чинників цивілізованості суспільства. Не володіючи досконало мовленням,
громадянин нової держави не буде спроможний виконувати покладені на нього суспільством різні функції. Тому одним із
найголовніших завдань школи в галузі
мовної освіти є завдання навчити майбутніх вчителів, а відтак школярів
змістовно, граматично правильно та
акустично вправно висловлювати свої думки. Тому вдосконалення культури усного
мовлення - одне із істотних завдань підготовки майбутнього учителя початкових
класів, класовода чи вихователя дошкільних установ. Їх усне мовлення має бути
правильним і точним, дохідливим і логічно побудованим, виразним і захопливим. Досягти
цього можна за умови уважного ставлення до власної мови і усвідомленого
прагнення досягти наміченого - стати вчителем, вихователем.
Формування мовленнєвої культури - проблема не
лише учителів-мовників, учитель початкових класів - також словесник, і його
обов'язок - брати участь у вихованні особистості, наділеної "уміннями і
навичками вільно, вправно, виправдано користуватися мовними засобами в
сприйнятті (слуханні й читанні), у створенні (говорінні й письмі) висловлювань
у різних сферах, формах, видах, жанрах мовлення, тобто в забезпеченні їх
всебічної мовленнєвої компетенції" (Державна національна програма "Освіта").
Проблему культури мовлення вивчали українські
мовознавці, методисти, педагоги: О. Синявський "Нариси української
літературної мови", І. Чередниченко "Нариси із загальної стилістики
сучасної української мови" (К., 1962), М. Пилинський "Мовна норма і
стиль" (К., 1976), А. Коваль "Культура української мови" (К., 1976),
С. Караванський "Секрети української мови" (К., 1994), Н. Бабич
"Основи культури мовлення" (Львів.: 1990), Б. Антоненко-Давидович
"Як ми говоримо" (К., 1991), О. Сербенська "Культура усного
мовлення" (К.: 2004), О. Пономарів "Культура слова" (К., 2001) та
багато інших.
Проте проблема культури мовлення майбутнього
вчителя початкових класів, як передумова фахової діяльності, не була предметом спеціального дослідження. Цим
визначається актуальність нашої дипломної роботи.
Об'єкт дослідження
- усне і писемне мовлення майбутніх учителів початкових класів.
Предмет дослідження - процес формування лексико-фразеологічних норм у мовленні майбутніх учителів
початкових класів.
Мета роботи - на
основі аналізу курсових, дипломних робіт, а також усного і писемного мовлення
студентів факультету ПВПК визначити основні шляхи і засоби покращення їхньої
мовленнєвої культури.
Для досягнення цієї мети поставлено такі
завдання:
З’ясувати основні аспекти і стан вивчення
досліджуваної проблеми в науково педагогічній літературі.
Охарактеризувати комунікативні ознаки фахового
мовлення вчителя початкової школи.
3. Визначити найважливіші мовні норми в усному
і писемному мовленні.
4. Дослідити процес формування
лексико-фразеологічних норм у мовленні майбутніх учителів початкових класів.
Методи дослідження:
Описовий, порівняльний, аналітико-синтетичний.
Гіпотезою
дипломної роботи є припущення, що на основі аналізу мовлення студентів, запропонованої
методики і підібраних вправ і завдань можна підвищити мовленнєву культуру
майбутніх учителів початкових класів.
Наша робота складається зі вступу, двох
розділів, висновків, списку використаної літератури, додатків.
Загальний обсяг роботи становить 92 сторінки.
Культура мовлення учителя початкових класів
ґрунтується на знаннях теоретичних основ, норм сучасної української літературної
мови, що сприяє формуванню мовленнєвих умінь і навичок. Цей процес є
довготривалим, оскільки починається з того часу, коли дитина починає навчатися
в школі, тому надто важливо, щоб учитель початкових класів володів цими
уміннями і навичками, а також умів, у міру викладання мовного матеріалу
молодшим школярам, сформувати в дітей правильність мовлення, також інші
комунікативні якості.
Засвоєння норм літературної мови - тривалий
процес, який починається з дитинства, а вивчення й застосування функціональних можливостей
мови триває впродовж усього свідомого життя. Адже того, що засвоєно з уст
матері, в житті замало. Коли дитя йде до школи, критерієм істини для нього здебільшого
стає слово учителя. І не лише бездоганне знання свого предмета, не лише
педагогічна майстерність, досконалість методичних прийомів, а й
словесно-естетичний рівень подання знань формує юну особистість. Тому дуже
прикро, коли цей рівень недосконалий, коли вчитель байдужий до свого мовлення і
до мовлення учнів. З цього починаються "дивні", "несподівані"
помилки дикторів, редакторів, авторів посібників, творчих і керівних
працівників, інженерів, вихователів дитячих садків, молодих матерів та ін [2; 20].
Виховання культури мовлення - справа не лише
учителя-словесника. Його правильний наголос, точно вжите слово, чітка побудова
фрази будуть безслідно зруйновані, якщо фізик, математик, біолог чи історик це
ж слово наголосять неправильно або невдало введуть у контекст. І даремні будуть
намагання мовника - він не має академічного часу для загострення уваги на всіх
можливих помилках акцентуації, слововжитку, вимови.
Кожен учитель повинен володіти здоровим,
неупередженим відчуттям мови (без архаїзаторства, примітивізму, ультрапуризму),
постійно стежити за змінами, які відбуваються в нормах вимови, наголошування,
слововживання у зв'язку з глибшим вивченням загальнонародної мови, тенденцією
до взаємозбагачення національних мов, вирівнюванням діалектів. Треба вміти
самому і навчити учнів уважно (інколи з олівцем) читати наукову, технічну,
публіцистичну, художню літературу. Неможливо весь педагогічний шлях пройти
тільки з багажем, набутим у стінах вузу [6; 28].
Труднощі починаються з першої хвилини
перебування в класі. Потрібно підготувати учнів до роботи. І як запитати:
"хто чергóвий чи хто черговий?" (черговий!), "яке було
домашнє завдання чи завдáння?" (завдання!), або: "Що було
дано, завдано чи задано додому?" (задано!). А як правильно сказати: "розкрийте,
розгорніть чи відкрийте зошити (книжки)?" (відкрийте); "покладіть,
положіть чи поставте ручки?" (положіть, краще - покладіть); "витріть,
стеріть чи зітріть дошку, чи з дошки" (витріть дошку, але зітріть з дошки!);
"підніміть, підійміть, здійміть чи піднесіть руку?" (піднесіть!);
"слідкуйте чи стежте по тексту чи за текстом?" (слідкуйте за текстом!)"слухайте
перше питання чи запитання?" (запитання!); "переверніть чи перегорніть
сторінку?" (перегорніть!) і багато ін. [4, 7]. Потрібно зробити зауваження
- і чуємо: "не мішай!" (не заважай!); "не списуй у товариша"
(від товариша); "у тебе нечітка уява про події" (уявлення); "відповідь
невірна" (неправильна); "тихше!" (тихо!); "замовчіть"
(замовкніть!) та ін. А ось підсумовують і дають домашнє завдання: "коротше
кажучи" (коротко кажучи), "другим разом" (іншим разом), "це
підготує хтось другий" (інший), "слідуючий урок" (наступний),
"на домашнє читання" (читання) і т.д. Стереотипів у учительській мовній
практиці є чимало, але вони повинні бути точними, відповідати сучасним нормам [19].
Трапляються труднощі не лише у застосуванні
стереотипів, а й у використанні специфічної лексики, професіоналізмів, термінів
(загальнонаукових і спеціальних). Адже багато слів змінило наголос за час,
відколи їх засвоїли вчителі старшого покоління: родовий відмíнок, простé
речення, дефíс, вчéння, генéзис, догмáт, епілóг,
живóпис, знáхідка, зубожíлий, буржуазíя, éкскурс,
катáлог, індустрія, компромíс, металургія, повстáння, пóзначка,
пóміщиця, рáкурс, сегмéнт, центнéр, цемéнт, áдресний
(від адрес) і адрéсний (від адреса), безпредмéтний, єретик, вигнáнець,
експéрт і т.д. Близькозвучні слова (напр., професійний і
професіональний, диференційний і диференціальний, пропорційний і
пропорціональний, гармонійний і гармонічний, декораційний і декоративний,
ситуаційний і ситуативний) можуть бути термінами різних галузей знань, і "довільність"
їх використання неприпустима, а можуть бути тотожними за семантикою, але
відмінними за активністю функціонування (порівн. застарілі: офіціальний,
емоціональний, диференціональний, нормативні: офіційний, емоційний,
диференційний тощо). Мовний режим повинен бути єдиним для всіх шкільних
підручників, усіх педагогів (і адміністраторів), мовним етикетом повинні
володіти учні й учителі [24, 33].
У наш час говорять не лише про мовний етикет,
а й про мовний стиль учителя. Його визначальними рисами є відповідність сучасним
мовним нормам, бездоганне володіння позамовними засобами (мімікою, жестом,
правилами членування мовленнєвого потоку, темпом мовлення, тембром звука),
"таємницями" виразного читання. Важливо, щоб у вчительському
колективі панувала атмосфера доброзичливої уваги і до мовлення колег, і до
мовлення учнів. Треба боротися зі шкільним юнацьким жаргоном, викорінювати
слова типу "законно, сила, класна, супер, залізна, цвайка, зрізатись,
зарізати та ін. (порівн. учительські жаргонізми: запаритись (втомитись), зірватись
(втратити контроль над собою), врізати (виставити) двійку, туберкульозна (слабка)
трійка, деша (директор школи) тощо; студентські жаргонізми: хвіст (двійка),
общага (гуртожиток), стипуха (стипендія), завал (не скласти іспиту),
зредукувати (втекти) і т.д.)." Учнів потрібно навчати долати труднощі, які
виникають у процесі мовного спілкування, а не уникати їх.
У школі готується майбутній громадянин -
творець матеріальних І культурних цінностей, людина активної позиції. Логічна,
точна мова, уміння вибрати темп, тон мовлення, інтонацію бесіди, здатність не
лише словом, а й його змістом, естетикою вплинути на слухача повинні бути
внутрішньою потребою нашого сучасника.
Така потреба сформується, якщо протягом
одинадцяти-дванадцяти шкільних років перед нашими очима буде один з
найавторитетніших прикладів - учитель з високим рівнем культури мовлення.
Таким же авторитетом учитель повинен бути і
для батьків своїх учнів. Не варто зводити батьківські збори лише до аналізу
успішності й поведінки конкретного учня, констатації його позитивних чи
негативних якостей. Варто б давати батькам уроки вікової психології,
елементарні знання сімейної педагогіки. Сьогодні виникла потреба виховати і в
деяких батьків любов до рідного слова, повернути їх в лоно рідної мови, навчити
шанувати старших, поважати школу і учителів. Стриманість, коректність,
внутрішнє переконання будуть супроводжуватися фразами: "Слухаю";
"Мені здається, що краще... "; "Чи не спробувати б нам...
"; "Ви краще знаєте, але... "; "Ви, очевидно, маєте рацію,
та лише в тому, що... "; "Дякую за інформацію, але нам спільно...
"; "Дякую, що допомагаєте нам робити спільну справу".
Учитель - професія особлива. І який би настрій
не був у нього після розмови з адміністратором чи з нетактовним батьком, у клас
він мусить увійти вільним від цих вражень, зі світлим і доброзичливим поглядом,
стриманим і налаштованим на клас, на тему уроку. Ні загравання з учнями, ні
менторського тону! Творча, ділова, емоційно динамічна (відповідно до характеру
завдань, мети) обстановка в класі потребуватиме різноманітного, чистого,
емоційно-експресивного (нейтральність теж входить в це поняття) мовлення. Тут
треба остерігатися слів-паразитів і лексичних покручів, напр.: ну, ну от (ну),
так от, так би мовити, так сказать, як це, дальше, ребята; мовних штампів на
зразок: червоною ниткою, у дусі часу, син свого часу, має велике (важливе) значення,
посів належне місце, гострий конфлікт та ін. Багатство й різноманітність
мовлення учителя - джерело збагачення мови учня, чистота й досконалість,
образність мови учителя - запорука поваги учня до естетичних цінностей,
створених засобами мови. Мовлення учителя повинно відзначатися такими ознаками:
1) виразністю - змістовою, інтонаційною (й
експресивною), візуальною;
2) правильністю - орфоепічною, граматичною, орфографічною,
пунктуаційною;
3) чистотою - що не допускає ультрапуризму (словникового,
стильового чи колоритного), штучності, фальшивого професіоналізму;
4) лаконізмом - при збереженні змістової
вичерпності, різноманітності засобів для висвітлення теми. Учитель не сміє
помилятись, бо виправити враження про фаховий рівень знань, про загальну
ерудицію важко (краще утриматись від експромтів у відповідях на запитання, якщо
є хоч найменший сумнів щодо їх точності). Учитель повинен уміти помічати і
виправляти свою помилку - це не руйнує авторитету (невиправлена помилка
авторитету не збереже) [4; 102].
Мова є однією з характерних ознак сучасної
нації. Мову створили люди, вони її розвивають, удосконалюють. Основна функція
мови - бути засобом спілкування, збереження й передачі знань, взаємного
розуміння. Мова - слово багатозначне (див., напр., термінологічні словники). Сучасний
тлумачний словник так пояснює його основне значення: "Мова - це сукупність
довільно відтворюваних загальноприйнятих у межах суспільства звукових знаків
для об'єктивно існуючих явищ і понять, а також загальноприйнятих правил їх
комбінування у процесі вираження думок" [26; 168]. Мова - єдина, цілісна
складна знакова система, точніше, система систем: фонем, морфем, слів,
словосполучень, речень, яка служить не лише засобом комунікації, обміну
думками, закріплення думок, а й засобом їх формування - адже мислення
здійснюється на мовній основі, а мова (нормативна) завжди осмислена. Мова як
специфічно людський засіб спілкування належить одночасно суспільству й
індивідууму. У будь-якому разі вона є продуктом історичного розвитку
суспільства, яке користується надбанням попередніх етапів життя мови. Мова
спільна для усіх представників нації. Але мова живе тільки у мовленні, без
нього вона буде мертвою.
Мовлення - "спілкування людей між собою
за допомогою мови, мовна діяльність" [67; 170]. Отже, мовлення - це
практичне користування мовою в конкретних ситуаціях і з наперед визначеною
метою; це діяльність за допомогою мови, особлива психічна діяльність.
Мова - це:
1) універсальний засіб навчання і виховання
людини;
2) енциклопедія людського досвіду;
3) першооснова нагромадження культурних
цінностей, засіб вираження змісту культури, спосіб введення окремої людини в
процес суспільного культурного розвитку;
4) один з компонентів духовної культури
суспільства;
5) засіб координації усіх виробничих процесів;
6) функціонуюча система, нерозривно пов'язана
з усіма галузями суспільного життя. Мовлення - це:
1) спосіб існування і вияву мови, "мова в
дії", мовний процес у багатьох його видах і формах (говоріння, писання,
слухання, читання), мовчазна розмова з самим собою, обдумування майбутнього
свого чи сприйнятого від інших повідомлення" [68; 11] ;
2) вияв процесу формування (а не втілення) думки;
3) вияв одиниць мови усіх рівнів і правил їх
поєднання;
4) засіб конкретизації спілкування (мовного
спілкування).
Мова і мовлення поліфункціональні. Функції
мови:
1) засіб спілкування і об'єктивації
спілкування;
2) засіб пізнання і його об'єктивації;
3) засіб творення нових одиниць мовних
підсистем і об'єктивації цього процесу;
4) засіб вираження емоцій, внутрішнього стану
людини і волі;
5) засіб створення і об'єктивації словесних
художніх образів. Функції мовлення:
1) здійснення реалізація процесу спілкування (комунікативна
функція);
2) здійснення) процесів пізнання (пізнавальна
функція);
3) здійснення процесів творення нових одиниць
мовних підсистем;
4) здійснення, реалізація процесу вираження
емоцій (емотивна функція);
5) здійснення, реалізація процесу творення
художніх образів, творів (естетична функція) [65, 15-29]. Отже, функціонально
мова характеризується як засіб, а мовлення - як процес.
Мова для всіх її носіїв одна, але реалізація
її в мовленні для кожного мовця має свої особливості (при збереженні соціальної
природи мовлення) виділяють такі форми існування мови: національна мова (літературна
і діалектна - територіальні, професійні діалекти, сленг), індивідуальна мова; форми
існування мовлення такі: зовнішнє мовлення (усне і писемне), внутрішнє мовлення
[65, 29-39]. Мовлення може бути індивідуалізованим, а мова завжди спільна для
її носіїв. Відмінність між усною і писемною формами зовнішнього мовлення
вбачають переважно у функціях: усне мовлення - це сприймана органами слуху усна
артикуляція мовних звуків, воно розраховане на передачу інформації іншим людям
з метою впливу на їхню поведінку й діяльність; писемне ж мовлення - це умовне
відображення цих звуків на письмі з тією ж що й усне мовлення, метою. Обидві
форми мають свої переваги, що не дають підстав вважати жодну з них багатшою чи
виразнішою: у писемному вияві мовлення більш організоване, відзначається
ретельністю добору лексики, граматично оформлюється складніше, чіткіше,
різноманітніше, дотримання - норм тут строгіше; в усному мовленні може
безпосередньо застосовуватись інтонація, паузи, міміка і жести; так само може
здійснюватися правка тексту (застосовується варіативність мовних елементів). Отже,
усне мовлення твориться (і відтворюється) у кількох виявах: словесному,
інтонаційному і візуальному (міміка, жести). Писемному мовленню два останніх
вияви не властиві. Усне мовлення вважається ситуативним, писемне -
контекстуальним. Хоча "навіть у високоосвічених людей усне і писемне
мовлення значно відрізняються своєю досконалістю. Людина може добре говорити,
але посередньо, а то й погано писати" [1, 20].
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7
|
|
