Виховання організованості молодших школярів на уроках фізичної культури 
М'язи у дітей розвиваються нерівномірно. Раніше
розвиваються крупні м'язи, які забезпечують великі за амплітудою рухи. У дітей
7-8 років краще розвинені м'язи тулуба, ніж кінцівок. Розвиток сили
м'язів-згиначів через їх постійне тонічне напруження, яке викликає сила тяжіння,
випереджає розвиток сили м'язів-розгиначів [45].
Дослідження [35] показали, що в дітей 7-9
років порівняно низькі показники м'язової системи. Розвиток сили в цей період
слід розглядати, перш за все, як основу для розвитку швидкості та загальної
витривалості. Діти цього віку більш пристосовані до короткочасних
швидкісно-силових вправ динамічного характеру. Силові статичні вправи
викликають у них швидку втому. Крім того, слід уникати вправ з максимальним
напруженням і граничним за обсягом навантаженням [35].
Сприятливі морфологічні і функціональні передумови
для розвитку сили створюються в 8-10 років [7]. Встановлено, що розвиток різних
м'язових груп проходить нерівномірно та індивідуально. У період з 8 до 9 років
спостерігається найбільший приріст сили згиначів кисті та передпліччя,
розгиначів передпліччя і литкових м'язів. У період з 9 до 11 років приріст сили
цих м'язів триває, але поступово зменшується. Сила розгиначів тулуба швидко
зростає тільки після 9 років [37, 49].
Крім власне силових здібностей, у дітей
молодшого шкільного віку необхідно розвивати швидкісно-силові, які у цьому віці
демонструють найбільші темпи приросту. Дуже високі темпи приросту
швидкісно-силових якостей в 9-10 річному віці спостерігаються у хлопчиків, дещо
менші - у дівчаток [37].
Молодший шкільний вік відзначається поступальними,
але нерівномірними змінами вибухової сили, вірогідний приріст якої зафіксовано
у дівчаток 8-10 років. У хлопців до 11 років показники приросту вибухової сили
невірогідні. У період з 6-7 до 9-11 років найшвидше зростає відносна сила
м'язів [37].
Особливу увагу у фізичному вихованні молодших
школярів слід приділяти розвитку швидкості руху, яка залежить від швидкості простої
чи складної рухових реакцій, швидкості окремих рухів і частоти рухів [11, 38]. Швидкість
реакції дитини значною мірою залежить від типу її нервової системи і є
спадковою якістю, хоча її можна розвивати. Швидкість простої і складної рухових
реакцій з віком не дуже змінюється і вже у дітей 9-11 років прихований (латентний)
період рухової реакції наближається до показників дорослих. Дослідження вікових
змін складної реакції (зорово-моторної реакції на об'єкт, що рухається) показало,
що істотне поліпшення реакції на рухомий об'єкт при дії рукою, ногою і спиною
спостерігалося у 8-10 річному віці. Найточнішою була реакція дії рукою [38]. В
молодшому шкільному віці інтенсивно розвивається швидкість окремого руху,
досягаючи в 13-14 років показників дорослих. Це пов'язане із постійним
збільшенням у дітей цього віку швидкості проведення сигналу в нервовій системі
та швидкості протікання процесу збудження у нервово-м'язовому синапсі [38].
Інтенсивний розвиток у молодшому шкільному
віці демонструють і показники частоти руху, на що впливає наростаюча рухливість
нервових процесів, яка забезпечує в м'язах-антагоністах більш швидкий перехід
від стану збудження в стан гальмування і назад. В період від 7 до 9 років середній
щорічний приріст максимальної частоти повторних рухів складає 0,3-0,6 рухів за
секунду. В 9-10 років темп приросту знижується до 0,1-0,2 рухи за секунду, а
опісля знову збільшується до 0,3-0,4 рухів за секунду. Така ж тенденція
розвитку швидкості спостерігається і в результатах інших досліджень, які
показали, що з 8-9 років інтенсивно наростає швидкість бігу і плавання, а до
10-11 років максимальних значень досягає частота бігових кроків [39, 43].
В молодшому шкільному віці належну увагу слід
звертати і на розвиток витривалості. Загальна витривалість характеризується
змінами у вегетативних функціях, в біохімічних і морфологічних процесах, які
виникають під час виконання тривалої малоінтенсивної роботи [7, 20, 33]. До
впливу фізичних вправ динамічного характеру дослідники відмічають чутливість у
дітей 8-11 років, зазначаючи, що в цьому віці сприйнятливіші навантаження
аеробної спрямованості. Через порівняно низький рівень врівноваженості і сили
нервових процесів швидкісна і силова витривалість у дітей молодшого шкільного
віку ще дуже невелика. Проте, як зазначає, розвиток витривалості до
швидкісно-силових зусиль значно зростає у дівчаток з 9 до 10 років, а у
хлопчиків - з 8 до 10 років. Витривалість до статичних зусиль у молодшому
шкільному віці зростає в м'язах передпліччя, тулуба і, особливо, кисті та мало
змінюється у м'язах ніг [36].
Покращання в молодшому шкільному віці
координації, точності виконання рухів, орієнтування в часі і просторі,
збереження рівноваги в статичному положенні і в русі, про що було сказано вище,
створює передумови для успішного розвитку у дітей цього віку спритності. Поряд з
тим, в молодшому шкільному віці ще зберігаються передумови для розвитку
гнучкості. Цьому сприяє, по-перше, ще неповне окостеніння скелету дітей даного
віку, і по-друге, те що, м'язи у дітей містять більше води і менше твердих
ресурсів, а отже, вони дуже еластичні і рухливі в суглобах. М'язи дітей більше
скорочуються при скороченні і більше розтягуються при розтягуванні. Результати
досліджень показали, що у віці 7-11 років проходить інтенсивний приріст
рухливості в усіх суглобах.
Таким чином, на думку дослідників молодший
шкільний вік є найсприятливішим для вивчення складно-координованих рухів і
розвитку більшості фізичних якостей. В той же час, інтенсивний розвиток
організму дітей 7-10 років вимагає щорічної корекції в їх фізичному вихованні.
Так, у фізичному вихованні дітей 7-8 років
більшу увагу слід звертати на удосконалення часової і просторової точності
рухів, на розвиток простої реакції, швидкості окремого руху, швидкісно-силових
якостей, спритності, гнучкості; в дітей 8-9 років - на розвиток складної реакції,
особливо на рухомий об'єкт, частоти руху, на розвиток сили м'язів-згиначів
кисті і передпліччя, розгиначів плеча і литкових м'язів, швидкісно-силових
якостей, гнучкості, витривалості до малоінтенсивних динамічних дій,
витривалості до статичних зусиль м'язів кисті, передпліччя, тулуба; в дітей
9-10 років - на вдосконалення точності м'язового напруження, на розвиток
складної реакції, особливо на рухомий об'єкт, частоти руху, вибухової сили, на
розвиток витривалості до малоінтенсивних динамічних дій, витривалості до
швидкісно-силових зусиль, витривалості до статичних зусиль м'язів кисті, передпліччя,
тулуба, на розвиток спритності.
Науковці [28, 56] відмічають і психологічні
особливості учнів початкових класів.
У молодшому шкільному віці закінчується
анатомічне формування структури головного мозку. Проте у функціональному
відношенні цей процес ще не закінчено, його розвиток здійснюється під впливом
навчальних занять у школі, які потребують тривалого напруження, уваги,
зосередженої розумової праці, завчання та утримання в пам'яті навчального
матеріалу, підпорядкування всієї роботи й поведінки встановленому в школі
режиму й правилам.
У зв’язку з цим, відбувається посилення
процесів збудження і гальмування у великих півкулях головного мозку під час
різноманітної діяльності, поліпшуються процеси диференціювання. Дедалі більше
зростає роль другої сигнальної системи, хоча перша сигнальна система впродовж
всього цього віку зберігає своє важливе значення [28, 62].
Сприймання дітей у перші роки навчання в школі
звичайно страждає від недостатнього життєвого досвіду й малого запасу знань. Якщо
до школи дитина здебільшого сприймала тільки те, на що сама звертала увагу, з
чим зустрічалась у своєму житті й грі, то в школі вона повинна сприймати те, що
пропонує вчитель у процесі навчання. Таким чином, сприймання в молодшого
школяра носить уже цілеспрямований характер, тому воно поступово поглиблюється
й поширюється [63].
Особливістю сприйняття дітей цього віку є те,
що вони плутають схожі предмети, надають їм одного й того ж значення. Наприклад,
у першому, і навіть у другому класах діти іноді сприймають цифру "6" за
"9", зображення зайця за кролика тощо. Тому дітям необхідно допомогти
помітити те, що вислизає від їхньої уваги при першому знайомстві з деякими
речами, і потренувати зайвий раз у правильному сприйманні цих предметів [56].
З перших днів навчання в школі великі вимоги
ставляться до довільної уваги дитини, тобто до такої, що викликається з певною
метою. Процес розвитку цього виду уваги дуже тривалий і складний, тому що
вимагає від дитини значних вольових зусиль протягом усіх років навчання в
початковій школі. Тому й не дивно, що діти бувають неуважні і забутливі. Однак
причин для серйозних хвилювань немає, оскільки невміння дитини зосередити увагу
протягом тривалого часу на певних предметах і явищах у цей період закономірне. Ви
можете сприяти формуванню уважності у сина або доньки, якщо в перші роки
навчання надаватимете допомогу вчителеві, тренуючи увагу своєї дитини. Разом з
тим, не слід дозволяти дітям ставитись неуважно до будь-якого завдання. Домагаючись
від дитини уважного ставлення до справи, слід пам’ятати про одну особливість її
уваги - вузькість об'єму [17, 19].
Діти 7-10 років не можуть сприймати кілька
об'єктів одночасно, їм дуже важко зосередити свою увагу одночасно на 3-4
завданнях, навіть пов'язаних між собою й не дуже складних на думку дорослих [28].
Увага тісно пов'язана з пам'яттю, яка також
має свої вікові ознаки. Молодші школярі запам'ятовують з усіма подробицями те,
що їм сподобалось, що їх вразило й схвилювало: яскравий предмет, річ, яку вони
бажають мати або бачать уперше, вірші про улюблені, "зрозумілі" предмети
й речі. Все це залишається в їхній пам'яті зовсім мимовільно. Але з перших днів
навчання виникає дедалі більша потреба й необхідність у довільній пам'яті, яку
не можна розвивати без осмислювання того, про що йдеться, без необхідного
запасу слів, щоб висловити думку своїми словами [28].
Осмислити - це вміти відділити головне,
основне від другорядного, вміти розчленовувати й узагальнювати матеріал. Робити
це без поради і керівництва з боку дорослих у цьому віці дуже важко.
Психологічні прояви молодших школярів
визначають риси їхнього темпераменту й характеру. Однак, якщо темперамент
людина набуває від народження, то становлення характеру й зміни в ньому
відбуваються під впливом навколишнього середовища та виховання. Темперамент може
сприяти формуванню одних необхідних рис характеру й утруднювати розвиток інших
[56].
У молодшому шкільному віці характер лише
починає формуватись, його перші ознаки вже виразно бачать вчителі, батьки.
Працьовитість і лінощі, активність і
байдужість до загальних справ, доброта і жадібність, правдивість, чесність і
неправда, нещирість, зазнайство, хвалькуватість і скромність - ці ознаки
характеризують ставлення дітей до праці, до колективу, до самих себе [20].
Воля в цьому віці проявляється по-різному, а
тому необхідно розвивати вольові якості, пов'язані з подоланням труднощів -
наполегливість, рішучість, витримку, вміння стримувати надто бурхливий прояв
почуттів, підпорядковувати свої вчинки певній меті.
Під час виконання різних фізичних вправ,
участі в рухових і спортивних іграх створюються сприятливі умови для розвитку
сприймання й пам'яті дитини, виховання працьовитості, активності, правдивості,
чесності та вольових рис характеру. Поліпшення фізичного розвитку, зміцнення
здоров'я і підвищення загальної працездатності, що досягаються в процесі
фізичного виховання, позитивно впливають на поліпшення розумової працездатності
дітей. Статистичні дані показують, що успішність молодших школярів, які
систематично займаються фізичною культурою і спортом, значно вища ніж у тих,
які не займаються [62].
Таким чином, організм дітей молодшого
шкільного віку характеризується своїми особливостями розвитку, які необхідно
враховувати в навчально-виховному процесі школярів. Для здійснення успішної
навчальної діяльності учнів треба правильно підбирати не лише засоби впливу чи
величину навантаження, враховуючи рівень розвитку їх опорно-рухового апарату,
серцево-судинної та дихальної систем організму, а й методи навчання і
виховання, щоб інформація, яка йде з боку вчителя, була доступною для
сприйняття дітей, подавалася із врахуванням рівня розвитку їх психічних функцій.
Лише за таких умов можна успішно вирішувати завдання фізичного виховання, і в
тому числі - формувати у дітей молодшого шкільного віку потребу займатися
фізичними вправами.
З погляду ідей І. Огієнка, його
соціокультурної концепції, процес формування особистості молодої людини є
процесом її соціалізації, входження в соціокультурне середовище під
керівництвом дорослого. Виховання розглядається ним як єдиний комплекс
цілеспрямованих дій родини, школи, позашкільних установ, громадських
організацій та особи вчителя на підростаючу особистість, що забезпечують
засвоєння рідної мови, норм поведінки, моральних цінностей - усього, що складає
культуру суспільства.
Вплив вказаних чинників яскраво проявляється в
процесі становлення самостійності особистості, зокрема школяра.
Самостійність школяра - умова успішного
розвитку його особистості, основа активності в пізнавальній діяльності та інших
сферах життя. Розвиток самостійності учнів у процесі навчання та виховання є
однією з головних проблем психолого-педагогічної науки, педагогічної практики
та першочергове завдання сучасного вчителя [13, 17].
Зважаючи на актуальність вказаної проблеми і
необхідність її вирішення, мету нашого дослідження ми вбачали у вивченні
особливостей прояву молодшими школярами і учнями-підлітками самостійності в
учінні та визначенні умов її розвитку в навчально-виховному процесі.
„Самостійність” визначається як властивість і
стан, уміння діяти без сторонньої допомоги або керівництва, самостійні дії. Із
вказаних тлумачень значення слова "самостійність" випливає її
приналежність до вольової сфери особистості. Вона характеризує людину (школяра)
насамперед з точки зору наявності чи відсутності у її діях вольових зусиль.
Поняття самостійності тісно пов’язане з
поняттям пізнавальної активності, хоч вони і не тотожні. Пізнавальна активність
і пізнавальна самостійність посилюють одна одну, виступають якісними характеристиками
пізнавальної діяльності [7, 11, 22, 37].
Ефективність оволодіння знаннями, уміннями і
навичками вища тоді, коли цей процес спрямовується вчителем так, що в ньому
залишається місце для доцільної самостійної пізнавальної активності учнів. Навчальна
самостійність - це здатність, яка проявляється в умінні власними силами, без
сторонньої допомоги вирішувати поставлені вчителем чи самими учнями завдання,
використовуючи при цьому нові раціональні способи роботи, та в стійкому бажанні
і прагненні не лише на вимогу вчителя, а й за власним бажанням активно брати
участь у навчальній роботі, що здійснюється на уроці.
Пізнавальна самостійність включає дві сторони:
суб’єктивну - мотиваційну (спонукальну) та об’єктивну - володіння узагальненими
знаннями, уміннями та навичками. Ці сторони тісно взаємопов’язані і складають органічну
єдність.
Значна увага до проблеми активності й
пізнавальної самостійності школярів у процесі навчання характерна для всіх
періодів розвитку школи. Практичне розв’язання цієї проблеми тісно пов’язане із
соціальними завданнями в галузі народної освіти, потребою навчити підростаюче
покоління самостійно оволодівати знаннями [24, 38].
Ще К.Д. Ушинський висловив думку, яка і нині є
найважливішою для теорії і практики навчання: „Слід постійно пам’ятати, що
потрібно передавати учневі не тільки ті чи інші знання, але й розвивати в ньому
бажання і здатність самостійно, без вчителя, засвоювати нові знання".
Гостра необхідність в організації самостійної
фізичної діяльності продиктовані тим, що в сучасній українській школі у
школярів спостерігаються ознаки малого за об'ємом рухового режиму. Причиною
якого є недостатня кількість уроків фізичної культури, велика наповнюваність
класів, відсутність спеціально облаштованих місць для занять, устаткування, інвентар,
недостатній інтерес дітей до самостійного виконання фізичних вправ, малий об'єм
знань про здоровий спосіб життя. В даний час скорочуються можливості дітей для
занять фізичною культурою і спортом оскільки спортивні секції в основному
працюють на комерційній основі, рівень оплати в яких недоступний окремим
категоріям сімей, що мають дітей.
Незадоволена потреба в руховій активності
негативно впливає на гармонійний фізичний розвиток, рухову підготовленість
молодших школярів [3, 5].
Проблемі самостійних занять фізичними вправами
школярів присвячені наукові дослідження [1, 2, 4, 7, 8, 9]. Однак, у вказаних
роботах питання організації самостійних занять в початковій школі розкриті не в
повному об'ємі, тому вивчення цього питання дозволить збільшити рухову
активність учнів. Дана проблема залежить, перш за все, від успішної розробки
теоретичних основ і практичної технології організації самостійної навчальної
рухової діяльності учнів 1-2 класів з урахуванням їхніх вікових особливостей.
Під час вступу до школи відбувається ломка
динамічного стереотипу, що склався за дошкільний період виховання, що приводить
до порушення стану здоров'я, найбільш виражено у першокласників [6]. Один із
способів вийти з такої ситуації це - фізичні вправи, що виконуються школярами
самостійно. Але у школярів не достатньо сформовані навики самостійного
використання фізичних вправ, танців, пробіжок, прогулянок для зняття втоми,
виходу із стресового стану. Одним з шляхів вирішення цієї проблеми, на наш погляд,
є самостійна робота учнів з фізичної культури.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6
|
|
