Виховання організованості молодших школярів на уроках фізичної культури
Проблема організованості учнів у пізнавальній
діяльності не була предметом спеціального аналізу, але окремі питання, що її
складають, розглядалися принагідно в роботах [6, 11, 26, 38]. У педагогічній
літературі розглядалася проблема самоорганізації навчання учнями (але не
організованості), відзначалося, що вона пов’язана з більш глобальною проблемою
розвитку школяра як суб’єкта навчання, а також з більш вузькими проблемами
самодіагностики та самокорекції знань учнями.
Суб’єктом навчання є учень, „який не тільки
засвоює зміст навчального матеріалу, а й співвідносить його зі змістом власного
досвіду, накопиченого не тільки в результаті попереднього навчання, а і в
повсякденній практиці; сам регулює (контролює і коректує) свою пізнавальну
діяльність на основі не тільки рефлексії, а й процесу цієї діяльності: при
цьому регулювання й рефлексія включають не тільки раціонально-логічні,
операціональні, а й особистісно-смислові аспекти" [48, 52]. Важливою
характеристикою суб’єкта навчання є позиція суб’єкта навчання, яка
інтерпретується в педагогічній науці як динамічна система, що включає три
основних елемента, а саме: предметну компетенцію, а також сукупність уявлень
школяра про навчальний процес і особисту навчальну роботу (когнітивний елемент);
потребу відповідати не тільки зовнішнім, а й внутрішнім, власним, вимогам,
готовність удосконалювати свою навчальну роботу (регулювальний елемент); орієнтацію
на освіченість як особистісну цінність, вибіркове ставлення до різних аспектів
змісту та методів навчання (особистісно-смисловий елемент). Формування позиції
суб’єкта навчання залежить від типу керівництва процесом навчання - жорсткого,
при якому в тій чи іншій мірі ігноруються індивідуальні відмінності в
діяльності учнів, чи гнучкого, коли створюються умови, за яких учень у діалозі
з учителем чи однокласниками вдосконалює свої способи навчальної роботи. Вказане
поняття розкривається в двох планах. По-перше, спосіб навчальної роботи
інтерпретується як одна з можливих ознак, котра характеризує процес навчання
школяра і формування в нього позиції суб’єкта навчання. По-друге, - як реальний
феномен, який на відміну від інших правил та засобів розумової діяльності не
дається учню вчителем, а створюється самим учнем у результаті перетворення
поданих йому засобів роботи [10, 22, 24].
Як бачимо, в одному з представлених планів
спосіб навчальної роботи тлумачиться як комплекс внутрішніх компонентів методів
навчання. Внутрішні компоненти методів навчання - такі, які стають власністю
учня і реалізуються ним самим, на відміну від тих, що використовує вчитель. Внутрішні
компоненти методів навчання в тій чи іншій мірі впливають на самоорганізацію
учнем навчальної діяльності і її результативність.
На думку Є.Д. Божович, критеріями визначення
позиції суб’єкта є такі.
Для когнітивного елементу:
своєрідність орієнтовних і операційних
компонентів роботи учня над матеріалом конкретних предметів;
своєрідність образних компонентів навчальної
роботи - уміння будувати цілісний образ об’єкта, який вивчається;
прогностична і оцінна діяльність учня;
орієнтація в структурі навчального завдання,
вміння аналізувати умови його виконання.
Щодо регулятивного елементу основними
критеріями визначення позиції суб’єкта навчання автор вважає такі:
можливість визначення учнем внутрішніх
чинників успіху його навчальної роботи;
критичний аналіз і оцінка вибраних засобів
інтелектуальної діяльності, знайдених самостійно способів роботи;
вміння контролювати адекватність вибраних засобів
роботи поставленій меті.
Критерії та показники третьої складової -
особистісно-смислової - пов’язані з ціннісним, мотиваційним, емоційним
аспектами пізнавальної діяльності [16].
Велика увага в педагогічній літературі
приділяється питанню про саморегуляцію навчальної діяльності, основними
принципами якої вважають системність, активність, усвідомленість. У структурі
діяльнісної саморегуляції виділено її основні компоненти: усвідомленість мети,
умов, програми дій, самооцінка та самокорекція.
Зважуючи на викладені положення, представимо
власне визначення поняття організованості суб’єкта навчання у пізнавальній
діяльності як володіння способами навчально-пізнавальної діяльності, які
забезпечують вибір оптимального варіанту розв’язання навчальних завдань і
максимальний ефект процесу навчання [16].
Організованість пов’язана і з процесом
навчання, і з його результатами. Її зв’язок із навчальним процесом проявляється
в тому, що вона є умовою оптимізації процесу навчання, а зв’язок з результатом
в тому, що вона є чинником, який зумовлює той чи інший результат. Організованість
суб’єкта навчання у пізнавальній діяльності стосується і когнітивного елементу
позиції суб’єкта, і регулювального. Зв’язок з когнітивним елементом пояснюється
тим, що вибір оптимальних варіантів виконання навчальних завдань є можливим
лише за умови належного усвідомлення учнем специфіки роботи над конкретним
матеріалом, а також за умови орієнтації суб’єкта навчання у структурі завдання
та чинниках, що впливають на його виконання. Саморегулювання роботи, самооцінка
та самокорекція, необхідні для розв’язання навчальних завдань і отримання
максимального навчального ефекту, є показниками регулювального елементу. Можна
стверджувати, що організованість пов’язує з названими й третю складову позиції суб’єкта
навчання, бо її формування не є можливим без особистісно-смислового елементу.
Поняття організованості перетинається з
поняттями самоорганізації, самостійності, пізнавальної активності, наукової організації
праці, культури інтелектуальної діяльності, але не є тотожним жодному з них [26,
38]. Воно є більш широким, ніж поняття самоорганізації, бо останнє означає
вміння організувати себе для виконання навчального завдання і є одним із умінь,
які належать до комплексу, що характеризує організованість.
Організованість базується на вмінні працювати
самостійно, тобто на навичках самостійності, але означуване поняття
співвідноситься з оптимальною змістовою і структурною побудовою самостійної
роботи, тобто воно є більш широким і в порівнянні з поняттям самостійності.
Організованість передбачає пізнавальну
активність суб’єкта навчання, але не вичерпується останнім поняттям, бо включає
ще й інші показники, як-то способи навчальної діяльності, внутрішні компоненти
методів навчання тощо. Подана теза характеризує й відмінність між поняттями
організованості та способів навчальної діяльності: оптимальний вибір останніх є
показником організованості.
Поняття наукової організації процесу
навчальної діяльності суб’єкта навчання є характеристикою процесу, а не суб’єкта
навчання, в той час як організованість - одна з характеристик самого суб’єкта
навчання [9, 35].
Культура інтелектуальної діяльності включає як
одну із складових організованість суб’єкта діяльності; організованість є одним
з показників культури інтелектуальної діяльності - в цьому й полягає
відмінність між названими поняттями.
Відштовхуючись від критеріїв визначення
позиції суб’єкта навчання, викладених вище, сформулюємо основні критерії
визначення рівня організованості суб’єкта навчання у навчально-пізнавальній
діяльності.
Стосовно когнітивного елементу:
усвідомлення типу навчального завдання;
уміння аналізувати умови виконання завдання,
орієнтація в його структурі;
уміння виділяти головні та другорядні умови;
уміння актуалізувати відому інформацію,
необхідну для виконання завдання;
уміння прогнозувати результати;
уміння визначити етапи навчально-пізнавальної
діяльності у відповідності до специфіки завдань та матеріалу;
уміння виконувати логічні операції аналізу,
систематизації, класифікації, синтезу, узагальнення;
уміння добирати аргументи до сформульованих
положень;
уміння знаходити логічні та асоціативні
зв’язки між фактами [11].
Стосовно регулятивного елементу:
уміння визначати внутрішні чинники успіху
навчальної роботи;
уміння оцінювати обрані способи досягнення
мети;
уміння оцінювати власні результати в
досягненні мети на кожному етапі діяльності;
уміння корегувати способи роботи, варіювати
їх, змінювати, модифікувати [11].
Називаючи загальні критерії організованості
суб’єкта навчання, відзначимо, що вони варіюються в залежності від виду та типу
пізнавальної діяльності. У межах цієї роботи ми не ставимо мети детально
проаналізувати типи пізнавальної діяльності - це питання досить вичерпно
висвітлено в педагогічній літературі, звернімо увагу перш за все на ті з них,
які різняться саме показниками організованості. До таких належать репродуктивна
та творча пізнавальна діяльність.
Як відомо, терміни репродуктивна
діяльність та творча діяльність неоднозначно інтерпретуються
в педагогічній літературі - різні підходи до визначення цих понять представлено
в роботах різних вчених [16, 27, 31]. У нашій роботі репродуктивна діяльність
інтерпретується як така, яка передбачає черпання нових знань з існуючих джерел
на основі сприйняття, осмислення, запам’ятовування, відтворення в пам’яті та
використання у практиці. Творча пізнавальна діяльність передбачає набуття знань
на основі самостійного пошуку, розв’язання завдання, яке спонукає відтворити
знання і застосувати їх у новій для суб’єкта навчання ситуації.
Чинниками, які забезпечують ефективність
репродуктивної діяльності, є такі:
уміння відшукати необхідні джерела інформації;
уміння правильно організувати сприйняття
матеріалу: виділити головну інформацію та допоміжну, розділити матеріал за
типами допоміжної інформації;
уміння оптимально організувати
запам’ятовування матеріалу: у залежності від його типу застосовувати засіб
логічних зв’язків чи асоціативних, обрати внутрішні компоненти методів навчання
у відповідності до індивідуальних особливостей тощо;
уміння співвідносити знайому інформацію з
конкретними практичними завданнями [21].
Творча пізнавальна діяльність базується на
інших показниках організованості. Головними з них є такі:
уміння усвідомити умови, необхідні для виконання
завдання;
уміння виділити головні й другорядні завдання;
уміння структурувати процес розв’язання
навчальної задачі, виділити етапи;
уміння співвідносити способи роботи з типами
завдань;
уміння контролювати себе й корегувати подальшу
діяльність;
уміння порівнювати очікуваний і отриманий
результати;
уміння співвідносити практичний досвід і
теоретичну інформацію.
Зазначимо, що у навчальній діяльності
репродуктивний і творчий типи роботи часто чергуються і пов’язуються один з
одним. При виконанні навчальних завдань, у яких ці типи діяльності мають
пов’язуватися, актуальним стають ще деякі показники організованості, а саме: вміння
визначати етап, на якому необхідно пов’язати названі типи навчання, та вміння
застосувати отримані результати на новому етапі розв’язання задачі.
Поєднання всіх названих показників
організованості має забезпечити максимальний дидактичний ефект у
навчально-пізнавальній діяльності суб’єкта навчання [21, 28].
Виконання фізичних вправ пов'язане з
безперервними змінами у взаємодії організму з навколишнім середовищем. Така
взаємодія неможлива без функціонування вищої нервової діяльності людини, найважливішими
показниками якої вважаються швидкість утворення умовного рефлексу, його величина
і міцність, інтенсивність зовнішнього і внутрішнього гальмування, швидкість
іррадіації і концентрації процесів збудження і гальмування, податливість до
зовнішніх впливів. На основі цих показників нервові процеси можна оцінювати за
їх силою, врівноваженістю і рухливістю [35].
У дітей 7-8 років вища нервова система досягає
високого ступеня розвитку. До цього часу закінчується ріст і структурне
диференціювання нервових клітин, що забезпечує можливість оволодіння дитиною складно-координованими
рухами. В той же час, функціональним показникам нервової системи ще далеко до
досконалості [56].
У дітей молодшого шкільного віку
спостерігається слабка стійкість до впливу сторонніх подразників, які
викликають зовнішнє гальмування, а також слабка стійкість до надто сильних або
монотонних і тривалих показників, які викликають різко виражене позамежне гальмування.
Крім того, через нестійке внутрішнє гальмування дітям важко аналізувати близькі
за структурою рухи. Нові умовні зв'язки утворюються в них швидше, але важче
диференціюються [19].
Збудливі та гальмівні процеси в цьому віці
легко іррадіюють, "розпилюються" по корі головного мозку, що
приводить до неточних рухів під час виконання вправ, а також до послаблення
уваги і зосередженості [35]. Молод-ші школярі не можуть сприймати кілька об'єктів
одночасно, їм важко зосередитися одночасно на трьох-чотирьох незвичних
завданнях, навіть певною мірою взаємозв'язаних і, з точки зору дорослого, не
дуже складних [19].
У дітей молодшого шкільного віку продовжує
формуватися структура тканин, триває їх ріст. Темп росту в довжину дещо
гальмується (зменшується) в порівнянні з попереднім віковим (5-7 років) періодом.
Ріст дітей в середньому збільшується на 4 см, а вага - на 2 кг. Тому цей вік
називають періодом округлення [18].
Росту та розвитку кісткової і м'язової тканин,
внутрішніх органів та органів чуттів дітей молодшого шкільного віку сприяє активна
рухова діяльність. Недостача руху - гіпокінезія - приводить до призупинення і
зниження темпів росту і дієздатності організму, якщо вона невелика, а якщо
велика, то навіть до поступової атрофії м'язів, ожиріння та інших серйозних
порушень [35]. З іншої сторони, надмірна рухова діяльність, інтенсивні
навантаження також гальмують ріст та розвиток організму дітей, оскільки велика м'язова
діяльність пов'язана зі швидким окостенінням кісток і значними затратами
енергетичних ресурсів організму, які в цьому віці необхідні саме для пластичних
процесів - процесів росту й розвитку [18, 19].
Особливості будови і розвитку скелета молодших
школярів показують, що окостеніння їх скелету ще далеке до завершення, до того
ж воно проходить нерівномірно [5]. Молоді кістки ростуть в довжину за рахунок
хрящів, розміщених між їх кінцями і тілом. До моменту закінчення росту кісток
хрящі заміняються кістковою тканиною. За період росту в кістках дитини
кількість води зменшується, а кількість мінеральних речовин збільшується. Вміст
органічних речовин при цьому зменшується [3,7,35].
До 9-11 років закінчується окостеніння фаланг
пальців рук. Різноманітна рухова активність пальців, зокрема гра на музичних інструментах,
затримує окостеніння пальців та приводить до їх видовження. До 10-13 років закінчується
окостеніння зап'ястя і п'ястя. Помірні і доступні рухи кистями рук сприяють їх
розвитку [5, 19]. Хребет у молодших школярів дуже гнучкий і рухливий. Це обумовлено
тим, що він містить ще багато хрящової тканини. У дітей цього віку проходить
окостеніння діафізів - тіл хребта, а піфізарні пластинки - кінчики хребта - ще не
оформилися і складають суцільну хрящову масу між хребцями [3,7]. Недостатньо
розвиненими в цьому віці є також безіменні кістки тазу, які до 7-8 років
складаються з трьох самостійних кісток, що з'єднані широкими прошарками хряща [65].
У дівчаток хрящі тазу особливо інтенсивно розвиваються з 8 до 10 років.
Зазначені особливості розвитку скелета дітей
молодшого шкільного віку необхідно враховувати під час планування і проведення
процесу фізичного виховання. Як стверджують фахівці [35], різні поштовхи під
час приземлення з великої висоти, нерівномірне навантаження на ноги можуть
викликати зміщення кісток тазу і неправильне їх зростання. Крім того, великі
фізичні навантаження можуть призвести до формування плоскостопості у дітей.
Розвиток м'язової системи в значній мірі залежить
від її консолідації з вищою нервовою діяльністю. До 8-10 років показники
функціональної зрілості нервово-м'язового апарату, такі як збудливість і
лабільність, наближаються до рівня дорослих, а показники хронаксії у дітей 8-10
років можуть бути навіть менші, ніж у дорослих [18, 19]. Завдяки цим
особливостям, у дітей молодшого шкільного віку спостерігається підвищена
здатність до засвоєння рухових актів, пов'язаних зі складною координацією. Цьому
також сприяє висока пластичність півкуль головного мозку і збільшення площі
синаптичних контактів рухових нервів з м'язовими волокнами, що особливо
інтенсивно проходить в 7-8-річному віці. Крім того, вивченню технічно складних
форм рухів сприяє інтенсивний розвиток просторової орієнтації через підвищення
пропріоцептивної чутливості та покращання аналізу тактильно-кінестезичних
сигналів. Результати досліджень показали, що від 7 до 12 років поліпшення
просторової орієнтації є статистично вірогідним [36].
У дітей 7-10 років спостерігається
найінтенсивніший розвиток функції динамічної рівноваги. Так, до 10 років
середньорічна величина відхилення від прямої зменшується на 10,2 см, а після 10
років - лише на 3,7 см [37].
Удосконалення центральних механізмів організації
довільних рухів дозволяє дітям 6-7 років точно відтворювати рухи як в просторі,
так і в часі, а в дітей 9-10 років організація точних рухів схожа на їх
організацію в дорослих. У той же час, точність відтворення м'язового напруження
через іррадіацію і надмірну збудливість у дітей молодшого шкільного віку невелика
[35]. Поліпшення просторової точності під час метання у горизонтальну ціль
спостерігається у дітей 7-8 та 9-10-річного віку [36].
Покращання інервації м'язових волокон, яке
спостерігається у молодшому шкільному віці, створює передумови для зростання м'язової
сили [19]. На відміну від м'язів дорослих, м'язи у дітей прикріплюються до
кісток далі від осі обертання суглобів. Тому в дітей скорочення проходить з
меншою втратою сил, ніж у дорослих.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6
|