Вивчення байок в початковій школі

Найстарішими були прозові байки про тварин, що виникли ще в період, коли полювання було основним джерелом людського існування, а звірі, як уже зазначалось, уявлялися могутніми істотами, всім подібними до людей.

У грецького поета, мислителя, мораліста Езопа є незвичайна байка "Прометей і люди", яку деякі вчені називають невеликою казочкою. "Прометей за наказом Зевса виліпив людей і тварин. Але Зевс помітив, що тварин набагато більше, і наказав Прометеєві знищити частину тварин, обернувши їх на людей. Прометей виконав цей наказ. І трапилося так, що люди, виліплені з тварин, мають людський вигляд, але душу звірячу. Ця байка стосується людини нерозумної і грубої".

Прочитавши її, так і хочеться відмітити, що ця байка-казка є найпершим з творів Езопа, у якому вдало розділено добро і зло, а решта творів розширюють розуміння існування всього живого, з’ясовують суть людського і нікчемного. А це та проблема, яку розкривають і міфи, і казки. Байка ж як жанр літератури взяла на себе обов’язок застерігати "власне людей" від влучно висміяних за допомогою алегорії "людей-перевертнів".

Загалом семантика слова "байка" походить від грецького аро1оgоs — оповідання, казка про тварин. То це безперечно засвідчує, що оповіді про тварин, апологи, що являли собою невеликий алегоричний розповідний твір повчального змісту з певною мораллю і були першопричиною виникнення байки. Вважають, що апологи найраніше з’явились у староіндійській літературі (санскритський збірник оповідань "Панчатантра" (III–IV ст. н. е.). Героями "Панчатантри" є тварини, у вчинках, діях, розмовах яких ми відчуваємо і уявляємо людей. Тому ця пам’ятка давньої літератури через алегоризацію відбиває картину життя давньоіндійського суспільства, вирішує питання народної моралі. Саме ця ідея і забезпечила широку популярність і значний вплив збірки на світову літературу. "Панчатантра" перекладена понад двісті разів на шістдесят європейських і азіатських мов. Так, переклад "Панчатантри" на середньоперську мову ліг в основу арабської версії ("Каліла і Дімна"), з якої пам’ятка була перекладена на європейські мови, зокрема, грецьку — "Стефанит та Іхнилат" (1081 р.). Від останньої пішли слов’янські версії. З таким заголовком ця збірка індійських байок дійшла і до нас у XIII ст. Але це була вже ціла низка вставлених одне в одне дидактичних оповідань, що дали дуже вигадливий візерунок, цікавий своєю колоритною формою й різноманітним змістом: "Глядалище життя людського, в якому виявлені є дивні бесіди тварин із істинами, до того належними, повістьми для науки всякого чину і сану людей".

"Панчатантра" стала багатим джерелом тем, мотивів, сюжетів для творів багатьох байкарів. Що стосується ототожнення байки з апологом, то в науці були різні думки. Автор поетики 1686-1687 рр. Силуян Озерський не ототожнював цих понять, бо вважав байку "поняттям родовим, в той час як аполог відносно байки є поняття видовим". Відтак саме апологом (так і в М. Довгалевського) бачили теоретики тільки байку про тварин. Типовими зразками апологетичної байки вважалися фабули Езопа.

Неабиякий вплив на розвиток байки, її тематику мали і соціально-побутові казки, що відображали уявлення людей про залежність нашого життя від Долі, Щастя, Злиднів, Біди, Горя, тощо і несли в собі дидактичне начало. Основний пафос цих казок спрямований на викриття і заперечення несправедливості суспільного ладу, нелюдських відносин, поневолення людини людиною. Ця тематика органічно вписалася і в художню тканину байки. У І. Крилова, Л. Глібова ("Рыбьи пляски" і "Танці") змальовано виразну картину здирства вищих. Байка "Пан та Собака" (1818) П. Гулака-Артемовського пройнята антикріпосницькими тенденціями. Епічні твори, персонажами яких виступали тварини, за якими закріпилися сталі риси-ознаки: лисиця — хитра, вовк — дурний, ведмідь — вайлуватий тугодум, заєць — боягуз, сорока — базіка, набули повчально-моралізаторського спрямування, сатиричних та алегоричних рис і згодом стали основою для створення синонімічного за призначенням ліро-епічного жанру — байки.

Спостереження й аналіз фольклорних жанрів (прислів’їв, приказок, апологів, апокрифів, фабул, фабльо, притч, казок, міфів) дають можливість зробити висновок, що байка тісно пов’язана з ними, вони є першоджерелами її виникнення і виокремлення (див. додаток 2).

За словами В.В. Виноградова, "байка — жанр рухомий і синкретичний. Вона сполучила в собі елементи і повісті, і казки, і нарису, і драматичної сценки, і суспільної сатири, і особистої епіграми".

Байка — це повчальне ядро, що зосередило в собі дотепне узагальнення першоджерел відображення людської свідомості, й основне його призначення — захоплювати і розвивати — спонукати до правдивих і моральних вчинків.

Отже, байковий жанр має давню й багату традицію у світовій і, зокрема, українській літературі. Зразки байок зустрічаються в шкільних риториках Митрофана Довгалевського, Феофана Прокоповича, Георгія Кониського. Байки використовували у своїх "казаннях" Іоаникій Галятовський та Антоній Радивиловський. Нову літературну байку в Україні започаткував Григорій Сковорода "Баснями харьковскіми" (1753–1785).

Як і в Езопа, так і у Сковороди байка прозова, проте має відмінність у формі. Сковорода спершу подає фабульну частину, а мораль порівняно великою, інколи в декілька разів більшою за фабулу.

Байки Г.С.Сковороди є визначним явищем в українській культурі. Вони дещо складні для учнівського сприйняття в оригіналі, але можуть зацікавити школярів у сучасному перекладі, який з'явився в серії "Шкільна бібліотека", а також окремою книжкою "Байки Харківські. Афоризми" (1972).

Як один із перших байкарів ХІХ століття виступив П.П.Білецький-Носенко (1774 – 1856) – поет і прозаїк, драматург і лексикограф, людина, на довгий час несправедливо забута і обійдена увагою.

П.П.Білецький-Носенко залишив у спадщину 333 байки. В основному, він використовував сюжети російських байкарів Дмитрієва і Крилова, крім того, Езопа, Лафонтена, Гелгера та інших письменників. Більшість його байок спрямована проти загальнолюдських вад і мають алегорично-повчальний характер.

На заняттях гуртка вчитель може детальніше розглянути творчість П.П.Білецького-Носенка, адже ця постать дуже цікава, а спадщина його майже не вивчена. На жаль, байки цього письменника були опубліковані лише після 1871 року й не могли мати такого розголосу серед читачів, який мали б, якби були надруковані за життя байкаря.

Байки Л. Боровиковського – це глибокі спостереження за життям, в яких виявляється повнота критичного розуму людини, дотепний і дошкульний гумор. Байкар утвердив новий тип байки – байку-приказку:

Клим, лежа на боку, казав: дай, Боже...

І хтось йому шепнув: "Устань, роби, небоже"

("Клим")

Крім Л. Боровиковського та П. Білецького-Носенка, байки писали С. Писарев, М. Шашкевич та багато інших. Проте найславетнішим байкарем передшевченківської доби став Є. П. Гребінка, талановитий поет, видавець і прозаїк, майстер художнього слова. Його збірка байок "Малоросійські приказки" (1834) (друге видання – 1836) стала визначною подією в українській літературі. Якщо Л. Боровиковський звертався, в основному, до морально-етичного боку життя, то визначальною рисою байок Є. Гребінки була соціальна загостреність. Його байка спрямована проти кріпосницької сваволі, дворянського самодурства, кріпосництва, хабарництва.

Високу оцінку байки Є.Гребінки здобули відразу після їх опублікування і в російській, і в українській періодиці, вони привернули увагу і сучасних дослідників та читачів.

М. Рильський цілком справедливо відповів скептикам: "Кажуть, що до сатири Гребінка рідко сягає. Так, але буває й гумор, що б'є сильно і влучно, і цей гумор має у Є. Гребінки безперечно національний, не позбавлений лукавості характер" [37, с. 262].

Найбільшого розвитку байка досягла у творчості видатного байкаря Л. Глібова, який виступав із своїми сатиричними творами в 50-60-х роках ХІХ століття, у період найбільшого національного гноблення. У байках найповніше відбилися демократичні погляди письменника.

До кращих байкарських творів слід віднести передусім оригінальні байки С. Руданського, які, за висловом І. Франка, визначалися надзвичайною грацією і влучністю. З байками виступали у свій час М. Старицький, Б. Грінченко, Олена Пчілка, М. Кузьменко. Зразком гострої політичної сатири була байка "Звірячий парламент". Твори І. Івановича, А. Косматенка, П. Ключини, В. Лагоди, П. Глазового, П. Шаботина, І. Сварника внесли значний вклад у розвиток байки.

У перші десятиліття 19 ст. у часи формування нового національного письменства байка була одним із панівних і найпродуктивніших жанрів, який помітно сприяв демократизації літературного процесу. Петро Гулак-Артемовський, Левко Боровиковський та Євген Гребінка збагатили жанр байки структурно й тематично, наповнили новими життєвими реаліями, народним колоритом.

Розквіт жанру в українській літературі пов'язують із іменем Леоніда Глібова. До байки також зверталися Іван Франко, Борис Грінченко.

У 20 столітті байки писали Василь Блакитиний, Сергій Пилипенко, Микита Годованець, Анатолій Косматенко, Павло Глазовий та ін.

Байка нині зазнає певної еволюції. Крім сюжетних байок, з'являються байки-приповідки ("ліліпути"), а також байки-епіграми, байки-жарти, байки-пародії тощо.

Як і казка, байка захоплює мальовничим зображенням дійових осіб, зокрема тварин, птахів, риб. У дітей особливе ставлення до них: вони їх люблять у житті, а тому з цікавістю слухають розповіді про них. Цією закоханістю у птахів, звіряток учитель повинен скористатися: перед роботою над байкою розповісти про якусь звірючку, згадати, які повадки птахів і тварин відомі дітям. Мета таких бесід – відповідно настроїти дітей на слухання тексту з участю звірят, пташок, риб. Інтерес до теми може підвищуватися повідомленням про те, що крім казок про звірів і птахів, існують й інші втори, у яких діють звірі й птиці. Це – байки (від слова "баяти", що означає "розповідати").

Від казок байки відрізняються тим, що вони переважно віршовані.

Успішній роботі над байкою в середній школі допоможуть глибокі знання про особливості українських байок.

Одним із важливих моментів вивчення творчості письменників-байкарів, як і будь яких інших письменників, є розкриття тих художньо-стилетворчих особливостей, які визначають твори цих авторів, становлять суть їх своєрідності. Найвиразніша ознака, що вирізняє Л. Глібова, П. Гулака-Артемовського, С. Руданського, Г. Сковороди – ліризм, що взагалі не властиво жанрові байки. Це свідчить про те, що поетичний талант більше ліричний, ніж епічний.

Наприклад, у перших байках Глібова ліризм мало виразний, протягом часу він посилюється, в кінці життя він створює цілком ліричні байки. Окремі з них наближаються до народної лірики.

Байки Є. Гребінки, попередника Глібова, глибоко народні. Їх народність визначили зміст і художні засоби, характер дійових осіб. Є. Гребінка у своїх байках виступав проти хиб тогочасного громадянського життя. Писав Гребінка і українською, і російською мовами. Першим його твором був переклад поеми Пушкіна "Полтава", але найціннішими його творами були "приказки", які друкувалися в Петербурзі 1834 року. Це була вигідна форма, за допомогою якої можна було висловити свої думки, коли обставини політичного життя чи громадянські умови не дозволяли говорити відкрито. Користуючись алегорією, формою звіра, наприклад, автор примушує своїх читачів замислитися над стосунками між людьми. Часто використовувалися персонажі, сюжети інших байкарів.

Народність байок письменників-байкарів проявилася і в гострій сатирі на поміщиків та чиновників.

Народність байок обумовила яскравий національний колорит. Знаходимо в байках і описи трудових процесів, звичайних у тогочасному українському селі, і хатні та господарські речі, які були у вжитку селян і міщан того часу.

Однією із особливостей байки є своєрідність ритміко-мелодійної і строфічної побудови.

Традиційний вірш байки – чергування довгих і коротких рядків, а також різнорядкова строфа.

Персонажі, які діють у байках, – це не карикатури, не уособлення тих чи інших загальнолюдських пороків, а типізація явищ тогочасної дійсності, втілення її суттєвих рис в художні образи.

В українській літературі однією з найбільш виразних, типових дій жанру байки є манера монологічної оповіді, що характеризується наявністю живих елементів усної мови в її лексичному складі, синтаксичній та морфологічній будові. Це підтверджується дослідженнями українських і російських вчених, які займалися вивченням байки як поетичного жанру.

Оповідь як манера розгортання твору характерна не лише для поетичних, а й для прозових творів. Основною рисою оповіді, у тому числі і в байці, є настанова на імітацію усного мовлення. При цьому образ автора зливається з оповідачем і розповідає про події як очевидець, удаючи з себе здебільшого наївну, простодушну людину. Твори М. Вовчка не випадково були і залишаються зразком високої майстерності і читаються з великим зацікавленням. Отже, образ оповідача в байках – це не просто літературна позиція автора, а художній засіб розкриття й оцінки дійсності, і за цим "наївним" сприйманням та передачі явищ життя стоїть розумний спостерігач, який мудро і твердо оцінює зображуване. Саме байкарі підкреслюють роль оповідача в творі. Це проявляється у звертаннях автора до читачів, особливо в початкових та заключних повчаннях, у виразному спрямуванні думок автора-оповідача, який з певних позицій передає повчальні історії, добре відомі читачеві. У багатьох байках Глібова, Глазового, Гулака-Артемовського, Гребінки та інших оповідь ведеться від першої особи, хоч граматично це не завжди оформлюється. Поряд з характерними для більшості байок письменників елементами усно-розмовного, розповідного стилю помітну роль відіграють мовностилістичні засоби, які йдуть від фольклорної традиції, зокрема від пісенної та казкової народної творчості. Поєднуючись у ряді випадків з елементами усно-розмовними, ці традиційні стилістичні прийоми фольклору виступають у різних композиційних частинах байки. Органічно поєднуючись із структурами писемної літературної мови, згадані елементи відіграють важливу роль у побудові як окремих фраз, так і в композиції цілих творів та образів. Специфічні зачини відіграють важливу роль у побудові байки – вступи, що, пов’язуючись із композицією байки в цілому, знайомлять читача із змістом всього твору. Це, звичайно, речення, які, так би мовити, аналізують фабульну тему й одразу знайомлять читача з ситуацією. Наприклад, показовими є такі уривки:

Задумала Мишва винить велике діло.

("Мишача рада")

Одважився Вовк у Лева попросити,

Щоб старшиною до овець

Наставили його служити...

("Громада")

Хтось Мухам набрехав,

Що на чужині краще служити...

("Бджола і Мухи")

В інших випадках маємо фольклорні зачини, що більшою чи меншою мірою наближаються до казкових. Наприклад, в байках Глібова в ролі вступів – оповідні речення, в яких виступають дієслова-присудки бути, жити (у прямому значенні зі словом собі або без нього:

Жили у гущині глибокого байрака

Страшенний Лев, всесвітній Лис,

Бурлака-Вовк і наш Сірко-собака.

("Лев на облаві")

Був на селі вівчар Тарас,

Він панових овечок пас.

("Вівчар")

Також характерні конструкції такого типу для українських казок: "Був собі один чоловік..." ("Котигорошко"); "Були собі дід та баба" ("Коза-дереза"); "Жили собі дід та баба" ("Казка про липку") [№49].

Часто в байках можна зустріти такі початкові речення: з прислівниками місця і часу – десь, колись або із займенником хтось. Наприклад:

На щуку хтось бумагу в суд подав.

("Щука")

Колись-то Лебідь, Рак та Щука

Приставить хуру узялись

("Лебідь, Щука та Рак")

Дуже часто в казках вживається такий прийом невизначеності місця часу і т.д. В байці або у казці художня доцільність полягає в тому, що ним ніби замасковується справжній зміст та ідейне спрямування творів.

У деяких байках відомих письменників-байкарів зустрічаємо усталені фольклорні зачини:

В якійсь далекій стороні...

В Німеччині, в Туреччині.. Та ні!

Таку ледачу пам'ять маю, що й не згадаю.

Далеко десь, серед чужих країв

Пан на всю губу жив...

("Пан на всю губу")

Наближаються до наведених прикладів і розповідні речення із словом один у функції неозначеного займенника якийсь, що вживається з метою підкреслення непотрібності конкретизації місця дії або дійових осіб, наприклад:

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7