Методика опрацювання прикметника у початкових класах
Семантичний критерій у трьох вимірах охоплює названі перші
дві частини мови: по-перше, лексичним значенням іменника є назви конкретних
предметів, дієслова — назви дій і станів; по-друге, дві лексико-граматичні
частини мови спрямовані на відображення різних явищ дійсності: іменник
відображає предмети, дієслово — дії і стани; по-третє, ці частини мови
характеризуються узагальненим значенням предметності (іменник) і
процесуальності (дієслово). Із семантичними ознаками розглядуваних частин мови
тісно пов'язані їх синтаксичні функції (для іменника характерна функція підмета
і сильнокерованого другорядного члена речення, для дієслова — функція присудка)
[9, 38].
Усі частини мови як слова мають у флективних мовах (навіть у
мінімальних непохідних одиницях) принаймні двочленну будову. Іменник, дієслово
і прикметник в українській мові виразно протистоять словозмінними параметрами
своєму синтаксичному дериватові-прислів-никові як незмінній частині мови.
Як у системі частин мови, так і всередині кожної з них наявні
слова, які не охоплюються якимсь одним або декількома критеріями. Це є
свідченням того, що “побутуючі уявлення про те, що іменники виражають тільки
предмети і субстанції, а прикметники і дієслова – тільки несубстанціональні
ознаки, підриваються численними прикладами вторинних значень, що ідуть у розріз
з основними (первинними) значеннями названих частин мови”. У кардинальних
частинах мови виділяється сфера первинних лексичних значень, на основі яких
формуються їх вторинні лексичні значення.
Прикме́тник — частина мови, що виражає ознаку
предмета, граматично виявлену в категоріях роду, числа і відмінка та відповідає
на питання який? яка? яке? чий? чия? чиє?
[15, 54]. Наприклад: сміливий, щаслива, зелене, сестрин, батькова, братове. Поняття
якості в прикметнику може бути виражене безпосередньо або через відношення до
інших предметів та через відношення до особи чи істоти.
Прикметники виражають:
а) ознаки кольору (білий, бузковий);
б) розміру (широкий, малий);
в) віку (старий, юний);
г) смаку (солоний, кислий);
ґ) запаху (запашний, п'янкий);
д) матеріалу (металевий, кришталевий);
е) якості (твердий, гнучкий);
є) приналежності (тещин, сватів);
ж) зовнішні прикмети (гарний, смаглявий);
з) внутрішні властивості (добрий, милосердний);
и) ознаки за відношенням до місця (сільський,
обласний);
і) простору (далекий близький);
ї) часу (вечірній, завтрашній) тощо [14,
66-67].
Ознаку предмета прикметник може виражати безпосередньо (ніжний
голос, тепла хвиля, широке поле) або через відношення до
інших предметів (полотняна скатертина - скатертина з полотна, бабусина
казка - казка бабусі).
У сучасній
українській мові прикметник чітко виділяється як самостійна частина мови зі
своїми семантико-граматичними особливостями. Це продукт пізнішого розвитку
мови, він більш абстрактний, молодший від іменника й утворився з нього. Слова з
атрибутивним значенням поступово відокремився від іменника, посилився ступінь
диференціації цих частин мови, поглибилися семантичні та формально-граматичні
відмінності між ними, з’явилася стабільна парадигма словоформ прикметника і він
почав функціонувати як самостійна частина мови. Прикметник – це самостійна
частина мови, що передає непроцесуальну ознаку предмета, виражаючи її в
граматичних категоріях роду, числа та відмінка. У реченні виконує функцію
означення чи іменної частини складеного присудка [40,
107].
Розглядаючи
частиномовну природу прикметника, важливо звернути увагу й на ті лінії, які
граматично і за змістом тісно пов’язують його з іменником. Прикметник, подібно
до іменника, становить іменну частину мови, але має своєю семантичною основою
не предметність, а ознаку (якість, властивість, відношення). При цьому
семантичні основи іменника й прикметника не взаємовиключають, а тільки
взаємодоповнюють одна одну.
Поняття якості у
прикметнику може бути виражене безпосередньо (веселий учень, зелений чай,
солодкий цукор); через відношення до інших предметів (морське повітря, безкраїй
степ, осінній день); через відношення до особи чи істоти (Олегів капелюх,
братове слово, жайворонкова пісня).
Ознака предмета –
це певні узагальнення властивостей предметів і явищ. Що їх передає іменник,
пов’язаний з прикметником. Ознаку як таку, крім прикметника, можуть передавати
й інші частини мови. Наприклад: біла хата (прикметник) – побілені хати
(дієприкметник), біліє полотно (дієслово), білизна снігів (іменник), (на плацу)
біло від хустин (прислівник). Але в них ознака не є первинною, вона
переплітається з іншим значенням слова і виступає як: процесуальна ознака
(біліє полотно), опредмечена ознака (білизна снігів) тощо. Здатність передавати
безпосередньо ознаку властива лише прикметникові [14,
67].
З морфологічного
погляду між іменником і прикметником існують істотні відмінності. Прикметник
має рід, число і відмінок, як і іменник, але всі ці категорії у прикметника
мають свої особливості в порівнянні з відповідними категоріями іменника. Рід
іменника є категорією морфологічною, тобто він не змінюється при зв’язку
іменника з іншими словами у реченні. Якщо іменник вживається у множині, то він
роду взагалі не має. Рід же у прикметника – категорія синтаксична, він змінюється
в залежності від того, до якого іменника стосується прикметник, тому кожен
прикметник в однині має закінчення, які називаються родовими, наприклад:
приємний – приємна – приємне, вчорашній – вчорашня – вчорашнє [9, 117].
Щодо категорії
числа в іменниках, то вона теж є категорією морфологічною. У прикметника ж
категорія числа є категорією синтаксичною, залежно від числа того іменника, до
якого стосується прикметник, тому всі прикметники мають як форми однини, так і
форми множини, наприклад: високий – висока – високе – високі, далекий – далека
– далеке – далекі.
Відмінок і в
іменниках є категорією синтаксичною, але це відмінок слів з предметним
значенням, які є носіями ознак, названих у прикметнику. Тому відмінок
прикметника теж залежить від відповідного відмінка іменника, наприклад: зелений
чай, зеленим чаєм, зеленому чаю…, родюча земля, родючої землі, родючій землі…,
пахуче поле, пахучого поля, пахучому полю… [27, 56].
Синтаксичні
функції прикметника випливають з властивого йому категоріального значення. Основною
з них є атрибутивна: вступаючи в синтаксичний зв’язок з іменником і
узгоджуючись з ним у роді, числі й відмінку, прикметник виступає означенням у
структурі речення, наприклад: Вона вперше в своєму житті бачила море і тепер
увесь час милувалась безконечними його просторами – то голубим, то синім,
а то чисто зеленим лоном, світанками, ясними днями, чудовими
вечорами (С. Скляренко).
Отже, рід, число
і відмінок прикметника є віддзеркаленням роду, числа і відмінка іменника,
ступінь абстракції та граматичних категорій у прикметника вищий, ніж у
іменника.
Прикметник у
реченні завжди відноситься до іменника, вказуючи на його ознаки. Прикметник як
частина мови: а) вказує на ознаку предмета і відповідає на питання який? яка?
чий? чия? чиє?, б) має несамостійні рід, число і відмінок, що залежить від
роду, числа і відмінка пояснюваного ним іменника, в) у реченні виступає
означенням або присудком (якщо прикметник виступає у реченні підметом чи
додатком, то він набуває значення синтаксичного іменника). На підставі цих
найістотніших ознак і відрізняють прикметник від інших частин мови, споріднених
з ним лексично, наприклад: синь – синій – синіти, меншість – менший – меншати.
Слова білизна, синь, меншість належать до іменників, бо вони мають постійний
рід і є назвами предметів, що існують самостійно. Слова білий (біла, біле),
синій (синя, синє), менший (менша, менше) є прикметниками, вони не мають
постійного роду і називають ознаку, яка існує не самостійно, а в якомусь
предметі (білий сніг, синій ліс, менший син). Слова біліти, синіти і меншати не
можна віднести до прикметників, бо вони не мають ні роду, ні числа, ні
відмінка. Це дієслова в неозначеній формі [10, 41].
Функціонування
прикметника як самостійної частини мови (лексико-граматичного класу слів)
ґрунтується на єдності кількох об’єктивних лінгвістичних показників. До них
належать, зокрема, загальне категоріальне значення, образно порівнюване з
своєрідним семантичним знаменником. До якого можуть бути введені всі слова
відповідного класу, морфологічні особливості, суть яких становить специфіка
вияву граматичних категорій (роду, числа, відмінка і словозміни), визначальні
синтаксичні характеристики, що полягають у визначенні функцій прикметника як
засобу вираження відповідних членів речення.
Індивідуальність
прикметникових граматичних категорій роду, числа й відмінка виявляється у їх
повній залежності від формально-граматичних характеристик того іменника, з яким
прикметник перебуває в синтаксичних зв’язках у межах словосполучення (вживання
у ролі присудка – предикативна функція). Так звана початкова прикметникова
форма (називний відмінок однини, чоловічий рід), використовувана в
лексикографічній і навчальній практиці, може розглядатися лише як умовна, тому
що в кожному конкретному випадку вона, як уже зазначалося, синтаксично
зумовлюється іменником, відбиває постійне для нього значення роду (зелений
ліс, зелен-а трава, зелен-е листя) і змінні форми відміна й числа (зелен-ого
ліс-у, зелен-і ліс-и; зелен-ої трав-и, зелен-і трав-и). Таким чином,
“спільний знаменник” ознаковості при виділенні прикметників з множини лексичних
одиниць, об’єднаних яким-небудь спільним категоріальним значенням ознаки,
обов’язково доповнюють формально-граматичними характеристиками, що, на відміну
від семантичних, не об’єднуються спільною лінією з відповідними
характеристиками іменників, дієслів і прислівників
[23, 107].
Третя визначальна
характеристика прикметника як частини мови випливає з його опосередкованого (у
складі словосполучення) або безпосереднього (у складі предикативного центру
речення) вживання у мінімальних комунікативних одиницях-висловлюваннях, що
реалізуються у вигляді речень, побудованих відповідно до усталених типізованих
принципів семантико-синтаксичної організації. Тут необхідно особливо наголосити
на тому, що ця характеристика, на відміну від перших двох, що їх можна
кваліфікувати як підпорядковані передусім власне аналізові тобто виділенню
значеннєвого і формального складників розгляданого мовного явища, безпосередньо
ґрунтуючись на них, найбільшою мірою орієнтована на синтез, обов’язковою
передумовою якого саме і є вживання прикметникових лексичних одиниць з певними
актуалізованими значенням у процесах спілкування, текстоутворення.
Окремої уваги
заслуговують фактично не досліджені на матеріалі української мови питання
обов’язкової присутності прикметників як необхідної передумови
інформативно-смислової завершеності висловлень, тобто досягнення ними
комунікативної мети. Існують два основні різновиди комунікативних ситуацій,
залежних від атрибутивного або предикативного вживання прикметників, насамперед
якісних: структурно-синтаксична і лексико-семантична
[39, 112].
Структурно-синтаксична
комунікативна ситуація пов’язана з буттєвими (екзистенціальними) реченнями,
виділюваними в окремий тип за характерним для них комунікативним завданням –
повідомленням про існування, наявність у навколишній дійсності взагалі або ж в
її окремих фрагментах відповідних об’єктів з властивими їм ознаками [32]. Наявність або відсутність атрибутивних
характеристик при іменниках – назвах об’єктів, про які повідомляється у
буттєвих реченнях, перебуває в безпосередній залежності від типу описуваної
картини – звичайної (стандартної) і незвичайної (нестандартної). Так,
наприклад, повідомлення проте, що в лісі є дерева, на вулиці – будинки, у класі
– учні, у людини – очі тощо, описують фрагменти, або , як узвичаєно ще їх
кваліфікувати, картини світу, що впливають із звичайних уявлень про навколишню
дійсність, взаємозв’язки між середовищем, представленим у буттєвих реченнях у
семантико-синтаксичній формі обставин місця, і об’єктами, які заповнюють його.
Лексико-семантична
комунікативна ситуація виділяється як специфічне лінгвістичне явище у зв’язку з
тим, що обов’язкова присутність означення мотивується загальною значеннєвою
природою окремих груп іменників [35]. Без
поширення залежними компонентами з атрибутивним значення такі іменники
виявляються інформативно недостатніми, хоч із загально-категоріального погляду
і належать до повнозначних слів. Не пов’язані з уживанням у реченнях певної
семантико-комунікативної приналежності, зокрема з буттєвими, такі іменники в
плані сполучуваності характеризуються сильними атрибутивними зв’язками. З цього
випливає, що до передумов їх використання у відповідному контексті належить
супровідна ознака, виразником якої найчастіше виступає прикметник.
У плані аналізу
функціонування прикметників на окрему увагу заслуговує здатність їх формувати
словосполучення у ролі головних компонентів, тобто утворювати конструкції
різного семантико-синтаксичного наповнення на основі підрядних зв’язків. Можна
твердити, що саме по цій лінії відбувається найглибше проникнення прикметника
до структури речення. Компоненти відприкметникової залежності, які виражаються
іменниками (займенниками) у відповідних безприйменникових і приймен-никових
відмінкових формах, неозначеною формою дієслова, прислівниками, виступають як
виразники об’єктних і обставинних відношень, досить різнопланових з погляду
відображення явищ позамовної дійсності [1, 63].
Сучасній
українській літературній мові властиві прикметникові словосполучення із
залежними безприйменниковими компонентами, вираженими іменниками (займенниками)
у формі родового, давального, знахідного і орудного відмінків. На цій основі
можна говорити про узагальнений тип словосполучення “прикметник + іменник у
непрямому відмінку”, у якому компоненти поєднуються за допомогою синтаксичного
зв’язку керування. Згаданий узагальнений тип словосполучення реалізується у
видозмінах, специфіку яких становлять групи конкретних прикметників, здатних
поширюватися конкретними відмінковими формами іменників (займенників) [27, 59].
За засобами
формального вираження проаналізованим випадкам вживання прикметників у ролі
головних компонентів протиставляється другий узагальнений тип словосполучення
“прикметник + прийменник + іменник (займенник) у відповідній відмінковій
формі”. Окремі приклади конструкцій, внутрішня диференціація яких здійснюється
за такими показниками, як конкретна група прикметників, конкретний прийменник і
конкретна відмінкова форма іменника (займенника): “Очі сумлінно читали кожне
слово, кожний рядок, та розум був далекий від розуміння” (Ю. Яновський); “Нехай
вона супроти тебе й винна, мені ж вона нічим не завинила” (Леся Українка). Словосполучення
“прикметник + прийменник + іменник (займенник) у відповідній відмінковій формі”
характеризується досить широкою внутрішньою варіативністю, у чому виявляється
функціональний паралелізм між дієсловами і прикметником. Синтаксична, специфіка
яких особливо зближується на ґрунті предикативного вживання. При цьому
необхідно зазначити, що поширення прикметника залежними компонентами забезпечує
своєрідне об’єктно-обставинне обмеження відповідної ознаки, вказуючи на об’єкт,
час, місце, причину, ступінь її поширення, вияву.
Прикметник змінюється за родами, числами і відмінками, і ці
його форми залежать від форм іменника, з яким прикметник узгоджується: струнк-ий
юнак – струнк-ого юнак-а, струнк-ої топол-і,
струнк-і дівчат-а - струнк-их дівчат [40, 107].
Рід, число, відмінок і група відмінювання прикметника є
його морфологічними ознаками.
У реченні прикметник виконує синтаксичну роль:
1) узгодженого означення : Тоненький
струмок диму поволі піднявся над сторожкою, понад віттям дерев та й послався
над ними прозорою хмаркою. Дубовий Нестор дивиться крізь пальці
на білі вальси радісних беріз;
2) іменної частини складеного присудка: Яка важка
у вічності хода.І все ждало. Тиша стояла якась неспокійна.Світле
безмежжя здавалось крихким.
За характером ознаки, яку вони виражають, морфологічними і
словотворчими особливостями, прикметники поділяються на: 1) якісні; 2)
відносні; 3) присвійні [9, 95-96].
Якісними називаються прикметники, які виражають такі ознаки
предмета, що можуть виявлятися більшою або меншою мірою: кмітливий
юнак - кмітлив-іший - най-кмітлив-іший; добре серце
- добріше - най-добр-іше. Якысны прикметники виражають ознаки
предметів безпосередньо власним лексичним значенням: сумна пісня, яскрава
особистість.
Відносними називаються прикметники, що виражають ознаку
предмета за його відношенням до інших предметів, дій, обставин: бурштинове
намисто, осінній день, сьогоднішній випадок, перелітні
птахи. Вони позначають ознаку предмета не безпосередньо, а через відношення
його до іншого предмета, явища, дій: вступний тест, прикордонний пост.
Присвійними називаються прикметники, які вказують на належність
предмета кому-небудь і відповідають на питання чий? чия? чиє? Наприклад:
мамина казка, батьків сміх, дівоче обличчя, ведмежий
барліг. Вони виражають належність предмета певній істоті: материн рушник,
Мартин зошит.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9
|
|