Іменник як частина мови та методика його вивчення у початкових класах 
Іменник як частина мови та методика його вивчення у початкових класах
Дипломна робота з теми:
Іменник як частина мови
та методика його вивчення у початкових класах
Вступ
У зв`язку з
наданням українській мові статусу державної вона стала мовою навчання і
виховання в усіх дитячих закладах. Особливе місце посідає вивчення української
мови в початковій школі, в тому числі і з російською мовою викладання. Нині українська
мова вивчається як обов`язковий навчальний предмет, який має забезпечити
формування в учнів мовленнєвих умінь, необхідних для життя і діяльності людини
в усіх офіційно-ділових і культурних сферах України, у навчальній і побутовій
діяльності.
У Державному
стандарті початкової загальної освіти основною метою навчання української мови
в початкових класах є «формування і розвиток елементарних умінь спілкуватися
українською мовою в усній і писемній формах, виховання поваги до української
держави, народу, його мови, культури, почуття громадськості» [ 9, с.13].
Відповідно до
поставленої мети визначено такі навчальні завдання:
—
формування позитивної мотивації до
вивчення української мови; розвиток аудіативних умінь;
—
формування і збагачення словникового
запасу з різних сфер спілкування;
—
формування елементарних знань з мови та
частково мовленнєвих умінь (орфоепічних і граматичних);
—
розвиток умінь діалогічного і
монологічного мовлення [ 9, с.13].
У зв`язку з цим
актуальними стали питання розробки методики вивчення української мови в
російськомовній школі.
Попри те, що
навчання української мови у школах з російською мовою викладання було
започатковане ще в 1922 р., до другої половини XXст. методика її вивчення
ґрунтовно не розроблялася.
Систематичне
дослідження проблем навчання української мови як другої, близькоспорідненої
розпочинається на початку 70-х рр. минулого століття. У цей час на сторінках
журналу «Початкова школа» друкується низка статей, присвячених питанням вивчення
української мови у початкових класах російськомовних шкіл (Н.О. Воскресенська,
А.О. Свашенко, М.В. Сокирко, О.Н. Хорошковська та ін.). У 1977 р. завершується
експериментальне дослідження проблеми формування орфографічних умінь і навичок
у школах зазначеного типу (дисертаційне дослідження О.Н. Хорошковської). У 1986
р. проблеми збагачення словникового запасу молоших школярів присвятила своє
дисертаційне дослідження Л.О. Куценко [17]. У 1995 році завершене дослідження,
присвячене проблемі відбору лексики на початковому етапі навчання української
мови (Т.В. Коршун).
У цей час під
керівництвом кандидата педагогічних наук О.Н. Хорошковської розробляються нові
програми з української мови для російськомовних початкових класів. А в 90-х рр.
створюються нові підручники і методичні розробки до них (О.Н. Хорошковська,
Н.О. Воскресенська, Г.І. Охота, А.О.Свашенко). В основу цих підручників
покладено як основний порівняльний метод вивчення української мови в
російськомовних школах.
Від цього часу
питання порівняльного вивчення обох мов привертають увагу як науковців, так і
вчителів-практиків (І.П. Ґудзик, Р.М. Вовкотруб, В.О. Трунова, Н.В. Притулик,
О.М. Петрук, Г.П. Коваль, Л.О. Кутенко та інші).
Однак, попри
наявність значної кількості методичної літератури, вчителі початкових класів
усе ще відчувають певні труднощі під час організації вивчення української мови
в російськомовних школах. Це пояснюється тим, що вчителі недостатньо володіють
методикою вивчення української мови як другої, здебільшого орієнтуються на методику
першої мови, тобто не враховують психолінгвістичних особливостей опанування
другої мови дітьми молодшого шкільного віку.
Особливо наочно
цей недолік проявляється під час вивчення граматичного матеріалу, зокрема,
частин мови, який, як показали наші спостереження під час педагогічних практик,
вивчається без забезпечення перенесення знань і вмінь з першої мови на другу.
З огляду на це
ми присвятили наше дипломне дослідження вивченню іменника як величезне значення
у формуванні мовленнєвих умінь молодших школярів.
Мета
дослідження полягала в розробці методик
порівняльного вивчення українських іменників у 4-х класах російськомовних шкіл.
Об’єкт:
процес вивчення іменника в початкових класах шкіл з російською мовою навчання
на уроках української мови.
Предмет:
комплекс різних вправ, спрямованих на порівняльне вивчення іменника.
Завданнями
дослідження є:
1)
вивчити лінгвістичну, лінгводидактичну
літературу з проблеми дослідження;
1)
з’ясувати доцільність порівняльного
вивчення іменника;
2)
проаналізувати навчальні програми і
підручники з української мови для початкових класів шкіл з російською мовою
навчання з метою виявлення досліджуваного матеріалу для формування мовленнєвої
діяльності молодших школярів;
3)
дібрати комплекс відповідних вправ для
порівняльного вивчення іменника та перевірити їхню ефективність.
Для реалізації
сформульованих завдань використано такі методи дослідження:
а) теоретичні:
аналіз лінгвістичної і методичної літератури в розділі досліджуваної проблеми;
шкільної навчальної літератури та практики; лінгвістичний аналіз функцій
іменника і його граматичних категорій, що вивчаються в початкових класах;
аналіз і узагальнення наслідків експериментального дослідження.
б) практичні:
цілеспрямовані педагогічні спостереження за навчальним процесом, осмислення
досвіду роботи вчителів, бесіди з учителями й учнями, узагальнення наслідків
дипломного дослідження.
Дослідження
здійснювалося протягом 2009/2010 навчального року на базі Харківської СЗОШ І-ІІІст. №123, де автор дипломної роботи проходила
практику.
Дипломна
робота складається зі вступу, двох розділів, висновків і списку літератури.
РОЗДІЛ 1. ДИДАКТИЧНІ ЗАСАДИ
МЕТОДИКИ НАВЧАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ЯК
ДРУГОЇ
1.1
Особливості засвоєння української мови як другої
Мова – це
система засобів (фонетичних, лексичних, граматичних) та правил використання їх
у мовленні. Дитина з перших років свого життя опановує мовлення, тим самим
автоматично оволодіває всіма засобами рідної мови на побутовому рівні. У школі
на уроках рідної (в даному разі - російської) мови усвідомлюються мовні засоби.
Часто дитина
перебуває в умовах білінгвізму (двомовності), коли чує й іншу мову і її теж
засвоює шляхом наслідування дорослого. Однак найчастіше процес оволодіння
дитиною дугою мовою відбувається у школі. Щоб процес оволодіння другою мовою і
мовлення був свідомим, методисти, зокрема О.Н. Хорошковська, радять «брати до
уваги ще й результати порівняльного аналізу двох мовних систем – рідної
(першої) й української(другої)»[29,c.15].
На уроках
української мови предметом навчання є не мова, а мовлення. «Таким чином, -
підкреслює О.Н. Хорошковська, у початкових класах теоретичний матеріал, який
діти засвоюють, виконує хоч і важливу, але лише допоміжну функцію і
підпорядковується практичним завданням, тобто оволодінню усного і писемного формами
мовлення» [ 29, c.18].
У школах із
російською мовою викладання сприйняття української мови завдяки аперцепції
відбувається через набутий досвід із російської.
Оскільки
українська і російська мови близькоспоріднені, у їхніх системах є багато
спільного. Однак є і відмінності. Через це під час вивчення мовного навчального
матеріалу з української мови виникає як позитивний перенос (транспозиція знань,
умінь і навичок), так і негативний (інтерференція).
Транспозицію
знань слід здійснювати в усіх випадках, коли навчальний матеріал є спільним в
обох мовах. Завдяки позитивному переносу учні досить швидко опановують матеріал
другої мови, до того ж це дає змогу вчителеві заощадити час і використати його
для розвитку діалогічного і монологічного мовлення. Таким спільним для обох мов
матеріалом, наприклад, із розділу «Іменник» є загальне поняття про його
лексичне значення та лексико-граматичні категорії.
Учені Паужа
Й.Ф., Коваль Г.П., Хорошковська О.Н. підкреслюють, що для забезпечення
транспозиції, необхідно дотримуватись певних умов. А саме:
—
наявність міцних знань, сформованих на
уроках рідної мови;
—
оптимальне співвідношення навчального
матеріалу на уроках першої і другої мов;
—
вміння усвідомлювати свої дії, мати
здатність до узагальнення свого досвіду, набутого під час виконання практичних
вправ, а також уміння застосовувати його в новій навчальній ситуацій;
—
використання вчителем методів і прийомів
навчання, спрямованих на перенос і застосування знань, умінь і навичок на новий
навчальний матеріал;
—
індивідуально-психологічні особливості
дитини: здатність до навчання, гнучкість і самостійність мислення, уміння
швидко включатися в роботу та інші [ 29, c.19-20].
Явище
інтерференції, або негативного переносу знань, умінь і навичок спостерігається
найчастіше під час засвоєння матеріалу, який не збігається в обох мовах або має
частковий збіг. Наприклад, під час засвоєння розбіжності у роді іменників (степь
– степ, Сибирь - Сибір) чи їхніх числових форм (дверь –двері, листья – листя,
медвежонок - ведмежа). Інтерференція відбувається внаслідок того, що учні не
розрізняють або недостатньо розрізняють мовні засоби української та російської
мов, змішують мовні системи.
З приводу
подолання інтерференції О.Н. Хорошковська пише: «…Можна зробити такий
методичний висновок: методи і прийоми навчання мають бути спрямовані на
формування вмінь чітко розмежовувати явища української та російської мов,
вироблення диференційних установок на мовлення»[29, c.23].
Отже, методика
має враховувати ступінь збігу навчального матеріалу російської і української
мов і на цій основі слід добирати такі методичні прийоми, які б в одних
випадках були спрямовані на позитивний перенос уже набутих на уроках російської
мови знань, умінь і навичок, а в інших – запобігали інтерференції.
1.2
Зміст і завдання вивчення українських іменників у російськомовній школі
український іменник вивчення вправа
Іменник – чи не найбільш досліджена частина мови. Це не дивно, бо
з давніх-давен почали виділяти два класи слів – ім’я та дієслово. Ядро першого
склали іменники, бо інші частини мови сформувалися пізніше, а деякі, як-от
прикметники, числівники, розвинулися з іменників. Та незважаючи на тривалу
історію дослідження іменників, досі «є питання, на які мовознавча наука ще не
дала остаточної відповіді. До них, зокрема, належить і природа лінгвістичної
категорії роду, числа і відмінка іменників, яку й сьогодні трактують
по-різному».
Вивчення
іменника в початкових класах передбачає, по-перше, формування граматичного
поняття іменник та його категорій, по-друге, формування навичок правопису
відмінкових закінчень іменників, по-третє, збагачення словника учнів новими
іменниками і розвиток навичок точного використання їх у мовленні. Ці завдання
розв'язуються не ізольовано, а у взаємозв'язку.
Лексичні і
граматичні ознаки іменника досить складні, а тому вивчення цієї частини мови
вимагає поступового накопичення конкретного матеріалу для узагальнення знань
про іменник як частину мови, як на уроках російської, так і української мови.
Система роботи
над вивченням теми «Іменник» має бути цілеспрямованим процесом, який передбачає
певну послідовність ознайомлення учнів із смисловим значенням і граматичними
ознаками цієї частини мови, у порівнянні з російською, а також поступове
ускладнення вправ, спрямованих на формування навичок точного вживання іменників
в українському мовленні і правильне їх написання.
Державні вимоги
щодо рівня загальної підготовки учнів під час вивчення частин мови визначаються
так: уміти розрізняти слова, що належать до різних частин мови, за питаннями,
групувати їх, змінювати, правильно вживати в мовленні [ 9, c.16].
Основне
навантаження на вивчення іменника припадає на 4-й клас. Саме тут, розширюються
уявлення четверокласників про такі лексико-граматичні категорії іменника, як
назви істот і неістот, власні й загальні назви, удосконалюються розуміння
граматичного поняття однини/множини. Учні знайомляться з такою граматичною
категорією, як рід українських іменників, активізуючи знання, засвоєнні на
уроках російської мови, спостерігають за розбіжністю роду й числа деяких
іменників у російській і українських мовах. Діти вперше знайомляться з назвами
українських відмінків і питаннями до них, навчаються доречно і правильно
користуватися українськими іменниками в усній і писемній формі.
Формування у
молодших школярів граматичного поняття «іменник» складається з кількох етапів. Перший
– підготовка учнів до усвідомлення того, що поняття «іменник» в українській
мові, як і в російській, передбачає формування вміння розрізняти предмет і його
назву, розвиток уміння класифікувати слова за певною смисловою ознакою (назви
овочів, фруктів, транспорту тощо). Це може здійснюватися за допомогою
транспозиції знань.
Другий
етап вивчення іменника передбачає
ознайомлення учнів із граматичними ознаками слів у єдності з їхнім смисловим
значенням (відповідають на питання хто? що?, називають предмети) й
закріплення їх у терміні «іменник». Ця робота теж здійснюється шляхом
транспозиції знань.
Третій
етап полягає в поглибленні знань про
смислове значення іменників, розширенні знань про власні і загальні назви,
засвоєнні форм роду, числа, відмінків. Особлива увага при цьому приділяється
випадкам розбіжності. Досягається вивчення цього матеріалу завдяки застосуванню
порівняльного методу.
Четвертий
етап передбачає формування уміння свідомо користуватися українськими іменниками
для висловлення своїх думок, як усно, так і на письмі.
Загальне поняття
про іменник починає формуватися в дитини ще в добукварний період на уроках
рідної мови. Саме тут класовод навчає дітей розрізняти предмет і слово, що його
називає.
Надалі в учнів
поступово формується вміння «працювати» зі словом як узагальненою назвою
предмета. Скажімо, учитель вимовляє слово стіл, а діти називають той
стіл, який вони при цьому можуть уявити.
Подальше
формування поняття «іменник» передбачає роботу над лексичним значенням іменника
і його граматичною ознакою – відповідає на питання хто? що? Уміння
ставити до слів і назв предметів запитання хто? чи що?
прищеплюється дітям ще в період навчання грамоти під час розмовного курсу
української мови.
Діти дізнаються
про те, що слова, які означають назви людей і тварин, відповідають на питання хто?,
а слова, які означають назви інших предметів, - на питання що? З цією
метою учитель здійснює систематизацію слів – назв предметів, тобто виділяє
групи слів на позначення людей, тварин, рослин, предметів побуту.
Поняття «число»
засвоюється учнями на реальній, предметній основі: у житті вони зустрічають
один або декілька предметів. У зв’язку з цим уявлення про число сформоване ще в
дошкільному віці у процесі засвоєння рідної мови, адже, практично діти вміють
користуватися формами однини і множини іменників (кукла – куклы, лялька –
ляльки, яблоко - яблоки). Усвідомлення числа іменників як граматичної категорії
починається у школі.
На уроках
української мови під час вивчення числа іменників учитель має змогу спиратись
на знання учнів, отримані на уроках першої мови.
Поняття про
однину і множину іменників формується послідовно. Спочатку в дітей
актуалізуються уявлення про один і багато предметів. Діти навчаються добирати
слова за зразком (герой – герої, мишеня – мишенята, мышь - мыши) або
змінювати форму слова, керуючись настановою один–багато. Потім вводяться
терміни однина / множина.
Під час вивчення
числа іменників діти повинні зрозуміти, що в українській мові, як і в
російській:
—
іменник може означати називати один
предмет, тобто він уживається в однині (книга, олівець, стіл);
—
якщо іменник називає назву два або
більшу кількість предметів, він уживається у множині (книги, олівці, столи);
—
не будь-який іменник, що має форму
множини, називає кілька предметів (окуляри, ножиці, двері);
У початкових класах учні одержують уявлення про українську мову як
державну, про спорідненість російської й української мов. Зміст українського
мовного матеріалу, авторами сучасних програм, визначено на основі порівняльного
аналізу російської й української мов. Внаслідок цього ученими (О.Н.
Хорошковська, Г.П. Коваль) виявлено мовні факти, які повністю збігаються в обох
мовах, і ті, які мають певну розбіжність. Це дістало відповідну презентацію у
програмах і має враховуватися під час організації навчального процесу та в
методиці навчання.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5
|
