Курсовая: Підготовка цивільної справи до судового розгляду 
Повістка про виклик до суду повинна містити в собі: найменування і адресу
суду із зазначенням місця, дня і часу явки: викликом; назву справи, по якій
робиться виклик, вказівку, хто викликається дана особа (як позивач,
відповідач, третя особа, свідок, експерт, перекладач); вказівку, викликається
дана особа в судове засідання чи на прийом до судді.
В необхідних випадках залежно від складності і характеру справи суд з
повісткою про виклик відповідача направляє копію позовної заяви і копії
документів, доданих до неї. У повістці, що надсилається відповідачеві, має
бути зазначено, що при наявності у нього заперечень проти позову він повинен
подає докази на підтвердження своїх заперечень.
Повістки про виклик, адресовані громадянам, вручаються їм під розписку.
Зворотна розписка з їх підписом підлягає поверненню до суду із зазначенням
часу одержання. Повістка, адресована підприємству, установі, організації, їх
об’єднанню, інший громадській організації, вручається відповідній службовій
особі, яка розписується про одержання її на зворотній розписці. Якщо особа,
яка викликається, не буде виявлена у місці проживання, повістку вручають
будь-кому з дорослих членів сім'ї, які проживають разом з нею, а при
відсутності їх - домоуправлінню або адміністрації за місцем роботи, а в
сільській місцевості — виконкому сільської Ради. Службова особа, яка одержала
повістку, зобов'язана під свою відповідальність негайно вручити її належній
особі.
При відмові адресата одержати повістку особа, яка її доставляє, робить
відповідну відмітку на повістці, яка повертається до суду. Відмітка про
відмову одержати повістку стверджується підписом службової особи
домоуправління чи виконкому сільської Ради, або представника адміністрації за
місцем роботи, або підписами не менше двох громадян.
Судові повістки-повідомлення надсилаються особам, які беруть участь у
справі, з приводу вчинення процесуальних дій, в яких участь цих осіб не є
обов'язковою. Повістка-повідомлення повинна містити найменування і адресу
суду, назву справи, вказується про те, яку процесуальну дію буде вчинено,
місце, день і час її вчинення.
Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, зобов'язані повідомляти
суд про зміну своєї адреси під час провадження справи. При відсутності заяви
про зміну адреси повістки надсилаються на останню відому судові адресу і
вважаються доставленими, навіть якщо адресат за цією адресою більше не
проживає. За невиконання обов'язку повідомляти суд про зміну своєї адреси під
час провадження по справі суд вправі на сторони та інших осіб, які беруть
участь у справі, накласти штраф у розмірі до одного неоподаткованого мінімуму
доходів громадян.
Якщо місце фактичного перебування відповідача невідоме, суд розглядає справу
після надходження повістки з підписом службової особи виконкому сільської
Ради за місцем знаходження майна відповідача або домоуправління останнього
відомого місця перебування відповідача про те, що вручити повістку
адресатові не можна через його відсутність.
Виняток становлять справи про стягнення аліментів і про відшкодування шкоди,
заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також втрати
годувальника зобов’язаний оголосити розшук відповідача через органів
внутрішніх справ. Крім того, розшук відповідача, якщо даних про фактичне
перебування невідоме, може бути оголошене як з власної ініціативи, так і за
заявою позивача. Розшук відповідача провадиться за ухвалою суду. Витрати на
пошук стягуються судом на користь держави. Розмір витрат (в яках з розшуком
відповідачів, визначається Постановою Кабінету Міністрів від 1 лютого 1995 р.
«Про визначення витрат, пов'язаних з розшуком відповідачів у цивільних
справах» і складає до п'яти мінімальних заробітних плат.
4. Деякі спірні питання процесу підготовці справи до розгляду
ЦПК містить позитивні новації щодо процесуального оформлення та змісту стадії
підготовки справ до судового розгляду, яка називається — попереднє судове
засідання.
Після порушення справи суд невідкладно надсилає особам, які беруть у ній
участь, копію ухвали про порушення останньої, де зазначається: 1)
найменування суду, прізвище та ініціали судді, який порушив справу, її номер;
2) який позов, ким і до кого пред'явлено; 3) перелік передбачених цим
Кодексом прав та обов'язків осіб, котрі беруть участь у справі; 4) час і
місце попереднього судового засідання; 5) пропозиції відповідачу подати у
вказаний строк письмові заперечення проти позову та докази, якими вони
обґрунтовуються.
Попереднє судове засідання відбувається з дотриманням правил проведення
судового засідання з розгляду справи по суті. Усі дії головуючого та
учасників процесу фіксуються у протоколі засідання.
Однак помітні і недоліки запропонованого проекту.
Між стадіями порушення справи та її підготовки до судового розгляду не існує
будь-якого часового розриву — завершення першої стадії гармонійно переходить
у початок наступної. Коли це було б інакше, то, як слушно зазначено у
спеціальній літературі, існував би проміжок часу не процесуального характеру,
що суперечить процесуальному законодавству [6]. А тому висловлювання у
юридичній літературі про винесення єдиної ухвали, про прийняття заяви і
підготовку справи до судового розгляду [7; С.32] мають глибокий зміст. Тут
закладено безперервність процесу і руху справи зі стадії її порушення у
стадію підготовки справи до розгляду.
Отже, враховуючи викладені вище аргументи, доцільно ухвалу про порушення
справи називати «Ухвала про порушення цивільної справи та її підготовку до
судового розгляду».
Мета стадії підготовки справ до розгляду у проекті визначається як
«з'ясування можливості врегулювання спору до розгляду справи по суті або
забезпечення термінового і правильного вирішення справи».
З’ясування можливості врегулювання спору до розгляду справи по суті означає
примирення сторін у цивільно-правовому спорі.
У літературі підставне примирення сторін розглядалося не як мета, а як
завдання стадії. Так, до завдань підготовки справи до названого розгляду
С.Ташназаров включає примирення сторін, а Е. Мурад’ян і В.Тихинян — принцип
мирного вирішення спору, тобто розв'язання всіх питань спору учасниками за
доброю волею, при сприянні суду в зближенні позицій і подоланні розбіжностей.
Значення мети в цивільному судочинстві полягає в тому, що вона: а) містить
ідеальну модель правосуддя у цивільних справах; б) обумовлює комплекс
правових засобів, які подаються в розпорядження суду; в) орієнтує всіх
учасників процесуальної діяльності на досягнення кінцевих результатів
судочинства; г) визначає вимоги до судової діяльності та її актів.
Таким чином, у теоретичному плані встановлення мети допомагає зрозуміти
соціальну цінність та спрямованість всього судочинства і окремих його частин,
оптимальність та ефективність роботи суду по здійсненню правосуддя.
Мета цивільного судочинства — охорона прав та законних інтересів фізичних,
юридичних осіб, держави шляхом всебічного розгляду і вирішення справ у повній
відповідності з чинним законодавством, знаходить специфічний прояв у окремих
стадіях процесу. І якщо, за образним висловлюванням В. Камінської,
встановлення істини у справі «розмито» у всіх процесуальних відносинах, то
можна твердити: досягнення мети цивільного судочинства «розмито» у всіх
інститутах і стадіях процесу.
Наявність найближчої мети на певному етапі судочинства викликається
процесуальною необхідністю, яка обумовлюється послідовним здійсненням
процесуальних прав і обов'язків суб'єктами цивільного процесу. Кожній його
стадії відповідає свій комплекс прав і обов'язків суду. До того часу, поки не
будуть здійснені останнім повноваження, які з'явилися у одній стадії, у нього
не виникають права і обов'язки по здійсненню дій у іншій. Тільки досягнення
найближчої мети стадії процесу визначає наступний рух справи.
Мета стадії досягається виконанням судом її завдань. При цьому виконання
останніх є засобом досягнення мети.
Отже, примирення сторін — це один із засобів досягнення мети цивільного
судочинства. Крім цього, він не є і не може бути головним, оскільки примирити
сторони буває дуже важко, особливо, коли обов'язок судді — додержуватися
нейтралітету. В іншому випадку, коли зусилля судді безрезультатні, він
ризикує, якщо не бути відведеним за волею однієї із сторін, то позбавитися
довіри сторони щодо його неупередженості, без якої не існує істинного
правосуддя.
Так, В. Пучинський слушно підкреслював, що схиляння сторін до миру під час
підготовки справи завжди повинно залишатися засобом найбільш розумного і
доцільного за складних обставин закінчення конфлікту. Жодний тиск на сторони,
примушення їх до взаємних поступок тощо недопустимі.
При підготовці справ про розірвання шлюбу суддя зобов'язаний вживати заходів
до примирення сторін. Це обумовлюється тим, що при розгляді справ даної
категорії постає додаткове специфічне завдання, яке полягає не у розірванні
шлюбу, а у збереженні сім'ї шляхом примирення подружжя. Але і тут, нібито у
безспірній ситуації, виявляється, що застосування примирення проблематичне.
Як зазначається у юридичній літературі, правильним є застосування судами
мирових функцій не у всіх без винятку справах про розірвання шлюбу, а лише за
наявності таких обставин у ній, коли збереження сім'ї відповідає її інтересам
та суспільним, коли вимога про розірвання викликана незначними причинами.
Отже, вжиття заходів до примирення сторін - обставина, яка, по-перше, можлива
лише у окремих цивільних справах; по-друге, вона є винятковою при підготовці
справи. Однак виконання їх за певних умов є обов'язковим, оскільки від цього
може, навіть, залежати законність судового розгляду.
Так, В. Тертишников підкреслює, що дана група питань є факультативною у тому
розумінні, що виникає і вирішується не у кожній цивільній справі, а у
необхідних випадках. А тому доцільно заходи до примирення сторін, поряд із
засобами до забезпечення позову, виконання дій, пов'язаних з прийняттям
зустрічного позову, усунення помилок, допущених на стадії порушення справи,
тощо об'єднати у групу особливостей і сформулювати окреме завдання підготовки
— вирішення питань, пов'язаних з особливістю справи.
Не досить вдало для розкриття мети стадії вжито термін «забезпечення
термінового вирішення справи».
Термінове вирішення справи тотожне швидкому її розв'язанню. Свого часу в
літературі була висловлена думка, що метою підготовки є забезпечення швидкого
вирішення цивільних справ. Але, очевидно, термінове розв'язання справи у
практичній діяльності — поняття відносне. Воно містить або певний відрізок
часу, протягом якого повинна бути вирішена справа, або визначену кількість
процесуальних дій. Якщо терміновий розгляд розуміти як дотримання
встановлених строків для розгляду справи, то це буде не термінове, а звичайне
розв'язання з дотриманням процесуальних строків. Якщо терміновий розгляд
справи розуміти у плані вирішення в одному судовому засіданні, то це слушно
лише при дотриманні строків його призначення. Так, справу можна розглянути і
в одному засіданні, але через 2 – 3 місяці після прийняття її до провадження.
Це не буде терміновим розглядом. У нині чинному ЦПК вжито інший термін —
«забезпечення своєчасного вирішення справи» (ст. 143). Слід погодитись — це
зроблено досить вдало.
Дотримання встановлених законом строків розгляду справи — суть мети у частині
забезпечення своєчасності, на досягнення якої спрямована підготовка цивільних
справ до судового розгляду. Вимога своєчасності орієнтує суд не на
надстрокове провадження, а на дотримання встановлених законом строків
вчинення процесуальних дій і актів. Але, обмежуючись цим, законодавча вимога
«своєчасності» буде розкрита неповно.
Правовідносини з підготовки цивільних справ до судового розгляду передбачають
більш конкретну суть своєчасності, яка полягає, як зазначив проф. М. Штефан,
у забезпеченні в «установлені строки в першому судовому засіданні всебічно,
повно і об'єктивно вирішити судом переданого на його розгляд правового
питання, вираженого у конкретній справі».. Саме вирішення справи на першому ж
засіданні у передбачені ЦПК строки — суть забезпечення своєчасності розгляду
справи. На цьому акцентував увагу також і проф. В.Тертишников.
З цього випливає, що «своєчасний розгляд» справи є поняттям більш
цілеспрямованим, ніж «терміновий» або «швидкий».
Отже, не все, що міститься в нині чинному ЦПК України, потребує змін.
Насамперед, це стосується визначення мети стадії підготовки справ до судового
розгляду забезпечення своєчасного та правильного вирішення справи (ст. 143
ЦПК).
ВИСНОВОК
В руслі поступового розвитку всього права успішне розв’язання завдань
подальшого удосконалення норм цивільного процесу нероздільно пов’язано з
дослідженням важливих проблем науки цивільно-процесуального права, до числа
яких належить і проблема захисту відповідача проти позову в цивільному
судовому провадженні. Глибше і усестороннє дослідження питання захисту
цивільних прав стало особливо актуальним з прийняттям Конституції України 28
червня 1996 року – де закріплено право громадян на звернення за захистом
(ст.51). Розмежовується право на звернення за захистом і право на судовий
захист від посягань на честь і гідності, життя і здоров’я та ділової
репутації, на особисту свободу та майно.
В науці цивільного процесуального права питанню судової цивільно-правового
захисту приділено велику увагу ( М.А. Гурвич, А.А. Добровольський, Р.Е.
Гукасян, П.Ф. Елісейкін, А.Ф. Козлов, С.В. Курильов, А.А. Мельников, В.М.
Семенов, Н.А. Чечина, Д.М. Чечот, М.С. Шаканян, В.М. Щеглов, К.С. Юдельсон
та інш.). Однак потреба в подальшій розробці питання підготовки справи до
судового розгляду зберігається, а й стає більш актуальною. Теоретична
розробка проблеми захисту проти позову відстає від рівня дослідження
позову, права на позов. Правове забезпечення функції захисту відповідача
проти позову значно слабші правового забезпечення фукції підтримки позову,
що проводиться позивачем. Вивчення практики показує, що судові органи
мають потребу у вирішенні цілого ряду питань, пов’язаних із здійсненням
права відповідача на захисні дії проти позову.
Застосовуючи до цілей функціонування відповідача в суді першої інстанції
виділяють три групи процесуальних засобів захисту відповідача :
· Матеріально-правові заперечення і зустрічний позов;
· Процесуальне заперечення (процесуальний відвід);
· Інші процесуальні засоби.
Захист судом суб’єктивного матеріального права чи охоронюваного законом
інтересу являється складовою частиною цивільно-правового захисту. Захист
права являє собою висновок юрисдикційного органу про визнання права
позивача чи застосування в його користь інших передбачених законом способів
захисту, висновок юрисдикційного органу про відмову в прийнятті поданого
позову, а також дії по примусовому виконанню винесеного рішення..
Реалізація судом мір цивільно-правової відповідальності являє собою захист
цивільних прав. Обов’язок суду захистити порушене чи оспорювань суб’єктивне
право чи охоронюваний законом інтерес несе суд чи інший юрисдикційний орган
цим визначається охоронювана природа захисту цивільних прав. Захист може бути
реалізований тільки в рамках процесуальних відносин, які при цьому і
виникають.
Правоздатність суб’єктів цивільного процесу не вичерпується здатністю стати
володарем суб’єктивного матеріального права. Воно включає можливість суб’єкта
отримати захист у випадках порушення чи оспорювання права, неясності об’єму
і змісту цивільних правовідносин і у інших випадках. Ці правові можливості
існують не ізольовано один від одного. Виникають і втрачається вони
одночасно. Не виникає сумнів, що виявлення права на захист в матеріальному
змісті, як всякого суб’єктивного права, можливо лише на основі
правоздатності. Можливість домінування означає як здатність мати права і
обов’язки, так і здатність захистити своє право чи охоронюваний законом
інтерес.
Право на матеріально-правовий захист виникає із звернення особи з позовом чи
зустрічним позовом, з зверненням з позовом прокурора, органів державного
управління і інших осіб, і про притягненні особи в ролі відповідача. Право на
захист являється категорією, що охороняє, оскільки його існування
обумовлено наявністю матеріального закону і передбачених юридичних фактів.
Захист інтересів відповідача припинення провадження по справі прямої
заборони законом приймати вимоги по захисту обумовлені тим, що виносить
рішення по не охоронючим законом вимогам недопустимо.
Припинення провадження по справі може бути наслідком відсутності цивільної
процесуальної правоздатності у підприємства, організацій, установ, при
цьому навряд чи можна погодитись, що цивільна процесуальна правоздатність
юридичної особи являється специфічною - інакше прийшлось би визнати право
оспорювати об’єму процесуальної правоздатності юридичної особи як сторону
процесу.
Припинення провадження по справі може бути обумовлено відсутністю у особи,
яка пред’явила позов процесуальної зацикленості. Заінтересованим
являється особа, яка звертається за захистом свого права чи охоронюваного
законом інтересу, або вимагаючого захисту прав іншої особи на основі
повноважень, яке надає повноваження довіреністю чи законом.
Право відповідача в захист свого права чи охоронюваного законом інтересу
забезпечує відповідачу здійснити функції захисту захисту проти позову, яка
протистоїть функції підтримки позову, що здійснюється позивачем. Право
відповідача на захисні дії проти позову в цивільному судовому провадженні
необхідно вирівняти з правом усілякої зацікавленої особи з встановленням
порядку в суді за захистом порушеного чи оспорюваного права чи охороняючого
судом інтересу. Проводячи опитування серед відповідачів – лише 53%
респондентам було роз’яснено їх процесуальні права і обов’язки. Не в повній
мірі використовують суди можливість письмового роз’яснення відповідача, хоча
воно являється одним з доказів по справі. Необхідно передбачити надання
відповідачем письмової відповіді по особливо важким справам.
Ефективність захисної діяльності в цивільному судовому провадженні залежить
від забезпеченні відповідачу рівності в процесі, якщо справа буде порушена
за позовом прокурора.
Порушення цивільних справ по заяві прокурора і інших осіб, тобто осіб, як
правило, що мають спеціальні знання, досвідом ведення судових справ і
авторитетом державних органів утруднює для відповідача захист проти позову.
По таким справам бажана участь представника із числа колегії адвоката.
Задача адвоката, як представника відповідача, буде заключатись в тому, щоб
використати всі передбачені законом засоби захисту відповідача.
Захисні дії відповідача в суді першої інстанції – це його діяльність з
використанням наданих можливостей законом процесуальних засобів, направлені
на повне чи часткове відведення судом заявлених вимог чи на закінчення
процесу без винесення рішення. Захисні дії відповідача проти позову
базуються на багаточисельних повноваженнях. До числа яких відносяться: право
заявляти матеріально-правові чи процесуальні заперечення, пред’являти
зустрічний позов направлений на руйнування основи первісного позову,
наводити докази і вчиняти інші процесуальні дії, щоб переконати суд в
необґрунтованості позову.
Процесуальними засобами захисту відповідача в цивільному процесі являється:
матеріально-правові заперечення, зустрічний позов, заявлення клопотання
відповідачем.
Матеріально-правові заперечення являє собою заява відповідача про повне чи
часткове невизнання позову і необхідності відхилення позову судом. Підставою
матеріально-правових заперечень являє собою все те, на чому будується
твердження відповідача про необгрутованість позову (юридичну, доказові
факти, норми права.)
По характеру захисної діяльності відповідача в цивільному процесі заперечення
діляться на “активні “пасивні” (заперечення). Виділення заперечення як
різновидності матеріально-правових заперечень обумовлене потребою розрізняти
в теорії і на практиці дії відповідача проти позову, підстав висунутих фактів
(юридичних чи доказових), які він зобов’язується доказувати, та захист, не
пов’язаний з таким обов’язком..
В залежності від характеру доказової діяльності відповідача, оспорюючого
позов, в склад “активних” матеріально-правових заперечень, заперечуючи позов
доказами:
1. Юридична необґрунтованість позову;
2. Фактична необґрунтованість, яка в свою чергу включає :
· посилку відповідача на правопоглинаючі факти і їх доказування;
· заперечення фактів, які були вказані позивачем, доказуванням
нових обставин, чи заперечень доказів позивача.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Алексеев С.С. “Общая теория права” – М., - 1982г. – 223с.
2. Авдеенко Н.И. “Иск и его виды в советском гражданско-процесуальном
праве” Ленінград. – 1951 г. – 145с.
3. Гражданский процес. Учебник для вузов под ред. Комисарова і проф. Ю.К.
Осипова. – М., - 223с.
4. Зайцев И.М. «Сущность хозяйственных споров». Саратов 1974 г. – 132с.
5. Елисейкин П.Ф. «Процесуальное понимание спора о праве и его критика и
проблемы». – 1997. – 87с.
6. Ковин В.Ф. Юридические гарантии правильного применения норм
гражданского процессуального права / Проблемы применения норм гражданского
процессуального права / Отв. ред. К.И. Комиссаров. — Свердловск, 1976. — Вып.
№48. — С. 97.
7. Кожухарь А.Н. «Право на судебную защиту в исковом производстве». К., -
1989 г. – 123с.
8. Фурса С.Я. “Окреме провадження, як складова частина цивільного
процесу”. Практикум. К., - 1998 р. – 233с.
9. Соловье в А.С. Процессуальные документы по гражданским делам. — М.,
1974. — С. 19—20.
10. Проблемы реформы гражданского процессуального права и практики его
применения / Межвуз. сб. науч. тр. — Свердловск, 1990. — С. 20.
11. Советское гражданское процесуальное право . под ред. проф. Гурвича М.А.
Москва . 1964 г. – 242с.
12. Ташназаров С. А. Подготовка гражданских дел к судебному разбирательству:
Ав-тореф. дис. канд. юрид. наук. — М., 1988. — С. 13.
13. Мурадьян Е.М., Тихиян В.Г. Оптимальное судопроизводство по гражданским
делам. — М., 1989. – С. 55.
14. Зайцев И.М. Устранение судебных ошибок в гражданском процессе / Под ред.
проф. М.А. Викут. - Саратов, 1985. - С.8 – 32.
15. Пучинский В.К. Подготовка гражданских дел к судебному разбирательству. -
М., 1962. - С.62.
16. Тертышников В.И. Гражданский процесс: Курс лекций. — 2-е изд., доп. -
1995. — С. 95—97; Тертышников В.И. Гражданский процесс (курс лекций): Метод,
по-соб. - Харьков, 1993. - С.130 – 131.
17. Гражданский процесс: Учеб. / Под. ред. Н.А.Чечиной и Д.М.Чечота. — М.,
1968. -С. 27, 217; МихеєнкоМ.М., Молдован В.В., Радзієвська Л.К. Порівняльне
судове право: Підруч. — К., 1993. — С.161.
18. Проблемы реформы гражданского процессуального права и практики его
применения / Межвуз. сб. науч. тр. — Свердловск, 1990. — С. 14.
19. Штефан М.Й. Цивільний процес: Підруч. для юрид. спец, вищих закладів
освіти. - К., 2002. - С. 311.
20. Штефан М.Й. ”Процесуальні засоби порушення цивільного судочинства” –
К., 1991 р. – С.18.
21. Штефан М.Й. “Теория и практика на судебную защиту и ее реализации в
гражданском процесе” Сар.1991 г. – 123с.
22. Щеглов В.Н. “Иск о судебной защите гражданского права” Томск., 1987 г. –
121с.
23. Цивільний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар.
Київ, 1990 р. – 145с.
24. Якубов С. “Права и обязаности сторон в советском гражданском процесе”
Ленинград 1961 г. – 110с.
[1] А.О. Добровольський. Позовна форма
захисту права. М.., 1965р., стор.29. О.П. Клейман. Новітні течії у радянській
науці цивільного процесуального права. М.,1967 р. стор.30-32
[2] А.О. Добровольський. Позовна форма захисту права. М.., 1965р., стор.89.
[3] Раяднський цивільний процес. Під
редакцією професора О.П. Клеймана. М. 1964р., стр.126
[4] Див.: Постанови Пленуму Верховного Суду
України в кримінальних та цивільних справах//Бюлетень законодавства і юридичної
практики України. 1995. №1.С.393.
Страницы: 1, 2, 3
|
