Курсовая: Правова держава 
приватних питань.
Виконавча влада носить підзаконний характер. Всі дії й акти відповідних
органів грунтуються на законі, не повинні йому суперечити, спрямовані на
виконання закону. Звідси і назва влади - виконавча.
Істотна ознака виконавчої влади - її універсальний і предметний характер.
Перша ознака відбиває той факт, що виконавча влада, її органи діють безупинно
і скрізь, на всій території держави. Цим вони відрізняються і від
законодавчих, і від судових органів влади. Інша ознака означає, що виконавча
влада, також на відміну від законодавчої і судової, має інший зміст, оскільки
спирається на людські, матеріальні, фінансові й інші ресурси, використовує
інструмент службових просувань і систему заохочень. В руках виконавчої влади
знаходиться дуже грізна сила, адже існування державної влади знаходить своє
вираження саме в чиновниках, армії, адміністрації. Серед цієї сили особлива
роль належить збройним формуванням - армії, органам безпеки, міліції.
Зазначені ознаки, і особливо предметний характер виконавчої влади, складають
об'єктивну основу для можливої узурпації всієї повноти державної влади саме
виконавчими органами. Тут надзвичайно важливі механізми утримок і противаг і
ефективні важелі політичної відповідальності як з боку законодавчої влади,
так і з боку судової влади.
Виконавча влада - це вторинна підзаконна гілка державної влади, що має
універсальний, предметний і організуючий характер і спрямована на
забезпечення виконання законів і інших актів законодавчої влади.
Виконавча влада реалізується державою через уряд (президента) і його органи
на місцях. Уряд (президент) здійснює верховне політичне керівництво і
загальне керування справами суспільства. Урядова влада може складати
прерогативу однієї особи (у президентських республіках) або колегіального
органа. У першому випадку уряд виступає як група найближчих радників глави
держави - президента, а повноваження уряду є похідними від повноважень
останнього. В другому випадку уряд формується на основі спеціальної
процедури за участю парламенту. Він повинен по загальному правилу
користуватися підтримкою парламентської більшості і мати власні повноваження.
Уряд покликаний забезпечити охорону існуючого порядку, захист зовнішніх
інтересів держави, здійснення економічних, соціальних і інших функцій в
області сфери державного керування. Уряд (президент) призначає на вищі
військові і цивільні посади, у його веденні знаходиться адміністративний
апарат.
Найбільше значимі рішення, що породжують юридичні наслідки і відповідальність
за їхнє виконання, уряд видає у виді регламентарних актів. Крім власне
регламентарної влади уряд може мати право на видання актів делегованого
законодавства. Уряд більшості країн має право законодавчої ініціативи і може
робити вирішальний вплив на законодавчий процес.
За проведений курс і здійснювану управлінську діяльність уряд несе, як
правило, солідарну політичну відповідальність. Відмова уряду в довірі
виражається в суворій юридичній формі і шляхом спеціальної парламентської
процедури. Вотум недовіри призводить до відставки уряду і по загальному
правилу до його заміни новим. Проте потерпілу поразку уряд (із метою
зрівноважування влади) може, не виходячи у відставку, удатися до дострокового
розпуску парламенту (нижньої палати) і проведенню позачергових загальних
виборів.
В усіх країнах передбачається можливість притягнення глави уряду або його
члена до судової відповідальності за вчинення злочинних діянь. При цьому
обвинувачення подається парламентом або нижньою палатою, а розгляд і рішення
справи віднесене до юрисдикції або конституційного суду, або верхньої палати
парламенту.
Виконавча влада на місцях здійснюється за допомогою або призначуваних центром
місцевих органів виконавчої влади, або виборних органів місцевого
самоврядування. Звичайно керівництво місцевими справами поручається
призначуваному представнику центральної влади - губернатору, префекту. Він
очолює апарат місцевого керування, що складає частину апарата державного
керування. У випадку, коли керування реалізується виборними органами, вони
мають визначену самостійність стосовно центральних органів виконавчої влади.
Система місцевого самоврядування, або муніципальна система, містить у собі як
виборні органи самоврядування, так і адміністративні служби, що знаходяться в
їхньому веденні. Ці служби утворять комунальну, або муніципальну,
адміністрацію, утримання якої забезпечується за рахунок місцевого бюджету.
2.3 Законодавча влада.
Законодавча влада є представницькою. Саме на основі виборів народ передає
владу своїм представникам і вповноважує представницькі органи здійснювати
державну владу. У цьому змісті можна говорити про первинність
представницьких органів у механізмі державної влади. Проте, є сутнісні і
політико-юридичні обмеження цієї влади. Сутнісні обмеження випливають із її
делегованості, визначаються принциповою залежністю від волі виборців.
Політико-юридичні обмеження пов'язані з тим, що будь-який закон, щоб не
залишатися набором фраз на папері, повинний відповідати політичним і
юридичним реаліям, а також фундаментальному праву - конституції.
Законодавча влада - це делегована законодавча влада. Назва даної гілки
“законодавча” не означає, що крім законодавчої діяльності, представницькі
органи не виконують ніяої іншої. Не менше істотною функцією є фінансова -
щорічне затвердження бюджету. Є і розпорядницькі функції - формування
визначених органів виконавчої і судової влади. Законодавча влада вправі
давати політичну оцінку тим або іншим діям виконавчої влади і на цій основі
залучати їх до політичної відповідальності.
2.4. Судова влада.
Судова влада грає особливу роль, як у механізмі державної влади, так і в
системі утримок і противаг. Особлива роль суду визначається тим, що він -
арбітр у суперечках про право. У правовій державі тільки судова влада може
відправляти правосуддя.
Судова влада - специфічна, незалежна гілка державної влади, здійснювана
шляхом свідомого, колегіального розгляди і вирішення в судових засіданнях
суперечок про право. Роль судової влади в механізмі поділу влад виражається
в стримуванні двох інших влад в рамках конституційної законності і права і
насамперед шляхом здійснення конституційного нагляду і суднового контролю за
цими гілками влади.
Верховенство закону. 3.1. Закони.
Закон - це прийнятий в особливому порядку первинний правововый акт по
основних питаннях життя країни, що безпосередньо виражає державну волю й має
вищу юридичну чинність.
Ознаки закону можуть бути розділені на: матеріальні і спеціальні правові.
Матеріальні ознаки закону характеризують його з точки зору джерела, утримання
і значення, а спеціальні правові ознаки відбивають юридичні властивості
закону й особливості правотворчої процедури.
По своєму значенню закон є правовим актом первинного характеру, тобто юридичним
розпорядженням, що представляє собою відправний початок усієї правової системи
держави. “Єдність правового регулювання в країні реально можливо тільки при
наявності єдиної правової основи, абсолютної незаперечності вищого юридичного
авторитету, чіткої ієрархії правових форм. ”
[20]
По своїх юридичних властивостях закон являє собою акт, що володіє вищою
юридичною чинністю. Це виражається в тому, що:
а) всі інші правові акти повинні видаватися на основі законів і не суперечити
їм;
б) як вище вираження державної влади закони не підлягають контролю або
завердженню з боку якогось іншого органа держави крім законодавчих зборів;
в) закони можуть бути скасовані або змінені тільки законами або ж актами, що
мають законодавче значення.
І матеріальні, і спеціальні правові ознаки закону тісно пов'язані. Це
свідчить про те, що закон, і насамперед Конституція, що займає особливе місце
серед всіх інших законів, займає головне місце в системі нормативних актів
усієї держави.
Закони утворюють ядро, стрижень правової системи держави. Все це і визначає
верховенство закону - найважливішої вимоги законності.
Головна і визначальна роль закону в державі - це не автоматично чинний факт,
що існує самий по собі. Оскільки верховенство закону є вираженням
законності, від стана якої залежить фактичне положення законів серед інших
правових норм. Істотне значення тут мають рівень політико-правової культури
і розвитку цивільного суспільства, від якого залежить виконання законів,
ступінь досконалості і культури законодавства , ефективність і культура
роботи правоохоронних органів.
Верховенство закону - саме вимога законності й один з ознак дійсно правової
держави. Тому це повинно дотримуватися в роботі правоохоронних органів.
Дотримання цієї вимоги зокрема охоплює такі основні моменти:
а) істотність законодавства - законодавство повинно бути присвячене дійсно
вирішальним і корінним питанням життя країни;
б) повнота законодавства - у законах повинні бути з максимальною точністю
урегульовані всі питання, що потребують законодавчого рішення;
в) недоторканість законодавства - суворе дотримання вищої юридичної чинності
закону, у тому числі неприпустимість видання актів, що суперечать закону;
г) досконалість законодавства по його утриманню - його усталеність,
систематичне відновлення й ін.;
д) культура законодавства (юридична досконалість) - його кодифікованість,
широка застосування досягнень юридичної техніки, що забезпечує правильне й
однакове розуміння законів.
3.2 Конституція
Конституція є основним джерелом державного права країни. Вона закріплює в
законодавчому порядку результат визначеного суспільного розвитку.
По змісту Конституція - основний закон країни, що закріплює суспільний і
державний устрій, організацію, взаємовідносини і повноваження вищих органів
державної влади, основи організації державного керування і судової системи,
основні принципи виборчого права і правове положення громадян.
Кожна з Конституцій має специфічні риси, у яких відбилися соціально-
політичні, історичні й інші особливості країни.
Конституція займає особливе положення в ієрархії законодавчих і
адміністративних актів держави. Форми власності, що закріплюються в ній,
організація, повноваження і взаємовідносин державних органів, основи
правового положення особистості подають юридичний фундамент для іншого
законодавства. Всі інші неконституційні акти повинні відповідати Конституції
і її нормам.
3.3 Органи по перевірці відповідності законів Конституції і їхнє значення
Конституційний контроль входить до числа ефективних засобів забезпечення
верховенства конституційних розпоряджень, що є головним атрибутом будь-якої
демократичної держави. Основне призначення конституційного контролю
насамперед у виявленні правових актів і дій державних органів або посадових
осіб, що суперечать конституційним розпорядженням, а також у вживанні заходів
по усуненню виявлених відхилень. Практично конституційний контроль виник там
і тоді, де і коли почали з'являтися закони, іменовані конституціями. Як і
інші закони, конституції потребували гарантії їхнього реального виконання
усіма в умовах конкретних держав. Спочатку передбачалося, що цю функцію в
змозі успішно виконувати органи законодавчої влади, оскільки вони приймають
конституції і грають вирішальну роль у законотворчості. Передбачалося також,
що в даній сфері можуть бути ефективними і зусилля виконавчих органів.
Де-не-де до конституційного контролю стали залучати суди. Прийнято вважати,
що вперше це відбулося в США. Там ще в 1803 р. федеральний Верховний Суд
визнав, що в нього є право повідомляти суперечними Конституції США будь-які
закони, прийняті органами законодавчої влади в країні. Оголошення закону
таким означало й означає в наші дні, що він не повинний застосовуватися, у
першу чергу судами. Іншими словами, до контролю за дотриманням Конституції
були “залучені” суди. Вони стали доповнювати те, що робилося або повинно
було робитися органами законодавчої і виконавчої влади. У інших країнах
відношення до такого контролю було дуже стриманим.
Лише в останні 40-45 років доцільність притягнення судової влади до
здійснення конституційного контролю була визнана в багатьох країнах. Це
відбувалося в міру тог, як долався острах заподіяння збитку авторитету
законодавчих і виконавчих органів тим, що їхні дії виявляться під судовим
контролем. Звичайно, у процесі впровадження здійснюваного судами
конституційного контролю було знайдено чимало оригінальних рішень, що
відбивали специфіку відповідних країн і рівень культури, що там сформувався.
Проявилося це як у неоднаковому наповненні змісту поняття “конституційний
контроль”, так і в найменуванні останніх. Наприклад, у Франції дана функція
покладена на орган, іменований Конституційною Радою, в Австрії, Італії і
Німеччини - на спеціально створені конституційні суди, у Бельгії - на
Арбітражний Суд. У більшості країн, де конституційний контроль є
прерогативою судової влади, цією справою займаються вищі інстанції загальних
судів, звичайно верховні суди.
Права і свободи людини у системі
цінностей
Верховенство закону розуміє не тільки пріоритет закону як різновиду
нормативно-правового акта у відношенні підзаконних актів, скільки широкий
аспект прав і свобод, закріплених за членами суспільства чинним
законодавством. У правовій державі будь-яке обмеження прав людини
неприпустиме. Більш того вона зобов'язана послідовно і точно забезпечити
реалізацію цих прав і захищати їх. У цьому зв'язку принципове значення
набуває проблема правової рівності в різноманітних сферах життя суспільства і
держави. Її рішення припускає створення державою надійних гарантій, що
забезпечують таку рівність.
Перелік прав і свобод людини і громадянина, властивий правовій державі,
утримується в міжнародних актах. Це насамперед Загальна декларація прав
людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., Міжнародний
пакт про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародний пакт про
цивільні і політичні права, прийнятий на ХХI сесії Генеральної Асамблеї ООН
16 грудня 1966 р.
Перелік прав і свобод, проголошених у зазначених актах закріплений і
гарантований у конституціях правових держав. Особливе значення в них
надається юридичній захищеності особистості, що немислима без презумпції
невинності. Презумпція ж невинності означає, що справді демократична держава
визнає, що всі питання, пов'язані з винністю або невинністю громадян у
вчиненні того або іншого злочину, варто вирішувати тільки в судовому порядку.
Більш того, при розгляді кримінальних справ по яким може бути винесений
смертний вирок, громадянин вправі потребувати, щоб його судив суд присяжних.
Загальна декларація прав і свобод людини, прийнята ООН у 1948 році
складається з 30 статей. У ній проголошується, що "усі люди народжуються
вільними і рівними по своїй гідності і правам. Вони наділені розумом і
совістю і повинні діяти у відношенні один одного в дусі братерства". Далі в
ній указується на неприпустимість жорстокі, що принижують людську гідність,
відношення і покарання. У статті 6 Декларації признається право кожної
людини на визнання його правосуб'єктності, тобто надання людині можливості
одержувати права і здійснювати обов'язки, передбачені законодавством.
Декларація також проголошує, що ніхто не може бути підданий довільному арешту,
затримці або вигнанню, що кожна людина має право на рівний захист закону, на
гласний, справедливий і безсторонній суд. У Декларації також указується на
неприпустимість довільного втручання в особисте і сімейне життя громадян,
зазіхання на недоторканність їхнього житла, таємницю кореспонденції і т.п.
Вона закріплює й інші права і свободи людини, що повинні бути визнані і
шануватися всіма державами (свобода думки, совісті і релігії, свобода
пересування в межах кожної держави, право захистку в інших країнах, право на
працю, на рівну оплату, право на вільний вибір професії, право на захист від
безробіття, право на створення профспілок і т.д. ). Політичний і ідеологічний
Страницы: 1, 2, 3, 4
|
