Релігійне виховання підлітків з особливими потребами як умова успішної соціалізації

Уміння ставити питання і знаходити на них відповіді, пізнання нового, зацікавленість у вивченні науково-методичної літератури (медичної, педагогічної, психологічної) допомагає батькам вивчати особливості захворювання чи дефекту та спрогнозувати їх вплив на загальний розвиток дитини. Одна з важливих особливостей розвитку особистості – почуття власної відповідальності за життя підлітка і збереження цілісності сім'ї. Уміння приймати рішення, упевненість у своїх діях, уміння відповідати за свої вчинки створює в сім'ї атмосферу емоційного спокою.

Батьківська любов – джерело і гарантія емоційного благополуччя дитини, її психологічного та інтелектуального розвитку. Ще під час вагітності жінки у майбутніх батьків починають формуватися певні життєві плани, зароджується почуття любові. Природа любові матері і батька різна. Батько завжди менш позв'язаний з дитиною в перші роки життя. Найважливіший для дитини в цей період життя контакт з матір'ю. Е.Фромм називає любов батька любов'ю "на певних умовах", її принцип: "Я люблю тебе тому, що ти виправдовуєш мої надії, бо виконуєш свій обов'язок і схожий на мене". Якщо народжується дитина з особливими потребами, то створений раніше образ руйнується. У не дуже благополучній сім'ї, у якій один з подружжя має занижену самооцінку, починає звинувачувати іншого члена подружжя в тому, що дитина народилася з вадами. В процесі розвитку дитини вона ускладнюється, видозмінюється, позначаючись на сімейних відносинах.

Отже, сприятливий психологічний клімат у сім'ї – основа позитивного розвитку дитини і, навпаки, дезорганізація сімейного життя дуже впливає на розвиток дитини і підвищує ризик виникнення вторинних симптомів інвалідності - психічних порушень.

Характеризуючи соціально-педагогічні та психологічні умови виховання в сім'ї дітей з особливими потребами, треба мати на увазі особливості захворювання чи дефекту дитини, що впливають на організацію життєдіяльності сім'ї.

Вирішальну роль в житті дитини з розумовою відсталістю відіграє сім’я. Батьки повинні бути друзями для дитини, але особливими, - друзями-приятелями, наставниками. Їхнє завдання – допомогти дитині пізнати себе, оцінити свої здібності і можливості, знайти своє місце в світі, а також дати дитині батьківську любов, теплоту та турботу. Дуже важливо і для дитини, і для батьків, щоб період прийняття і пристосування до дефектів дитини розпочався якнайшвидше. Адже стрес і тривогу батьків найперше переймають діти, що може призвести до вторинних порушень психічної діяльності, зумовлених соціальним оточення. Цінним є прийняття батьками істини, що це їх дитина і вони мають прийняти її такою, якою вона є.

1.3.         Проблема суспільного сприйняття розумово неповносправних осіб

Процес становлення особистості, засвоєння індивідом цінностей, норм, установок, зразків поведінки, притаманних даному суспільству, соціальній групі, тій або іншій спільноті людей називається соціалізацією. Соціалізація здійснюється в трьох основних сферах: діяльність, спілкування і самосвідомість. Виділяють три стадії процесу соціалізації: дотрудова, трудова і післятрудова. Соціальні працівники, виконуючи свої професійні функції,. можна поділити на первинну і повторну. Первинна стосується безпосереднього оточення людини, тобто батьків, братів і сестер, бабусь і дідусів, близьких і далеких родичів, що приходять, нянь, друзів сім'ї, однолітків, вчителів, лікарів, тренерів тощо. Вторинна здійснюється опосередкованим, формальним оточенням, впливом установ і соціальних інститутів. Первинна соціалізація грає велику роль на ранніх етапах життя людини, повторна на пізніх.

Соціалізація підлітків з вадами розумового розвитку при глибокій ступені захворюваності неможлива, оскільки вони живуть в «своєму світі», не можуть засвоювати соціальні норми цінності. А вже підлітки з легким та помірним ступенем –мають певні навички самообслуговування, вони орієнтуються в просторі, можуть самостійно прогулюватися містом, вони спілкуються з людьми, що їх оточують. Досвід соціальної взаємодії вони засвоюють, оскільки підлітки вчаться в школах, а після закінчення школи можуть працювати. Це стосується дітей з легким та помірним ступенем розумової відсталості. Що ж до дітей з важким та глибоким ступенем, то вони не засвоюють соціальну взаємодію.

Концепція спеціальної освіти осіб з психічними та фізичними вадами в Україні передбачає створення таких умов, за яких діти з обмеженими можливостями могли б успішно реалізувати свої загальнолюдські права, стати корисними громадянами своєї держави, освіченість і соціальний статус яких задовольнятиме потреби суспільства.

По мірі росту і розвитку суспільства, його демократизації ми бачимо, що питання навчання, виховання, лікування, соціалізації дітей з обмеженими можливостями стають дедалі актуальнішими. Питання потенційних можливостей дітей з помірною та тяжкою розумовою відсталістю, пристосування їх до життя, засвоєння ними елементарних соціально-побутових, трудових навичок мають велике практичне значення.

В сучасному світі соціологи, психологи, політики та інші спеціалісти кажуть про різного роду “хвороби” суспільства. Вони подають рецепти, поради, як вийти з цієї кризи, та все – таки потрібно відшукати корінь цього явища. Основна причина – девальвація духовних цінностей. І допомогти нам може лише духовне, релігійне відродження нашого суспільства.

Процеси кардинальних перетворень у сучасному суспільстві і в системі освіти вимагають від спеціалістів переорієнтації свідомості на гуманістичні цінності. Останнім часом наше суспільство повернулося обличчям до проблем підлітків з особливостями у розвитку. Саме тепер постало питання соціалізації підлітків із вадами розумового розвитку.

Більшість громадян в Україні ставиться до розумово відсталих як до людей стигматизозаних, спотворених своєю вадою. Зазвичай таке ставлення переноситься і на членів їх родин, у зв'язку з чим і вся родина піддається соціальному остракізму. Проте ці люди є членами нашого суспільства, чиїмись рідними й близькими, членами родин друзів, сусідів чи знайомих.

Отже, спілкування, взаємодія з ними, систематична чи випадкова, є реальною частиною нашого повсякденного життя. Особи з розумовою відсталістю є громадянами нашої держави, тому їхні права мають бути захищені. Водночас люди з розумовою відсталістю значнішою, ніж легкий її ступінь, фактично позбавлені права на освіту. Вони вважаються не суб'єктами освіти, а об'єктами догляду і можуть претендувати лише на те, щоб з дитинства бути ізольованими в спеціальних інтернатах для інвалідів-психохроніків. Така ситуація в країні склалася через відставання змін у законодавчих та нормативних актах, що регламентують надання освітніх послуг людям з особливими потребами .

Законодавство України про освіту ґрунтується на Конституції України. Право на освіту мають всі громадяни нашої держави. Повна загальна середня освіта є обов'язковою. Держава забезпечує доступність і безоплатність всіх форм і типів освітніх послуг (Ст. 53 Конституції України). Конституційне право на освіту закріплено в Законі України «Про освіту», Законі України «Про загальну середню освіту».

Розвиток будь-якої особистості залежить від того, наскільки умови навчання та виховання відповідають її можливостям. Не випадково у нашій країні створено різні типи навчальних закладів; загальноосвітні школи, гімназії, ліцеї, спеціальні школи для обдарованих дітей. Разом з тим існує мережа спеціальних шкіл та дошкільних закладів для дітей, що мають відхилення в психічному розвитку. Це школи та дошкільні заклади для дітей, що мають сенсорні порушення, мовні недоліки, дитячий церебральний параліч, нервові захворювання, затримку психічного розвитку, розумову відсталість. У всіх дітей, що навчаються у названих спеціальних школах, відхилення у розвитку пов'язанні з органічною поразкою центральної нервової системи або з недоліками функціонування органів відчуття - зору, слуху.

На межі II і III тисячоліть освіта перетворилася на найважливішу галузь людської діяльності. Вона розширює знання і уміння людини, дає їй змогу здобути професію і адаптуватися до умов життя в суспільстві. Розвиток освітніх технологій розширює межі доступності освіти для осіб, які потребують спеціального підходу через особливості свого розвитку. До таких особливостей належить, зокрема, розумова відсталість різного ступеня. Досягненням світової педагогічної науки і практики кінця XX століття є створення цілої галузі спеціальної освіти для дітей, які раніше вважалися нездатними до навчання (помірна, важка і глибока розумова відсталість).

Успіхи в галузі освіти вважаються одним з головних досягнень людства. Серед них дуже важливим є забезпечення рівного (за правом) доступу до освіти практично всіх категорій громадян з особливими потребами, у тому числі і тих, хто має розумову відсталість. У розвинених державах ці освітні досягнення забезпечені відповідними законодавчими актами.

Розумово відсталі особи є неоднорідною групою за своїми інтелектуальними можливостями. Головна межа, що стоїть на межі між розумовою нормою та відсталістю, – це здатність до абстрактно-логічного мислення, тобто уміння використовувати логічні операції, абстрагуючись безпосередньо наочними ознаками об'єктів та ситуацій та узагальнювати глибинні, суттєві відмінності та спільні риси.

Поширеною є думка, що розумова відсталість – феномен біологічно зумовлений, оскільки практично у всіх розумово відсталих осіб виявляють, анатомо-фізіологічні відхилення в будові головного мозку.

Розуміння будь-якого явища, у тому числі й розумової відсталості, суспільством та окремими його громадянами залежить від загального контексту, що є вихідним для його бачення насамперед фахівцями. Саме фахівці створюють концептуальні моделі, які пояснюють сутність того чи іншого предмета або явища. На рівні буденної свідомості ці ж моделі слугують основою й підставою для виникнення соціальних стереотипів, що дозволяють швидко й в узагальненій формі визначити пересічному громадянину своє ставлення до того феномена життєвої реальності, яку вони описують.

Стосовно розумової відсталості існує кілька моделей, кожна з яких доповнює, уточнює та узагальнює іншу.

Першою з них можна вважати релігійну модель, або сакральну. Людина зі зниженими розумовими можливостями оголошувалася духовними особами такою, що перебуває під захистом Божим, і сам факт її життя пояснювався Божою волею, якій жодна людина не могла перечити. Тому милосердне ставлення до розумово відсталих осіб та їх підтримка у громаді вважалися богоспасенною справою, а утиски чи наруга - великим гріхом.

Протягом кількох останніх десятиріч дослідження розумової відсталості у світі стали ще інтенсивнішими. Завдяки їм та досягненням у галузі соціальної роботи в розвинених країнах сформувалася соціальна модель розумової відсталості. Вона розглядає розумово відсталих як малозахищену суспільну групу. Такі люди увійшли до кола клієнтів, які потребують супроводу соціального працівника при вирішенні їхніх життєвих проблем. Саме в контексті соціальної роботи виникла теорія нормалізації як обґрунтування організації життя розумово відсталих у такий спосіб, щоб воно, принаймні за зовнішньою атрибутикою, а де можливо — і за змістом менше відрізнялося від життя розумово спроможних громадян. Важливою передумовою втілення в життя засад нормалізації є впровадження програм раннього втручання, батьківської освіти, спеціального навчання осіб з усіма ступенями розумової відсталості, та відмова від інституалізаціі (утримання в спеціальних закритих закладах, де невідворотною є їх депривація).

У середині XIX століття виникла медико-біологічна модель розумової відсталості, згідно з якою зазначені суб'єкти потребують не лише лікування, а й спеціального догляду (слід зазначити, що на той час особи, яким нині ставлять діагноз легкої розумової відсталості, вважалися практично нормальними, хіба що малоздібними громадянами. Лише 1905 року Франція стала першою країною, де їх почали виокремлювати на початку шкільного віку як розумово субнормальних дітей, котрі потребують спеціальної освіти, спрощеної змістом та відмінної від масової за методами навчання).

Медична модель інвалідності дітей з особливими потребами акцентує увагу на патологіях, наявних у людини (вроджених чи тих, що з’явилися), якими вона відрізняється від інших, “нормальних” людей. При цьому дитина з особливими потребами розцінюється як мотиваційна людина у фізичному чи розумовому плані (або в тому і другому). Міра її неповноцінності визначається тим, наскільки вона обмежена у різних сферах людської діяльності та спрямованістю дитини до незалежного існування, починаючи від самообслуговування, переміщення, сприйняття світу тощо.

Поліпшення фізичного та соціального стану дітей з особливими потребами досягається за рахунок відновлення фізичного чи розумового здоров’я медичними засобами. Можна сказати, що медичний підхід до дітей з особливими потребами перетворює людей з певними потребами в пасивних пацієнтів, позбавляючи їх соціальної ролі і значення. В результаті створюються ситуації, коли і діти з розумовою неповносправністю, і їхні сім’ї не мають права вибору, самовизначення і не можуть через їхню «неповноцінність» впливати як на вирішення їх проблем, так і на характер соціалізуючого фактору. Такий підхід призвів до того, що діти з особливими потребами стали відчуженими від суспільства, тобто медична модель не враховує соціального контексту.

В межах економічної моделі неповноцінними вважаються особи, які працюють за обмеженим часом, мають менше навантаження, порівняно із здоровими людьми, чи неспроможні працювати взагалі. Економічна модель дітей з особливими потребами – результат концепції соціальної корисності, яка без сумніву, породжує соціальну дискримінацію.

Модель функціональної обмеженості описує неповноцінність як нездатність особи виконувати ті чи інші функції, порівняно із здоровими людьми.

Економічна і функціональна моделі є логічним наслідком медичної моделі. Медична акцентує увагу на відсутності здоров’я, економічна – на неспроможності до продуктивної праці, функціональна – на неспроможності в широкому розумінні цього слова. Причому у всіх зазначених моделях інвалідність залишається індивідуальною проблемою її носіїв (див. табл. 1.3.).

Таблиця 1.3 Наукові моделі інтерпретації розумової відсталості

Завдяки впровадженню практичних розробок, що ґрунтуються на соціальній моделі розуміння інтелектуальної недостатності, ця група громадян посіла своє місце в суспільстві як люди з обмеженими можливостями.

Життя розумово відсталих підлітків нерідко прирівнюється до життя кімнатних рослин. Але досвід роботи спеціалістів та перегляд нашого ставлення до підлітків з обмеженими можливостями тільки підтверджує аксіому: кожна людина повинна жити по-людськи.

Ми живемо в часі швидкого науково-технічного прогресу. Досягнуто неймовірного поступу в медицині, техніці, в галузі економіки та індустріальній сфері. Завдяки таким величезним здобуткам і досягненням у різних сферах, створилася нова система міжнародних відносин, де все зосереджується у руках найсильніших. Внаслідок таких трансформацій, сформувалася система цінностей, які є пріоритетними у суспільно-економічних відносинах: матеріальна вигода, суперництво, індивідуалізм, конкурентоспроможність, несправедливість, успіх у всіх сферах діяльності – все це є малі гвинти у системі, де жорстокість і насилля гарантують перемогу “найсильнішим”. Головною метою багатьох людей сьогодні стає матеріальний добробут і досягнення професійного успіху, навіть якщо це здобувається за рахунок бідності та приниження інших.

З вище зазначеного бачимо, що суспільство будує висхідну піраміду цінностей, де навіть права і гідність людини у великому процесі глобалізації часто не враховуються. Власне тепер стрімко зростає кількість людей, які просто виключені з будь-якої активної участі у формуванні соціального контексту свого життя. «Таким чином, маргіналізація, або брак участі стає першочерговим критерієм судження про порушення гідності людини. Вплив нового індустріального й технологічного порядку, якщо його не подолати соціальними і політичними заходами, сприятиме зосередженню багатства, влади і права приймати рішення в руках малої громадської чи приватної контролюючої групи. Економічна несправедливість і брак суспільної участі стають на перешкоді тому, щоб людина могла реалізувати свої основні людські та громадські права».

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12