Моральне виховання учнівської молоді в Галичині кінця ХІХ початку ХХ століття

«Утилітарно-практичне» (трудове) виховання. Таке виховання мало на меті привчання дітей до праці, формування навичок трудової діяльності. Основними його формами були практичні заняття, на які відводилося 2 год. щотижня. Під час цих занять учениці займалися шиттям (виготовляли спортивну форму, дитячі сорочки), шевством, рукоділлям, а також здобували основні навики ведення домашнього господарства (куховарства, прання, прасування та ін.). Речі, виготовлені ученицям в ході таких уроків, могли виставлятися на продаж у шкільних крамничках з метою збору коштів на допомогу вбогим ученицям.

«Фахове» виховання». Такий напрям передбачався виховними планами професійних шкіл. У вчительських семінаріях фахове виховання передбачало підготовку учениць до педагогічної праці, формування у них відповідних професійно значущих якостей та вмінь. Формами такого виховання були чергування семінаристок у школі вправ, догляд за дітьми під час перерв, забав, педагогічна практика та діяльність педагогічних гуртків. Теоретичний вишкіл членки гуртків здобували шляхом написання рефератів на педагогічні теми, наприклад «Про школу радості», «Про школу праці», «Про дитячі будинки Монтессорі», «Про виховання характеру згідно з ідеалами Ферстера» [106, с. 33].

Характеризуючи виховний процес навчальних закладів під опікою чернечих згромаджень, потрібно відзначити тісну співпрацю педагогічного персоналу і батьків. Така співпраця здійснювалася шляхом відвідування виховательками місць проживання учениць, влаштування конференцій для батьків і спеціальних бесід з ними. Однією з найбільш ефективних форм співпраці школи з батьками був «Батьківський кружок», що на вимогу куратори Львівського Шкільного округу мав бути створений при кожній навчальній установі. У компетенцію членів кружка входили організація матеріальної допомоги (у вигляді харчів, грошей одягу) вбогим ученицям, забезпечення їм можливостей літнього відпочинку, патронат «приватних станцій», нагляд за поведінкою дітей у школі та поза нею [98, а. 28]. Члени батьківського кружка шмагали дівчатам у проведенні шкільних імпрез, театральних вистав і концертів.

Особливе місце серед усіх створених чернецтвом шкіл займали фахові школи їх у Галичині було кілька. Сс Василинки в 1927р. у Львові, заснували кравецьку школу [17, с 6] Таку ж кравецьку школу для дівчат, у 1936р в Бориславі відкрили і сестри Служебниці [287, а.2]. ОО. Студити заснували промислову школу в Дорі. Зміст освіти цієї школи передбачав оволодіння учнями теоретичними знаннями й практичними вміннями у галузі столярства, кушнірства, шевства, а також утвердження і розвиток традицій гуцульського народного мистецтва [63, с.5].

Про високий рівень професійних знань і вмінь, естетичного виховання, розвиток фантазії і декоративної творчості, художнього смаку, наявність аристократичних і мистецьких здібностей учениць Василіянської школи свідчить доведений ними показ історичних костюмів різних епох у живих картинах. Ця імпреза відбулася у 1937р. в Народному Домі у приміщенні польського театру [9, с. 135]. Костюми, що були власноручно виготовлені дівчатами, викликали щире захоплення глядачів високим художнім рівнем і вишуканістю смаків. Показ одягу відбувався у супроводі декламацій поезій Лесі Українки, Ф. Петрарки та ін. авторів, чиї твори змальовували характерні картини певних історичних періодів. Ученицями був представлений типовий одяг Стародавнього Єгипту, Риму. Греції, епохи Середньовіччя, Ренесансу, барокко, ампіру (наполеонівські часи) та періоду бідермаєру. Яскравим національним елементом свята був завершальний показ історичних костюмів українського народу. Крім народних танців, у яких були представлені вбрання різних соціальних груп населення – князів, міщан, козаків та ін., персоніфіковано одяг демонструвався ще й у чотирьох постатях – княгині, боярині, гетьманші, міщанки [59, с.7]. Зважаючи на високий художній рівень і професіоналізм виставки, в наступному році школі було присвоєно статус фахової гімназії.

У плані морального виховання учениць, їх духовного збагачення, поширення світогляду важливу роль відігравала організація і проведення ними Шевченківських вечорів, Марійських свят, урочистих академій, присвячених Лесі Українці, Митрополиту Андрею Шептицькому та іншим видатним людям [8, с5].

Характер та зміст життя вихованок шкіл під опікою чернецтва формували духовні особи, віддані сестри і непересічні професори та учителі, які власним прикладом, глибоким патріотизмом, високим інтелектом уміли заохотити цю молодь. Випускники цих установ стали релігійними та освіченими людьми, і це і гуманне та патріотичне виховання вони передали своїм дітям та онукам. Перелік прізвищ вчителів Львівської гімназії є водночас переліком видатних вітчизняних науковців і культурних діячів. Це – І.Крип’якевич (викладач історії), Б.Барвінський (історія), Б.Вахнянин (природознавство), В.Щурат (українська мова), М.Зарицький (математика), Ф.Колеса (українська мова), Ю.Дзерович (німецька мова), І.Сітницькик (математика), С.Сидорович (ручні роботи), М.Гайворонський (спів), О.Степанів (історія, географія).

3 метою забезпечення духовенству можливостей перевірки, контролю й своєчасної корекції навчально-виховного процесу монастирських шкіл у 1935р., Митрополичий Ординаріят створив при своєму відомстві Шкільну Раду (далі М.О.Ш. Р.). У компетенцію цієї Ради входило: складання навчальних і виховних планів, підбір шкільних підручників, апробація педагогічного персоналу, проведення іспитів (визначення їх змісту та обсягу), організація комісій для них і т.д. [41, с.262-263]. До складу М.О.Ш. Р входили, як світські , так і духовні особи. Наприклад, у 1935р. її членами були о.Ю.Дзерович (професор Богословської Академії), о. М. Залєський (директор філії української гімназії у Львові), о. М.Хмільовський (Директор гімназії Малої Семінарії У Львові), В.Кузьмович (візитатор шкіл «Рідної Школи»), І.Копач (візитатор середніх шкіл у Львові), В.Левицький (візитатор середніх шкіл у Львові) [23, с.329].

Як бачимо, навчальні заклади (народні школи, гімназії, фахові школи), створені релігійними згромадженнями, стояли на високому професійному рівні. Учні здобували тут не тільки різнобічні та ґрунтовні знання, а й глибоке морально-релігійне, естетичне, фізичне, фахове виховання. У школах, які провадили сестри-монахині, виховувались діти різного соціального походження із різних релігійних конфесій, але у стосунках між ними завжди панували толерантність і такт. Учениці різних релігійних конфесій мали окремих катехитів і дотримувались своїх релігійних обрядів. Світські вчителі і духовні особи вели копітку роботу над формуванням в учениць християнських чеснот щедрості, чисноти, доброзичливості, покірності, пильності. Ученицям таких шкіл були притаманні не лише ґрунтовні знання з основ наук і різнобічне виховання, а й високий рівень національної свідомості та патріотизму. Характеризуючи навчально-виховний процес василіянських шкіл УХК зазначав, що їх випускники заклали основи для релігійного й національного відродження українського жіноцтва [66, с 69].

2.2 Виховна функція змісту шкільних підручників

Весь зміст освіти народних і середніх шкіл Галичини визначався ідеалістичністю та ґрунтувався на релігійному світогляді. Цим і пояснюються широкі виховні можливості навчальних предметів. Найвизначнішу роль у плані морально-релігійного виховання відігравали такі дисципліни, як релігія, історія, українська мова й література, філософія та ін. Світоглядну базу цих дисциплін складало християнське вчення. Зрозуміло, що найбільш ефективно завдання морального вишколу учнів вирішувалися на уроках предметів з релігійного циклу.

Релігійно-моральне виховання учнів повинно бути настільки ґрунтовним, щоб залишитися у їх серцях і в подальшому житті. При цьому наголошувалося, що після закінчення школи учні не мають припиняти виконання релігійних практик [117, с. 1].

Викладання релігії у середній школі було спрямоване не на обов'язкове заучування учнями моральних норм, теологічних відомостей і приписів. За словами духовенства, релігія – це не абстрактна галузь науки - це кодекс життя, підвалини єдино правильного християнського світогляду [117, с.33]. Тому метою цього курсу було ушляхетнення внутрішнього духовного світу людини, досягнення такого рівня досконалості, на якому практичне виконання теоретичних канонів і догматів є невимушеним і природним. Отже: «наука релігії прагне домогтися не тільки до релігійної просвіти, але й до вироблення у молоді християнського характеру, привчити її до самостійного, сталого, послідовного життя після засад віри» [27, с.53]. Уроки релігії в школі, як твердив О. Лещук, повинні мати «життєво-виховний» характер, а їх зміст тісно перегукуватися із насушними проблемами. Кожен урок має стати для учнів своєрідним духовним дзеркалом, у якому вони побачать свої істинні почуття, пристрасті і недоліки [36, с.7] Отож, виховний вплив цього предмета не обмежується лише релігійним вишколом, він володіє і рядом засобів морального виховання. Так, на уроках релігії молоді прищеплюються християнські ідеали, формують високо-етичні характери, виховують такі непересічні якості, як патріотизм, альтруїзм, милосердя, пояснюють обов'язки перед Церквою, вітчизною і народом. Крім цього, учнів привчають до товариського життя, культурної поведінки, сумлінного виконання своїх обов'язків, послуху, дисципліни. У число виховних потенціалів предмета релігії входить і уже згадувана нами, так звана «позитивна метода». Завдяки якій катехит повинен запобігати таким згубним впливам, як погані товариства, аморальні книжки, лінивство, егоїзм, розпуста, алкоголізм та ін. Особливо цінним є те, що подібне виховання базується не на примусі, а на засадах Христової любові та на повазі до Божих заповідей.

Крім вагомого виховного, згаданий предмет мав і важливе пізнавально-освітнє значення. Програма з релігії (див. додаток Ж) була покликана «формувати світську інтелігентну людину, що добре орієнтується в історії розвитку різноманітних віровчень, монастирських орденів, а також освіти, культури та мистецтва, які йшли паралельно з поширенням християнства» [34, с.53 ].

Аналізуючи освітньо-виховні функції предмета релігії, необхідно показати вище роль у цьому процесі її викладача - катехита. Характеризуючи завдання катехита середньої школи, І Бартошевський зазначав, що особливу увагу у своїй педагогічній діяльності він повинен приділяти не тільки морально-релігійному, а й національному вихованню учнів. Останнє передбачало прищеплення їм таких рис, як патріотизм, гордість за свій народ і любов до Батьківщини [3, с. 330] Визначальною рисою педагогічної діяльності катехита був надзвичайно високий рівень його моральної відповідальності. Аналізуючи цю проблему, О.Лещук зазначав, «душпастир несе відповідальність за внутрішню вартість молоді, за її високі духовні вальори як перед церковною владою, так і перед Богом» [37, с.6]. Розгляд праці катехита як вчителя релігії, виховника школярів є ще далеко не повним описом усіх напрямів його діяльності. Більш повно їх діяльність можна показати навівши статут спеціально організованого «Товариства катехитів». Його ціллю були – підтримка всіх справ, що переслідують мету навчання релігії, релігійно-моральне виховання шкільної молоді, духовна досконалість належний матеріальний добробут членів товариства. Досягнути згадану ціль, на думку членів товариства, можна було шляхом виконання наступних завдань. Це, по-перше, регулярне ознайомлення з найновішими катехитичними творами, влаштування сходин, з'їздів де серед Інших питань мають обговорюватися й шкільні проблеми; по-друге, організація викладів, відчитів, конференцій та педагогічно-катехитичних курсів. Третій пункт їх діяльності передбачає видання часописів, шкільних підручників і творів катехитичного й педагогічного змісту. Наступна ділянка роботи товариства зводиться до проведення вправ духовного вдосконалення катехитів. П’ятим пунктом статуту передбачаються звернення до державних структур у справах, що стосуються процесу навчання релігії. Останніми напрямками праці є регулярні звіти про хід вивчення релігії і збір необхідних фондів для реалізації товариством певних просвітницьких чи харитативних акцій. Також потрібно зазначити, що членами товариства були професори і доценти Богослів’я університету, катехити всіх шкіл і священики [72, с.1].

Дуже цікаві думки щодо методики і технології навчання релігії в школі висловлює Ю. Дзерович. Лейтмотивом його міркувань є звернення до більш дієвих методів ніж катехитичний спосіб, механічне заучування, репродуктивне відтворювання. Найбільш відповідним середовищем де можна організувати навчання активними практичними методами, на думку педагога є «школа праці». «Школа праці – це школа, в якій цвіте ініціатива і самостійність учнів, в якій виховуються сильні характери, в якій програма пристосована до психіки учня і потреб сучасного суспільного життя» [12; с.25]. Вербалізм, що був принципом і характерною ознакою тогочасних шкіл, повинен бути замінений «поглядовою наукою». Не викликає заперечень й твердження про те, що модернізація навчального процесу повинна відбуватися завдяки широкому , впровадженню наочних засобів і методів, а також активізації діяльності учнів при дещо пасивній ролі вчителів. Провідним навчально-організаційним принципом «школи праці» є положення про те, що учні здобувають знання – шляхом практичної діяльності. Однак, надто широка й необмежена самодіяльність учнів при вивченні релігії є неприпустима, їх самочинність у певній мірі є дещо обмежена, оскільки не можна дозволити, щоб релігійні й моральні переконання, принципи та норми вони формували самостійно шляхом власного практичного досвіду чи псевдофілософських шукань.

Застосування наочності у процесі викладання релігії (окрім Біблійної історії) є доволі складним завданням. Так як суть цього предмета становлять абстрактні речі та поняття, принципове розуміння яких є понад людськими можливостями.

Активізації участі дітей у навчальному процесі сприяє також заохочення їх до роздумів, бесід, дискусій. У старших класах чинником активізації пізнавального інтересу учнів є використання так званої «скриньки запитів». До спеціальної скриньки учні вкладають свої анонімні запитання, що стосуються предмета і дотичних сфер. Катехит відповідає на ці запитання, дає необхідні коментарі.

Удосконаленню знань з предмета, вмінь висловлювати і обґрунтовувати свої думки, а також зростанню пізнавального інтересу сприяє виконання учнями спеціальних письмових вправ-відповідей. Теми цих вправ можуть звучати так: «Як відбувалося хрещення України-Руси?», «Як, що, де, коли на яку пам’ятку і з якою метою ви колядували?», «Напишіть заповіт багатого і побожного чоловіка», «Чи знаєте, що таке совість і що зробите щоб її заспокоїти?». Характерно, що в таких творах катехит не має права виправляти помилки, стилістику і тим більше виставляти оцінки.

Одна н методичних вимог, що стосується процесу викладання релігії, полягає у дотриманні катехитом певного рівня науковості. «He можна при викладанні релігії впадати в дитинство, бо росте небезпека, що діти стануть ,релігією вважати за казку», – вважав Ю.Дзерович [12, с. 48] .

Позитивні наслідки будуть мати пропозиції катехита дітям інсценізувати біблійні оповідання, власноруч виготовити новорічні прикраси, влаштувати символічні престолики на честь Пречистої Діви Марії у травні й на честь Христового серця – у червні.

Також катехит повинен заохочувати й спонукати дітей до практичних проявів дійсної любові до ближнього Такими актами милосердя можуть бути: допомога здібних відстаючим, багатших біднішим, відвідування недужих, молитва за померших тощо.

Першою дисципліною із циклу релігії був катехизм. У початкових школах для його вивчення користувались книгою Ю. Дзеровича «Катехизи». В рамках цього предмета учням подавались початкові знання з основ релігії. Дітям розповідали про створення світу перших людей, походження ангелів, злих духів, пояснювали зміст і призначення молитви, Богослуження і т. ін. Пізніше учні вивчали окремі оповідання св. Письма. На противагу традиційній пам’яттєво-механістичній методиці вивчення релігії, викладання катехизму здійснювалося у формі проблемної лекції. Подача нового матеріалу здійснювалася за певною схемою: вступ (актуалізація опорних знань, мотивація діяльності). «заповідження» (своєрідне зацікавлення учнів, постановка конкретної задачі, проблеми), виклад (повідомлення нової інформації), поучення (аналіз інформації, логічні висновки, приклади з буденного життя, практичне застосування) і повторення (відповіді на поставлені питання). Слід зазначити, що виклад нового матеріалу здійснювався у простій зрозумілій дітям формі. зміст його був адаптований до рівня їх розвитку, при цьому вчителі отримувались принципів доступності, систематичності, послідовності й наочності. Інформація, що подавалась учням, окрім теоретичних відомостей містила й певні практичні вказівки. Так, зокрема, учням було подано методику проведення «іспиту совісті» [11, с.204].

Другим предметом із циклу релігійних дисциплін була історія Старого Завіту. Вивчався цей курс за підручником А.Торонського, котрий був автором цілого ряду навчальних книг з релігійних предметів. Хронологічно предмет охоплював період від створення світу до народження Ісуса Христа. Виклад кожного оповідання закінчувався спеціальними поясненнями і розмірковуваннями автора. У них були проаналізовані події і вчинки в їх послідовності, виходячи з позицій християнських догматів, визначалися негативні і позитивні сторони, наводилися приклади для наслідування, давалися конкретні оцінки, формулювались практичні вказівки щодо правил поведінки учнів у повсякденному житті тощо. Так, наприклад, в аналізі оповідання про Каїна і Авеля, зазначалося, що «злі похоті і пристрасті повинні придушуватися людиною на стадії задумів, тобто тоді коли вони ще не переросли у злі діла» [78, с. 14].

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9