Мистецтво бісероплетіння 
Мистецтво бісероплетіння
Зміст
Вступ
1. Бісероплетіння
як вид декоративно-прикладного мистецтва
1.1 Виникнення та розвиток
бісероплетіння
1.2 Техніки виконання
бісероплетіння та їх регіональні особливості
1.3 Стан розвитку бісероплетіння
в Україні
2. Роль і місце
бісероплетіння в становленні особистості учня
2.1 Аналіз шкільних програм і
підручників в контексті ознайомлення учнів з бісероплетінням
2.2 Проект орнаменту
бісероплетіння
2.3 Альбом зразків
бісероплетіння
Висновки
Список використаної літератури
Додатки
Вступ
В наші дні все велику популярність отримують прикраси ручної роботи.
Круглий або рубаний бісер, стеклярус - ця різноманітність народжує величезну
палітру фактур. Ці вироби виглядають дуже красиво і оригінально. До того ж
бісероплетіння розвиває фантазію, дозволяє самому створювати схеми і способи
виготовлення виробів.
Всілякі стилі розширюють круг вибору виробів. Романтичний, лаконічний,
етнічний, ретро і тому подібне - все це дивні доповнення для будь-якого
вбрання, або інтер'єру.
В даний час в світі створена безліч методик і програм, повчальних різним видам
декоративного мистецтва, так само розроблені дидактичні рекомендації до
провидіння цих занять. Але все таки велика кількість питань залишається не
розкритих, вони вимагають детальнішого вивчення.
У педагогічній науці, з практичного боку, існує багато питань, основні
серед них пов'язані з пошуком ефективній методиці формування у школярів
загального прийому при виконанні виробів в техніці бісероплетіння. Вирішенням
цих питань і обумовлена актуальність теми роботи. Одним виглядом вдосконалення
методик трудового навчання є дослідження по виявленню структури знань і умінь,
пов'язаних з ними дій.
Тема дослідження. Формування наочних знань і умінь по бісероплетінню.
Проблема дослідження. Прийом формування у школярів знань і загального
прийому виконання виробів.
Об'єкт дослідження. Процес формування знань і умінь, учнів, що вчаться,
по декоративно прикладному мистецтву в ході гурткових занять по бісероплетінню.
Предмет дослідження. Вміст і методика навчання учнів, що вчаться, техніці
бісероплетіння в процесі гурткової роботи.
Мета дослідження. Розробити ефективні методи, вживані в процесі навчання
бісероплетіння на заняттях. Створити ефективніші засоби навчання учнів, що
вчаться.
Завдання дослідження:
1. Вивчити і узагальнити досвід з поставленої проблеми дослідження на
основі бібліографічного аналізу.
2. Досліджувати шляхи і засоби вирішення проблеми дослідження.
3. Розробити авторську програму навчання учнів бісероплетінню, що
вчаться, в процесі гурткової роботи.
5. Розробити механізм дослідження якості навчання.
6. Виробити статистичну обробку отриманих результатів дослідження.
7. Випробовувати різні навчальні посібники, системи засобів завдання.
8. Розробити творчий проект по декоративно прикладному мистецтву в
техніці бісероплетіння.
1. Бісероплетіння як вид
декоративно-прикладного мистецтва
1.1 Виникнення та розвиток бісероплетіння
Отже, люди
вважають, що бісер – це невеличкі або малюсінькі (найчастіше скляні) бусинки з
наскрізними отворами, крізь які їх можна нанизувати на дротик, нитку або
волосину. Використовуючи бісер, можна створювати всілякі кольє й намиста,
браслети й каблучки, амулети й предмети домашнього побуту; ним прикрашають
головні убори й одяг (включаючи царський й патріарший (тобто верховного
духівництва)), роблять іграшки й сувеніри, оздоблюють картини й ікони, а на
початку ХХІ століття з бісеру був створений навіть цілий садок натуральної
величини.
Отже, за всіх
часів люди високо цінували видатні зовнішні якості бісеру. Усі бачили, що бісер
– це дуже гарний, міцний і стійкий матеріал. Тобто: він не псується від часу,
як тканина: шовк або вовна, не занадто чутливий до світла, тобто не вигорає так
сильно, як папір, тканина або фарба, і не ламається, якщо, звичайно, не пасти
на бісерних виробах коней або слоників.
А почалося все зі
звичайних великих скляних бусинок. Як тільки людство відкрило рецепт
виготовлення скла, майстри й майстрині різних народів стали розшивати бусинками
одяг і робити з них прикраси. Згодом технологія виготовлення бусин
ускладнювалася, дозволяючи робити бісеринки усе дрібнішими й дрібнішими.
Бісеринки-крихітки з'явилися в епоху розквіту славетних венеціанських
майстерень. Тоді вони досягли такої витонченості, що на кращих стародавніх
вишивках ряд бісеринок, що нашивалися на полотно, виявлявся рівним товщині
ниточок цього полотна[3, с 26].
Так само
виготовлявся й стеклярус, тільки його, на відміну від бісеру, нарізали не
дрібно, а залишали скляною трубочкою довжиною три й більше міліметри.
Вчені вважають,
що перші бусини вигадали первісні люди багато тисячоліть тому. Свої перші
прикраси або обереги вони робили із мушлів молюсків, зубів і кісток тварин,
переможених на полюванні, різноманітних камінчиків, перлин, кругляшків із
глини, насіння рослин – чим не бусинки? Усе це нанизувалося на волосся коня або
мамонта, міцні травинки або інші природні волокна...
Отже,
батьківщиною бісеру прийнято вважати Древній Єгипет, де протягом багатьох
сторіч із непрозорого скла виготовляли штучні бусинки. По-арабськи вони
називалися "бусра" (у множині "бусер"), звідси й з'явилася
його нинішня назва.
Відомо, що вже
біля п'яти тисяч років тому серед єгиптян було багато видатних майстрів, які
зуміли подружитися з каменем і розгадати безліч його секретів. Вони займалися
огранюванням, поліруванням і свердлінням аметисту, гранату й інших каменів. Це заняття
стало дуже популярним не тільки в Єгипті, але й ще в одній колисці людської
цивілізації – Месопотамії. Тут ляпіс-лазур (як називали лазурит) перероблявся в
бусинки круглої й циліндричної форми. Тоді ж став відомий і бісер з обпаленого
піску, що вироблявся з добавками жирної глини. Такому прадідові сучасного
бісеру дали назву "фаянсовий". Власники прикрас із такого бісеру були
щасливіші не менш, ніж сучасні модниці. Втім, більшу частину дорогоцінних
бісеринок люди присвячували все-таки богам, яких у древньому пантеоні
налічувалася не одна сотня.
Скляні буси
ближчих до нас століть були знайдені вченими у гробницях древніх єгиптян часів
18-ої династії (1580 рік до н.е.). Ці буси були дуже високої якості. Земні
вчені погодилися з тим, що єгиптянам знадобилося дуже багато часу, щоб так
добре освоїти технологію виготовлення бусинок і довести її до такої
досконалості! На думку археологів, єгиптяни вміли робити скляні буси вже за
часів 12-ої династії (2000 рік до н.е.) [8, с 17].
Як видно з
археологічних розкопок, бісеринки-бусинки з Єгипту "розійшлися" по
всьому культурному древньому світу. Звичайно, із плином часу, розвитком техніки
й на догоду вимогам мінливої моди бісер і бусини урізноманітнювалися. Майстри
знайшли способи пожвавлювати однотонний фон своїх бусинок орнаментом з різних
поєднань смужок, зиґзаґів, кілець, кружечків, цяток. До пізніших часів Римської
імперії, навіть в епоху Меровингів (перша королівська династія у франкській
державі (V-VІІІ вв.), походить від легендарного родопочатківця цієї династії –
Меровея), єгипетські буси залишаються ходовим товаром, який поширився з Єгипту
через Массилію (нинішній Марсель) і Ольвію (біля устя Бугу), а пізніше через
Аквілею, у найвіддаленіші країни Європи. Так бісер став однією з говірок першої
загальнолюдської мови спілкування – мови Краси!
З поширенням
класичної греко-римської культури в Європі скляні заводи з'являються навіть у
так званих варварських країнах: у Галлії (нинішня Франція) і Німеччині, де
поруч із виробництвом скляного посуду почалося виготовлення дрібних скляних
прикрас, намиста, бісеру й імітація (підробка) дорогоцінних каменів.
Широко поширена
була імітація дорогоцінних каменів зі скла, але вже до середини середньовіччя
багаті люди й цінителі перестали носити фальшиві коштовності. Тоді кольорове
скло стали використовувати в інших цілях: для чудових візантійських,
равеннських і раннєвенеціанських кольорових мозаїк та для візантійських і
романських емалей.
Європейські музеї
зберігають досить ранні зразки бісеру кінця ХІ – початку ХIII століть, де,
поруч із справжніми перлами й коралами, використовувався для вишивки дрібний
шліфований бісер. Особливо часто його можна бачити на церковних вбраннях і
реліквіях.
Різні країни
сприймали бісер по-різному. Оскільки майстерність вироблення бісеру вимагала
великої тонкості й уміння, вона не прищепилося в тих країнах, які краще вміли
цінувати важкий гострий меч і відвагу. Якісний гарний бісер приходив туди
звідкись ззовні. Секрети його виробництва були осягнуті не в Німеччині й
Галлії, а в більш чуйній і артистично розвинутій Візантії. Спадкоємиця східної
частини Римської імперії увібрала й переосмислила майстерність і досягнення
народів Середземномор'я, древню мудрість Сходу, вплинула на культурний і
духовний розвиток всієї європейської цивілізації й багатьох сусідніх народів.
Вважається, що у
Візантію рецепт виробництва бісеру прийшов від еллінів, а вже звідтіля – до ще
молодої Венеції. Венеція – батьківщина багатьох великих художників і
скульпторів, тонких цінителів краси – сприйняла появу нового мистецтва дуже
тепло й навіть захоплено! Тут скляне мистецтво оселилося на цілі сторіччя, не
знаючи суперників. Венеціанський бісер, ці "piccoli lavori di vetro",
наводнив собою весь світ, приносячи колосальні прибутки Венеціанській
республіці[3, с 18].
1.2 Техніки виконання бісероплетіння та їх регіональні особливості
У 1000-ому році у
Венеції вже розміщалися розвинені скляні заводи. Мозаїки собору Св. Марка, що
почав споруджуватися приблизно в цей час, указують на існування дуже розвиненої
скляної справи. Зберігся указ від 1221 року вищого керівного органу Венеції –
Ради – про перенесення всіх скляних майстерень із самого міста Венеція на
сусідній острів Мурано. Цей захід був викликаний міркуваннями пожежної безпеки;
одним лише бісерщикам дозволялося на деякий час залишитися в самій Венеції, але
з певними застереженнями: вони повинні були селитися на певній відстані один
від іншого.
Корпорація
склярів розділялася за спеціальностями. Майстри "Yerixelli" робили
бусини, бісер та інші дрібні речі: скляні ґудзики або заголовні букв, які
призначалися для розфарбування.
До речі, підробка
дорогоцінних каменів, настільки поширена в Німеччині, багатьма указами
венеціанського уряду суворо переслідувалася. У Венеції вміли цінувати дійсно
прекрасне! Пізніше майстри-бісерщики спеціалізувалися на виробленні того чи
іншого сорту бісеру. У майстернях Мурано склалася згодом своя класифікація цих
сортів. Вище було згадано про знаменитий "Millefiori" – наслідування
Олександрійського строкатого намиста; ще в переліку бісерного виробництва
значилися: "Arte del margaritaio" – масивні тверді намиста й бісер; "Lavori
minuti a ferraza" – дрібний бісер; "Lavori grossi a spiedo" –
великий бісер; "Arte del perlaio" – дуті намиста й бісер, і ще багато
чого іншого[14, с 56].
Вироби Мурано
зайняли значне місце в торгівлі Венеції, приносячи величезні доходи. На відміну
від гномів, венеціанці вимінювали за свій бісер прянощі, тканини, золото.
Навіть у важкодоступні місця африканських пустель проникав венеціанський бісер;
він використовувався в тубільців замість монет.
Венеція ревно
оберігала секрети скляного виробництва. З 1275 року під погрозою конфіскації
(вилучення всього майна) заборонявся вивіз із Венеції скла незакінченої
обробки, сирих матеріалів, які входять до складу скла і навіть розбитого скляного
посуду, щоб не дати можливості аналізувати його склад. Імена митецьких
майстрів-склярів стають знаменитими і доходять навіть до наших днів. У першій
половині ХІІІ століття славилися майстри Матео й Ніколо. У 1490 році Сенат
ставить скляне виробництво під особливу охорону Ради Десяти. Робиться все
можливе, щоб утримати у Венеції майстрів, не допустити їхнього виїзду в чужі
краї. Їм надаються привілеї зовсім виняткові в суворо-аристократичній Венеції:
у 1376 році Сенат видає указ, згідно з яким патрицієві дозволяється женитися на
дочці скляра, і діти його визнаються шляхетними патриціями.
Син знаменитого
бісерного майстра Ніколо, сміливий мореходець Марко Поло, зрозумів, який
величезний успіх у міновій торгівлі можуть мати скляні намиста й бісер у тубільців
тропічних країн. Він барвисто описав це у своїх оповіданнях. Звичайно,
тубільцям кольоровий іскристий бісер і бусини здавалися справжнім дивом[14, с
26].
Відкриття Америки
надзвичайно сприяло розквіту бісерної справи, тому що тубільці Америки виявилися
найзавзятішими прихильниками бісеру й намиста. Ніколи виробництво не відчувало
такого підйому, як наприкінці ХV й початку ХVI століть. Не треба, звичайно,
думати, що тільки тубільці були шанувальниками венеціанських бісерщиків.
Величезний збут ішов у Європу. На ярмарках і торгівельних рядах всіх
європейських держав Венеціанський бісер займав почесне місце й швидко
розкуповувався. Бували навіть спеціально-бісерні ярмарки. Є документальні
свідчення, що в місті Нюренберзі знаходився постійний склад венеціанського
бісеру, і, звичайно, приклад цього міста не був поодиноким.
Художнє
уподобання до бісерних прикрас трималося дуже довго, навіть коли зірка Венеції
вже стала бліднути. Воно проникало в усі шари суспільства, його можна було
зустріти як у народному одязі, костюмі провінцій, так і в убранні придворної
знаті. Деякі бісерні убори були приурочені навіть до певних подій. Мандрівник
Кейслер, що відвідав Італію в першій половині ХVIII століття, розповідав, що
генуезські дівчата були на погребальних торжествах в головних уборах, низаних
із чорного шліфованого бісеру різних сортів і форм. Класифікація цих сортів, що
була укладена в майстеренях Мурано, дотримувалася не дуже суворо, тому у
виробах, особливо намистах і чітках, бісер і бусини постійно змішувалися навіть
із справжніми дорогоцінними каменями.
У 1649 році
якийсь Джіованні Менардо почав бісерну справу в місті Ампеццо; у Флоренцію
виселився у 1754 році Антоніо Вістозі. Імператор Леопольд I викликав у Відень
майстра П'єтро-де-Веторе. Республіка не зупинилася перед такою мірою, як
посилка слідом за втікачами найманих убивць. І Веторе, і Вістозі – обоє
закінчили життя від удару таємничої руки, направленої з покинутої ними
батьківщини. Але конкуренція нестримно розвивалася й попит на венеціанський
бісер починав поступово зменшуватися, хоча там, у центрі виробництва, робилися
всілякі спроби перевершити конкурентів. Так, наприкінці ХVШ століття брати
Бертоліні й Вітторе Местре вдосконалили нову манеру прикрашати скляну масу
металевими протримками. У ту ж епоху майстерні Мурано виготовляють безліч
фальшивих перлів за французьким зразком, так званий "Perle false" або
"Perle da Murano" – скляні бусинки, які покривали перламутром,
добутим з луски рибки-верховодки. Цей винахід виявився особливо згубним для
бісеру: він цілком поглинув бісерне виробництво, яке занепадало усе більше й
більше, і якісно, й кількісно. Як сказав мені все той же знайомий гном: "Камені
починають підробляти тоді, коли все інше вже давно фальшиве" [14, с 32].
Характерну рису
стосунків Венеціанського уряду ХVIII століття й майстрів-склярів відзначив у
своїх мемуарах Казанова: він розповідає, що не безпечно було затриматися вночі
на Мурано. Грабежі й навіть убивства, які чинили мешканці цієї колонії склярів,
залишалися завжди безкарними, тому що уряд боявся дратувати потрібний йому цех.
Але
найнебезпечніша суперниця Венеції виросла в Німеччині.
Багато країн
помітили величезний творчий і комерційний потенціал маленьких райдужних бусинок
і намагалися прищепити культуру створення бісеру в себе. Серед таких країн
однією з перших була Німеччина.
На початку ХVIII
століття виникають бісерна справа й вироблення легкого дутого намиста в
Тюрінгії. На порозі ХХ століття цей промисел перетворився на виробництво
ялинкових прикрас зі скла.
Скляне
виробництво здавна існувало й у Богемії (теперішня Чехія). Технологія
виготовлення скла, за версією вчених, була запозичена у сусідніх держав, але
його виняткова прозорість, чистота й міцність принесли чеським майстрам славу,
яка збереглася й до наших днів. Чехи створили технологію виготовлення
тугоплавкого скла, у якому замість соди використовували деревний попіл (поташ).
Цей матеріал надавав склу тугоплавкість і чудові оптичні властивості. Але через
високу температуру плавлення скло не піддавалося обробці в нагрітому стані. Однак
його можна було огранювати, що підсилювало гру світла у виробі. Крім
товстостінних скляних посудин із глибоким огранюванням, гранувалися також
бусини й бісер. Наприкінці XVII – початку ХVIII століття чеське скло було дуже
популярним не тільки в Європі, але й у далеких заморських країнах.
На початку ХVIII
століття тут почали робити бісер, який почасти нагадував венеціанський. Поряд
із дрібним бісером, богемські фабриканти виробляли й стеклярус, і намиста, і
штучні дорогоцінні камені для вишивання.
У другій половині
XIX сторіччя богемський бісер починають виробляти машинним способом, він стає
більш дешевим, ніж венеціанський, користується великим попитом і проникає в усі
частини світу, насичуючи ринки бісерним товаром. Але й Богемії не судилося
стати єдиною володаркою всесвітнього бісерного ринку, якою колись була Венеція.
Нові конкуренти з'явилися у Франції в області Юри.
1.3 Стан розвитку бісероплетіння в Україні
На територіях
нинішніх України, Росії, Білорусі та декількох сусідніх країн створення й використання
великого й дрібного намиста процвітало з найдавніших часів. Майже нічого не
дійшло з тих часів до наших днів, і офіційна історія замовчує про цілі століття
й тисячоліття давньоруської історії. А тим часом, і нинішнім поколінням є чому
повчитися у предків. Насамперед вони вміли відчувати красу й гармонію
навколишнього світу, не відокремлювали себе від неї. Мешкаючи серед природи,
вони дружили зі звірами й птахами, рослинами й стихіаліями, намагалися
перебувати в гармонії з усією розмаїтістю існуючих явищ. Вираження зовнішньої
краси сприймалося ними, як відбиття внутрішньої. Вбрання, прикраси, амулети й
обереги лише підкреслювали й підсилювали її.
Страницы: 1, 2, 3
|
