Роль та мiсце творчостi в процесi самоактуалiзацii особистостi 
В літературі зустрічаються і парадоксальні думки - найбільш сприятливими для прояву творчості є критичні, навіть трагічні ситуації. С.Давлатов пише, що поету не дається літературний талант, а дається талант поганого життя: ніж гірше життя, тим краще поезія.
Хоча вищезазначене звучить незвично, деякі вчені надають цьому суттєвого значення, вважаючи, що в основі творчості лежить звільнення від страждань та компенсація ударів долі (В.С. Ротенберг, Ян Парандовсський), чутливість особистості (Р.В.Піхманець).
Р.В.Піхманець вважає, що чутливим творчим натурам властиве гостре сприйняття реальної дійсності. Від невдоволення світом чи собою виникає прагнення творити свій світ [63,с.92].
У французького письменника Еміля Золя в романі “Творчість” яскраво описується чуттєве, суперечне сприйняття світу головним героєм - художником Клодом Лантьє, який “існував в іншому вимірі” та самовільно пішов із життя не витримавши невизнання та нерозуміння з боку оточуючих.
Про драматизм творчості пише французький письменник О.Бальзак: “Творити - означає згорати на повільному вогні… ідеї, думки, плани стикаються, спалахують, киплять у мозку так, що можна збожеволіти” [33,с.28].
Процес творчості не обов'язково супроводжується стражданнями та муками, але обов'язково - емоційними переживаннями, що вказує на чуттєву природу людської творчості. Людина рідко коли може залишатися байдужою в процесі творчості, оскільки це суперечить її природі.
Таким чином, не тільки внутрішні переживання спонукають людину до творчості, сама творчість викликає певні переживання, що приводить до трактування процесу творчості як ментального (душевного) акту.
О.Л.Галін вважає, що творчість сприяє формуванню у людини “внутрішньої пропорції”: сприйняття та вираження підсвідомого (“темного”, незрозумілого, некерованого) в усвідомлюваному (зрозумілому).
“Творчість - це погодження підсвідомості та свідомості людини. Це вираз в частині (творі, дії, предметі) цілого - усього світу, світу в мініатюрі”[18,с.89].
На основі особливих відносин свідомості та безсвідомого В.М.Дружинін виділив ознаки творчого акту:
спонтанність,
пасивність волі,
мінливість стану свідомості в момент натхнення,
активність безсвідомого.
До того В.М.Дружинін відмічає, що потреба в творчості виникає тоді, коли вона небажана чи неможлива: свідомість як би провокує активність безсвідомого [26,с.151].
Я.О.Пономарьов також підкреслює роль безсвідомого для процесу творчості та відзначає, що продукт творчості передбачає включення інтуїції.
Творчий акт Я.О.Пономарьов розглядає в контексті інтелектуальної діяльності за схемою: на початковому етапі постановки проблеми активною є свідомість, потім, на етапі рішення - активним є безсвідоме, а перевіркою правильності рішення на третьому етапі займається свідомість [65,с.153].
Таким чином, завдяки особливим відносинам свідомості і безсвідомого забезпечується внутрішня активність процесу творчості, яка може реалізуватися у вигляді зовнішньої творчої діяльності людини.
“Головне в творчості - не зовнішня активність, а внутрішня - акт створення “ідеалу”, образу світу, де проблема відсторонення людини і середовища вирішена. Зовнішня активність є лише експлікація продуктів внутрішніх процесів” [26,с.147].
Але досить довго в психології надавалась перевага визначенню творчості як зовнішньої активності, як “діяльності людини, яка створює нові матеріальні і духовні цінності, що мають суспільну значимість”. Таке тлумачення сутності творчості було зафіксовано у Великій Радянській Енциклопедії , і саме таке визначення творчості було провідним і підтримувалося більшістю радянських психологів (Л.С.Виготський, В.О.Моляко, О.Н.Лук, Н.С.Лейтес, В.А.Роменець, Б.П.Нікітін) приблизно до другої половини 80-х років 20 століття.
“Творчою діяльністю, - писав Л.С.Виготський, ми називаємо таку діяльність людини, яка створює дещо нове, все одно чи буде це створене творчою діяльністю яким-небудь предметом зовнішнього світу, чи розумовою конструкцією або чуттєвістю, яка живе та проявляється тільки в самій людині” [15,c.3].
З точки зору психології під творчістю розуміють процес створення чогось нового для даного суб'єкта. Тому зрозуміло, що творчість в тій чи іншій формі не є долею “обраних”, вона доступна будь-кому. І школяр, який засвоює нові знання, вирішує нову незнайому задачу, і робітник, який виконує нове технічне завдання… - всі вони займаються творчістю, вирішують творчі задачі [54,с.7].
За радянських часів вважалося, що творчість не є привілеєм обраних, а є характерною рисою радянського образу життя; провідним було ще одне положення - що кожній людині властиві творчі здібності. Лук О.Н. пише :
“Оволодіння членороздільним мовленням у віці “від двох до п'яти” - несумнівно творчий процес… саме та обставина, що кожній нормальній людині доступне оволодіння мовою, дає підстави стверджувати, що кожній людині властиві творчі здібності [37,с.124].
І якщо на сучасному етапі також вважається, що кожна особа здатна до творчості, як засобу максимальної і глибокої реалізації своєї індивідуальності, то визначення творчості як діяльності по створенню нових матеріальних і духовних цінностей часто підлягало критичному переосмисленню.
Деякі дослідники вважають, що таке визначення не можна вважати задовільним, оскільки в ньому не відображається соціальна спрямованість. Адже неможливо вважати творчою діяльністю винахід нової зброї масового знищення людей, треба враховувати характер використання нового знання, яке згідно до старої аналогії, нагадує ніж: ножем можна нарізати хліб, а можна й зарізати людину … [89,c.4].
О.О.Леонтьєв погоджується з трактуванням творчості як діяльності, але уявляє її не як процес створення нового, а як здатність людини “діяти в невизначених ситуаціях”. Умовою такої здатності є самореалізація (самовизначення) особистості [36,с.84]. Під цим розуміється самостійне “будівництво” системи відносин між окремою особистістю та предметним і соціальним світом, що має на меті перетворення світу через власну діяльність.
Я.О.Пономарьов взагалі вважає, що розуміти термін “творчість” як діяльність людини, означає розуміти цей термін у вузькому значені, та формулює гіпотезу, згідно якої творчість в найширшому значенні виступає як механізм розвитку [65,с.72]. Таким чином аналіз творчості включався в аналіз розвитку явищ. Творчість як механізм розвитку виступає в якості атрибуту матерії, її невід'ємної властивості.
Зверталася увага і на принципову відмінність творчості і предметної діяльності. Основною ознакою діяльності як форми активності - є потенційна відповідність мети діяльності її результатам. Для творчого акту характерним є протилежне - розбіжність мети ( задуму, програми…) з результатом.
В.М.Дружинін притримується точки зору, що творчість і діяльність є принципово протилежними формами людської активності та вказує на їх суттєві відмінності:
Діяльність виникає внаслідок зовнішніх або внутрішніх раціональних причин (“для того, щоб” або “тому що”). Творчість спонтанна і непланована.
Діяльність доцільна, раціональна і свідомо регульована. Творчість недоцільна, ірраціональна і не піддається (в момент творчого акту) регуляції з боку свідомості.
Діяльність спонукається певною мотивацією, функціонує за типом “негативного зворотного зв'язку”: досягнення результату завершує етап діяльності.
Творчість має в основі глобально ірраціональну мотивацію відсторонення людини від світу, спрямовується тенденцією до його продовження.
4 . Творчість - це життя безсвідомого. Її механізм - взаємодія активного домінуючого безвідомого з пасивною свідомістю.
Діяльність - це життя свідомості. Її психологічний механізм зводиться до взаємодії активної, домінуючої свідомості з рецептивним, пасивним безсвідомим [26,с.154].
Таке розділення не може бути категоричним. Між творчістю та діяльністю безперечно існує зв'язок. Було б помилкою прирівнювати творчість тільки до діяльності людини, але в той же час не слід забувати, що творчість є діяльнісною за своєю природою, оскільки завжди передбачає процес розвитку - або ідеального (почуття, думки), або матеріального (речі). Таким чином, діяльність виступає ніби-то складовою частиною творчості, її рушійною силою. Як вірно помітила Д.Б.Богоявленська “ творчість - це розвиток діяльності за ініціативою самої особистості” [9,с.36].
Західні представники глибинної психології і психоаналізу вважають що в основі творчості лежить специфічна мотивація, яка спрямовує особистість до творчості та вказує на мотиваційну природу творчості.
З.Фрейд вважає творчу активність результатом сублімації статевого потягу на іншу сферу діяльності. А.Адлер уявляє творчість результатом компенсації комплексу недостатності. К.Юнг представляє творчість як прояв архетипів колективного безсвідомого. Р.Ассаджіолі вважає творчість процесом сходження особистості до “ідеального Я”, засобом її саморозкриття.
Гуманістичні психологи (А.Маслоу, Г.Оллпорт, К.Роджерс) вважають джерелом творчості мотивацію особистісного зростання, потребу людини в самоактуалізації, прагнення “стати тим, що закладено в людській потенціальності”.
Тепер спробуємо підвести підсумки та сформулювати підходи до розуміння природи творчості:
Психогенетичний підхід (В.М.Бехтєрєв, В.О.Енгельгард, В.М.Вільчек).
Кожна людина має певний рівень природної обдарованості творчими здібностями. Творча здатність людини виступає як природжена потреба та реалізується за допомогою механізму наслідування.
Соціальний підхід (О.М.Лук, В.О.Моляко, Б.П.Нікітін, В.Є, Чудновський, В.М.Дружинін та ін.).
Оскільки людина народжується в світі соціальному, то процес її розвитку завжди супроводжується впливом соціокультурного середовища . Соціальне обумовлює творчі можливості людини, сприяє їх реалізації, або гальмує їх прояв.
“Чуттєво - емоційний “ підхід (Г.В.Піхманець, Н.В.Рождественська, О.Л.Галін, В.М.Дружинін).
Творчість передбачає внутрішню (ментальну) активність особистості, тому що супроводжується емоційно-чуттєвими реакціями особистості. Емоційні переживання можуть або спонукати особистість до творчості, або бути продуктом творчо-діяльнісної активності.
Аксіологічний (ціннісний) підхід (С.О.Грузенберг, В.А.Роменець).
Цінності визначають зміст творчості. Творчість є цінною лише тоді, коли виражається в позитивній продуктивності.
Діяльнісний підхід (Л.С.Виготський, В.О.Моляко, О.Н.Лук, Н.С.Лейтес, Б.П.Нікітін, О.О.Леонтьєв).
Внутрішня активність особистості, як правило, має прояв в її зовнішній (діяльнісній) активності, мета якої - перетворення світу через власну діяльність.
Мотиваційний підхід (З.Фрейд, А.Адлер, К.Юнг, Г.Ассаджіолі, Г.Оллпорт, К.Роджерс, А.Маслоу та ін.)
До творчості особистості спонукає певний тип мотивації, тому творчість породжується специфічними внутрішніми прагненнями людини.
Кожен із зазначених підходів послугував подальшому вивченню феномену творчості та сприяв розробленню основних концепцій творчості сучасними дослідниками, що й буде предметом дослідження в наступній главі цієї роботи.
1.2. Основні підходи до феномену творчості в сучасних вітчизняних та західноєвропейських психологічних дослідженнях
Більше, ніж триста років тому Ісаак Ньютон вірно помітив, що можна побачити більше, якщо встати на плечі гігантів, - витончена та цінна вказівка на те, що не можна сподіватися на успіх, якщо немає здатності оцінити та використати минулі досягнення, аналізувати різні точки зору. Тому цілком природною є спроба проаналізувати основні концепції творчості як вітчизняних, так і зарубіжних вчених.
Майже жоден з дослідників не притримувався чітко виділеного єдиного критерію в підході до пояснення феномену творчості - ті, які вважали основою творчості інтелектуальний компонент, не заперечували важливість для творчості особистісних та мотиваційних факторів, і навпаки, ті, які пов'язували творчість з особистісним розвитком, не виключали роль інтелектуальних здібностей. Але в кожній авторській концепції творчості можна умовно виділити певний підхід до проблеми, в залежності від того, що переважно брав за основу творчості автор та чим керувався в своїх дослідженнях.
Було виділено наступні підходи:
І. Інтелектуально-процесуальний підхід
При цьому підході основою будь-якої діяльності творчого характеру вважається когнітивна сфера та інтелектуальні творчі здібності.
ІІ. Мотиваційно-особистісний підхід
Основою творчості при цьому підході вважається формування певної мотивації та особистісних рис; процес творчості завжди передбачає реалізацію людиною власної індивідуальності (самоактуалізацію особистості).
ІІІ. Системний підхід
Цей підхід припускає визначення “зв'язків” (кореляцій) між творчістю та різнорідними психічними явищами (мислення, сприйняття, особистість та ін.), що передбачає подолання “однобічності” в дослідженнях феномену творчості, яка властива першим двом підходам.
1.2.1. Інтелектуально-процесуальний підхід (інтелектуалізація поняття творчості)
Інтелектуалізація поняття творчості має місце, коли вчений в своїх дослідженнях керується панівним впливом інтелекту на всі сфери діяльності людини.
Наш сучасник І.О.Матіюк вважає, що основою будь-якої діяльності творчого характеру є її когнітивна сфера та інтелектуальні творчі здібності, тому що “будь-який акт творення містить в собі розумне начало, інтелектуальну програму та контрольоване інтелектом здійснення самого творчого процесу. Тим самим припускається інтелектуальна регуляція творчого процесу [44,с.7].
Вважаючи основою творчого процесу вироблення нових ідей, які продукує мозок, І.О.Матіюк спирається на слова видатного радянського психолога Л.С.Виготського: “Мозок є не лише органом, що зберігає і відтворює наш попередній досвід, а й органом, що комбінує, творчо переробляє і створює з елементів цього попереднього досвіду нові твердження і нову поведінку” [15,с.5].
Але Л.С.Виготський зовсім не ідеалізував роль інтелекту для творчості, в тій же монографії він пише: “…обидва фактори - інтелектуальний та емоційний - є в рівній ступені необхідними для акту творчості. Почуття, як і думки, спрямовують творчість людини” [15,с.16]. В своїх дослідженнях процесу творчості Л.С.Виготський використовував не інтелектуальний, а системний підхід, пов'язуючи творчість з інтелектуальними здібностями людини (здатність до уяви) та з афективним компонентом особистості (емоційний настрій, почуття).
Інший радянський психолог, дослідник проблем педагогічної психології В.В.Давидов пише, що “теоретичне мислення лежить в основі творчого відношення людини до дійсності” [23,с.300]. Іншими словами - творче відношення до дійсності передбачає задіяння мислення. Поняття творчості тут інтелектуалізовано, оскільки за основу береться мислення (інтелектуальний компонент), що надає можливість визначення особливого - творчого мислення.
Автор оригінальної теорії планомірно-поетапного формування розумових дій та понять - П.Я.Гальперин (1902-1988) довгі роки займався дослідженням проблеми розумових здібностей і творчого мислення. Процес вирішення творчих задач (за Гальпериним) виглядає наступним чином :
поверхове ознайомлення з умовами;
безпорядні проби;
багатократне повернення до відхилених способів;
рішення як інсайт, просвітління.
Таким чином вирішального значення набуває інтуїція, яка є “підсвідомим процесом та має почуттєву природу” [37,с.125].
О.Н.Лук надає інтуїції дуже великого значення, вважаючи її “секретом” творчості. Але він підкреслює, що творчість не є повністю підсвідомим процесом, та схематично виділив декілька етапів творчості:
попереднє накопичення матеріалу;
підсвідомий пошук асоціативних зв'язків;
критична оцінка отриманого результату.
Попередній та заключний етап здійснюється під контролем свідомості, другий етап (який є проміжним) є періодом підсвідомо-інтуїтивної роботи мислення. Цей другий етап являє собою лише один відсоток кропіткої праці усього процесу творчості, але без нього творчість є неповноцінною і навіть неможливою [39,с.60]. Але оскільки інтуїція мало піддається вольовій регуляції та має чуттєву природу, необхідним компонентом творчого процесу є свідома критична оцінка результатів за допомогою логічного мислення з метою перевірки істинності інтуїтивного рішення. О.Н.Лук проти протиставлення понять “мислення” та “творчість”, вважаючи їх нерозривно пов'язаними та значущими для процесу творчої діяльності.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13
|
