Креативность и ее диагностика - (диплом)

Інтелектуальна здібність є основною. Для творчості особливо важливі такі складового інтелекту: 1) синтетична здібність - нове бачення проблеми, подолання меж повсякденної свідомості; 2) аналітична здібність - виявлення ідей, гідних подальшої розробки; 3) практичні здібності - уміння переконувати інших у цінності ідеї (“продаж”). Якщо в індивіда занадто розвинута аналітична здібність на шкоду двом іншим, то він є блискучим критиком, але не творцем. Синтетична спроможність, не підкріплена аналітичною практикою, породжує масу нових ідей, але не обґрунтованих дослідженнями і марних. Практична здібність без двох інших може призвести до продажу“недоброякісних”, але яскраво поданих публіці ідей. Вплив знань може бути як позитивним, так і негативним: людина повинна подавати, що саме вона збирається зробити. Вийти за межі поля можливостей і проявити креативність не можна, якщо не знаєш меж цього поля. Водночас знання, що занадто вкорінилися, можуть обмежувати кругозір дослідника, позбавляти його можливості по-новому глянути на проблему.

Для творчості необхідна незалежність мислення від стереотипів і зовнішнього впливу. Творча людина самостійно ставить проблеми й автономно їх вирішує. Креативність припускає, із погляду Стернберга, спроможність йти на розумний ризик, готовність переборювати перешкоди, внутрішню мотивацію, толерантність до непевності, готовність протистояти думці навколишніх.

Проявити креативність неможливо, якщо відсутнє творче середовище. Окремі компоненти, відповідальні за творчий процес, взаємодіють. І сукупний ефект від їхньої взаємодії не можна звести до впливу якогось одного з них. Мотивація може компенсувати відсутність творчого середовища, а інтелект, взаємодіючи з мотивацією, значно підвищує рівень креативності.

Підхід В. Н. Дружиніна і Н. В. Хазратової: оригінальність за Медником, Торрансом, Гільфордом й іншим - характеристика відносна і визначається як розмір, обернений частоті даної відповіді серед групи тестованих (або у вибірці стандартизації). Tа сама відповідь стосовно сукупності частот, відповідей однієї вибірки може бути оцінена як оригінальна, а стосовно іншої - як стандартна.

Оригінальні відповіді і відповіді, що зустрічаються рідко, не завжди збігаються (факт, виявлений ще Торрансом). Відбувається необґрунтований зсув понять: креативність ототожнюється з нестандартністю, нестандартність - з оригінальністю, а остання - із відповіддю, що рідко зустрічається, у даній групі випробуваних. Нестандартність - поняття більш широке, ніж оригінальність. До проявів креативності (якщо користуватися критерієм нестандартності) можна віднести будь-яку девіацію: від акцентуацій до прояву аутичного мислення. Виникає проблема: як відокремити продуктивні прояви творчості від девіантної поведінки?

Існує думка, що критерієм може стати наявність осмисленості, що може бути сприйнята навколишніми. Значеннєвий критерій, на відміну від частотного, дозволяє розмежувати продуктивні творчі і непродуктивні (девіантні) прояви людської активності. Тим самим значеннєвий критерій дозволяє при тестуванні розділити поведінкові прояви випробуваного при тестуванні на такі, що відтворюють (стереотипні), оригінальні (творчі) і неосмислені (девіантні). Головною операцією, що“працює”у ході творчого процесу, є операція порівняння, встановлення значеннєвого зв'язку між елементами, а цей зв'язок може бути встановлений на основі 1) репродукції, 2) значеннєвого синтезу, 3) випадкового з'єднання без семантичних зв'язків.

Асоціація потенційно може бути включена в семантичні зв'язки зі стимулом. Чим більш далека вона від стимулу, тим слабший її значеннєвий зв'язок із контекстом і ознаками стимулу.

Дані досліджень (В. Н. Дружинін, Н. В. Хазратова) [36] свідчать, що число відповідей, які відтворюють, дуже велике, але варіативність таких відповідей низька. Варіативність семантично не пов'язаних із стимулом відповідей дуже велика, тому що тут немає значеннєвих обмежень, число ж таких відповідей невелике. Оригінальні відповіді як би займають проміжне положення (див. рис. 2).

Креатив не той, хто перший породив ідею, а той, хто провів значеннєві зв'язки, учинив роботу по осмисленню ідеї, її функції стосовно інших елементів семантичного простору знань, що існують у даній культурі.

Всі інтелектуальні тести і тести креативності можна умовно прорангувати в залежності від того, наскільки поводження випробуваного регламентоване інструкцією. Очевидно, на полюсі регламентованості виявляться групові тести швидкісного інтелекту з закритою відповіддю. У цих тестах жорстко обмежений час виконання тесту, число завдань, способи їх виконання, спілкування з експериментатором, множина можливих відповідей і їхньої оцінки. Менш жорстким варіантом є індивідуальні тести інтелекту типу шкали Векслера. У цих тестах (у ряді субтестів) множина відповідей не фіксована, хоча рішення категоризуються як вірне або невірне. У вербальних тестах час нерегламентований, можливі більш вільні відношення з експериментатором.

У тестах Гільфорда і Торранса застосовуються ліміти часу і регламентація поводження випробуваних, але, з іншого боку, “зм'якшене”спілкування з дослідником (у тестах Торранса) - дослідження проводиться у формі гри, і, нарешті, передбачена необмежена множина відповідей випробуваного: будь-яка оригінальна відповідь приймається.

Нарешті, у варіанті Когана-Воллаха відсутнє обмеження часу, вводиться ігрова ситуація, виключається мотивація досягнень і соціального схвалення. За умовами дослідження підхід Когана-Воллаха близький до підходу Богоявленскої – методика “Креативное поле” [37, 38]. Крайнім варіантом - повної свободи - є творча діяльність у вільній ситуації. За визначенням Піаже, інтелект є спроможністю адаптуватися до важких умов (у тому числі - нових). Отже, інтелект максимально активізується в умовах тестування, що пред'являють жорсткі вимоги до адаптаційних можливостей індивіда. Креативність виявляється в ситуаціях, коли поводження випробуваних не регламентується.

Вільні умови тільки створюють можливості прояву креативності. Отже, людина, що дала оригінальну, творчу відповідь, явно має креативність. Але якщо людина не дає творчої відповіді у вільній ситуації, це ще не свідчення про відсутність у неї креативності.

За допомогою тестів креативності ми можемо виявити креативів, але не можемо точно визначити некреативів. Причиною цього є спонтанність проявів креативності і непідвладність цих проявів зовнішній і внутрішній регуляції. Теорія соціального научіння Дж. Роттера

В центрі уваги теорії соціального научіння Роттера лежить прогноз поведінки людини в складних ситуаціях. Роттер вважає, що потрібно ретельно проаналізувати взаємодію чотирьох змінних. Ці змінні включають в себе потенціал поведінки, очікування, цінність підкріплення і психологічну ситуацію. [44; 412] Роттер стверджує, що ключ до передбачення того, що людина буде робити в даній ситуації, знаходиться в розумінні потенціалу поведінки. Під цим терміном розуміють вірогідність даної поведінки, яка зустрічається в якійсь ситуації або ситуаціях в зв’язку з якимось одним підкріпленням або підкріпленнями. Концепція поведінки Роттера включає в себе фактично всі види людської активності у відповідь на ситуацію-стимул, Які тільки якимось чином можна помітити і виміряти. Сюди входять пронизливі крики, насуплений вигляд, плач, сміх і бійка. Планування, аналізування, навчання, логічне обґрунтування оцінюються так само. Таким чином, поведінка складається “з моторних рухів, пізнання, вербальної поведінки, невербального вираження поведінки, емоційних реакцій і т. д. ”

За Роттером, очікування відноситься до суб’єктивної вірогідності того, що певне підкріплення буде мати місце в результаті специфічної поведінки. Наприклад, перед тим, як ви вирішите, йти вам на вечірку, чи ні, ви, ймовірно спробуєте вирахувати ймовірність того, що добре проведете час. Також, вирішуючи, чи готуватись вам до екзамену в вихідні дні, ви, скоріш за все, запитаєте себе, чи допоможуть вам ці заняття краще здати екзамен.

Концепція очікування Роттера говорить про те, що якщо в минулому люди за поведінку в даній ситуації отримували підкріплення, вони, частіше за все, повторюють цю поведінку. Але як може очікування пояснити поведінку в ситуації, з якою ми зіткнулися вперше? За Роттером, у цьому випадку очікування грунтується на нашому досвіді в подібній ситуації. Фактично, Роттер говорить про те, Що стабільне очікування, генералізоване на основі минулого досвіду, дійсно пояснює стабільність і єдність особистості. Однак, очікування не завжди відповідає дійсності. У деяких людей, наприклад, можуть бути нереально високі очікування відносно своїх успіхів, які не залежать від ситуації. А інші можуть бути настільки невпевненими, що постійно недооцінюють свої шанси на успіх в даній ситуації. В будь-якому випадку, Роттер стверджує, що якщо ми хочемо точно прогнозувати поведінку індивіда, нам слід покладатись на його власну суб’єктивну оцінку успіху і невдачі, а не на оцінку когось іншого. Роттер розмежовує ті очікування, які специфічні для однієї ситуації, і ті, які є найбільш загальними або використовуваними до ряду ситуацій. Перші, які називаються специфічними очікуваннями, відображають досвід однієї конкретної ситуації і неприйнятні до прогнозу поведінки. Останні, які називаються генералізованими очікуваннями, відображають досвід різних ситуацій і дуже підходять до вивчення особистості в роттерівському розумінні. Це генералізоване очікування називається інтернально-екстернальним локусом контролю.

Роттер визначає цінність підкріплення як ступінь з якою ми при рівній ймовірності надаємо перевагу одному підкріпленню перед іншим. Використовуючи цю концепцію він стверджує, що люди розрізняються за своєю оцінкою важливості тієї чи іншої діяльності і її результатів. При наявності вибору для декого подивитись баскетбол по телевізору важливіше, ніж пограти з друзями в бридж. Одні люди люблять тривалі прогулянки, а інші– ні.

Як і очікування, цінність різних підкріплень ґрунтується на нашому попередньому досвіді.

Четвертою і останньою змінною, яку використовує Роттер для прогнозу поведінки є психологічна ситуація з точки зору індивідууму . Роттер усвідомлює, що якщо дані обставини оточення сприймаються людиною певним чином, то для неї ця ситуація буде саме такою, якою вона її сприймає, незалежно від того, наскільки неадекватним буде її трактування для інших.

Для того, щоб передбачити потенціал даної поведінки в специфічній ситуації, Роттер пропонує наступну формулу: [44; 415]

    ПОТЕНЦІАЛ ПОВЕДІНКИ =ОЧІКУВАННЯ + ЦІННІСТЬ ПІДКРІПЛЕННЯ

Але прогноз поведінки в повсякденних ситуаціях, за Роттером, вимагає більш загальної формули:

ПОТЕНЦІАЛ ПОТРЕБИ = СВОБОДА ДІЯЛЬНОСТІ + ЦІННІСТЬ ПІДКРІПЛЕННЯ

Загальна формула прогнозу також підкреслює вплив генералізованого очікування, що підкріплення буде мати місце в результаті визначеної поведінки в різних ситуаціях. Роттер визначив два таких генералізованих очікування: локус-контроль і особистісна довіра. [44; 419]

Особистісна змінна локус-контроль –це центральний конструкт в теорії соціального научіння Роттера. Локус-контроль являє собою узагальнене очікування того, в якій мірі люди контролюють підкріплення в своєму житті. Люди з екстернальним локусом контролю вважають, що їх успіхи та невдачі регулюються зовнішніми факторами, такими, як доля, удача, щасливий випадок, впливові люди і непердбачувані сили оточення. “Екстернали” вірять в те, що вони полоненці долі. Навпаки, люди з інтеранльним локусом контролю вірять в те, що успіхи та невдачі визначаються їх власними діями і здібностями. (внутрішні або особистісні фактори). “Інтернали”, таким чином, відчувають, що вони в більшій мірі впливають на підкріплення, ніж люди з екстернальною орієнтацією локус-контролю.

Роттер, однак, наголошує на тому, що екстернали і ітернали не є “типи”, оскільки кожен має характеристику на лише своєї категорії, але і, в невеликій мірі, іншої.

Конструкт слід розглядати як континуум, який має на одному кінці виражену екстернальність, а на іншому–інтернальність, а переконання людей розміщені на всіх точках між ними, в більшій мірі– по середині.

Іншими словами, одні люди – більш екстернальні, інші – дуже інтернальні. А більшість знаходиться між двома екстремумами. [44; 419]

    Розуміння поняття “мотив”

Погляди на сутність мотиву у психологів суттєво розходяться. Але вони сходяться в одному: мотивом вважається якийсь один психологічний феномен (але різний у різних авторів). В основному психологи групуються навколо наступних точок зору на мотив: як на спонукання, на потребу, на ціль, на намір, на властивості особистості, на стани.

В багатьох працях потреба розглядається як спонука дій, діяльності, поведінки людини. Прийняття потреби за мотив відбувається перш за все тому, що вона в значній мірі пояснює чому людина хоче проявити активність. Крім цього, як писав С. Л. Рубінштейн, в потребі міститься активне відношення (прагнення), яка спрямовує людину на перетворення умов з метою задоволення необхідності. Таким чином, потреба пояснює, звідки береться енергія для прояву людської активності.

    Прийняття потреби за спонуку призводить до двох наслідків:

як тільки суб’єкт переходить в стан потребнісного напруження (драйву, необхідності), починається активність організму з вивільненням і витратою енергії; 2) чим вище потребнісне напруження, тим інтенсивніша спонука. Тому у випадку, коли умови не дозволяють задовільнити потребу, енергія повинна збільшуватися і проявлятися у все більшій “цілеспрямованій”, “спонтанній”, “загальній” активності суб’єкта. Саме таке уявлення про детермінацію активності панувало в експериментальній психології протягом багатьох десятиліть і зберігається в багатьох авторів сьогодні. Воно отримало експериментальне підтвердження в багатьох працях. Але вже в 50-ті роки Д. Кемпбелл і Ф. Шеффілд на основі спостережень висунули припущення, що потребнісне напруження не впливає на змінення активності, а викликає лише зниження порогу відповіді на зовнішні стимули [ ; 47-52].

Однак більшість авторів все ж переконані, що наявність будь-якої мотивації і особистісної захопленості Є головною ознакою творчої особистості. До цього часто приплюсовують такі особливості, як незалежність і переконаність. Незалежність, орієнтація на особистісні цінності, а не на зовнішні оцінки, може вважатись головною особистісною властивістю креатива. [Друж]. Маслоу виявив, що всі без винятку люди, які cамоактуалізуються, володіють здібностями до творчості. Однак творчий потенціал його досліджуваних проявляв себе не так, як у видатних талантів в поезії, мистецтві, музиці або науці. Маслоу говорить скоріше про таку ж природну і спонтанну креативність, яка притаманна малим дітям. Ця креативність, яка присутня в щоденному житті, природний спосіб вираження спостережливої, сприймаючої нове особистості. Щоб бути креативною, самоактуалізуючою людиною не обов’язково писати книги, складати музику або створювати живописні полотна. … В першокласному супі завжди більше творчості, ніж у другосортній поезії! [ Х’элл, Зіглер]. Однак, більшість авторів все ж переконані в тому, що наявність будь-якої мотивації і особистісної захопленості є головною ознакою творчої особистості. До цього часто приплюсовують такі особливості, як незалежність і переконаність. Незалежність, орієнтація на особистісні цінності, а не на зовнішні оцінки, може вважатись головною особистісною властивістю креатива.

Основну відміну творчої особистості представники глибинної психології і психоаналізу бачать в специфічній мотивації. Відміна полягає лише в тому, яка мотивація лежить в основі творчої поведінки. З . Фрейд вважав творчу активність результатом сублімації (зміщення) статевого потягу на іншу сферу діяльності: в творчому продукті опредмечується в соціально-прийнятній формі сексуальна фантазія. [20]

А. Адлер вважав творчість способом компенсації комплексу недостатності. На більшу увагу феномену творчості приділив К. Юнг, який бачив в ньому прояви архетипів колективного безсвідомого.

Р. Ассаджолі (частково за А. Адлером) вважав творчість процесом прагнення особистості до ідеального “Я”, способом її саморозкриття.

Психологи гуманістичного напрямку вважали (Г. Олпорт, А. Масслоу, що першопочаткове джерело творчості–мотивація особистісного росту, яка не підкоряється гомеостатичного принципу задоволення. Вільний реалізації своїх потреб і життєвих можливостей. [28] Процес формування мотиву може мати індивідуальні особливості залежності від властивостей особистості.

В зв’язку з цим, говорять про різні стилі мотивації. До них можна віднести виділені В. Н. Азаровим (1988 рік) стилі діяння: імпульсивний і керований (рефлекстивно-вольовий), які в значній мірі відображають особливості формування мотиву. Під імпульсивним стилем діяння автор розуміє схильність реалізувати ситуативні тенденції при мінімальному обдумуванні варіантів і наслідків своїх дій, а під рефлексивно-вольовим–стиль, який характеризується вираженою регуляцією дій, опосередкованих аналізом можливих способів досягнення мети.

Іншими стилями мотивації можуть бути особливості побудови основи вчинку (мотиву) з опорою на свої можливості, зусилля, або ж на обставини, випадок. Цей аспекти мотивації розглянутий Дж. Роттером (1954), його концепції про зовнішній і внутрішній локус-контроль (зовнішній і внутрішній контроль підкріплення). При внутрішньому локус-контролі, мова йде про переконання, які стосуються власної діяльності і того, наскільки людина власними зусиллями може досягти бажаного. Недивлячись на те, що такі переконання можуть залежати і від ситуації, Дж. Роттер вказує, що одна і та ж підкріплююча подія (бажаний наслідок дії) може викликати у різних індивідів різні реакції. [44]

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5