Аналіз теорії конфлікту

Може скластися враження, що в ракурсі конфліктології вивчаються тільки драматичні події суспільного життя, такі як революції, війни масові рухи тощо. Насправді, подібні прояви боротьби є лише меншою частиною конфліктності якою просякнута вся соціальна дійсність. Соціальні формування характеризуються домінуванням і підпорядкуванням інтересів різних їх частин, соціальних груп та індивідів. Конфліктологів цікавлять не лише конфліктні явища, що мають місце. А й те що відбувається в суспільстві, коли конфліктність не виривається назовні. У площині цієї парадигми ставиться завдання з'ясувати: яким чином даний соціальний порядок складається з устремлінь суспільних верств. Груп та індивідів реалізувати свої інтереси у суперництві з іншими. Теорія конфлікту виходить з того, що незалежно від того, спостерігається відкрита боротьба інтересів чи ні, у суспільстві вона завжди присутня, завжди йде боротьба за успіх і першість.

Термін “конфлікт" у цьому розумінні дещо метаморфічний. Цариною конфліктології є суперечливість суспільного життя взагалі, зіткнення різноманітних інтересів та цілей у громадській діяльності. Тому не слід тлумачити термін “конфліктологія" надто буквально. Йдеться не тільки про теорію власне конфліктів, йдеться також про теорії суспільної організації, про моделі соціальної поведінки, про групову мотивацію, пояснення історичних соціальних структур, що склалися, про причини їх змін.

Сучасна теорія конфлікту сприйняла багато положень марксизму. Доповнюючи нові його інтерпретації ідеями Зіммеля, Вебера та Парето. Для різних версій конфліктології характерне своє відмінне від інших розуміння природи соціальних конфліктів. Зокрема Маркс акцентував увагу на антагоністичному характері соціальних конфліктів, їх економічному підґрунті. Зіммель відштовхувався на буцімто притаманних людським істотам "інстинктів боротьби" й звертав увагу на інтегративні наслідки конфліктів. Вебер запропонував суто соціологічний підхід багатофакторної теорії соціальної стратифікації, наголошуючи на ролі ідейно-культурних факторів.

У сучасній конфліктологічній теорії використовуються різні схеми причин і факторів конфліктності, зокрема виділяють: діалектичну теорію конфлікту, що коріниться у марксових концепціях, і конфліктний функціоналізм, що надихається зіммелівськими ідеями.

Вихідні тези, які є основою конфліктного підходу, такі:

§ в усіх соціальних системах можна знайти нерівномірний розподіл обмежених за кількістю цінних ресурсів;

§ нерівний доступ до благ закономірно і неминуче породжує конфлікти інтересів різних частин системи;

§ конфлікти інтересів рано чи пізно викликають відкрите зіткнення між тими, хто володіє, і тими, хто не володіє цінними ресурсами;

§ конфлікти спричиняють реорганізацію соціальної системи, створюючи нові види нерівності, що, в свою чергу, слугуватиме поштовхом для нових конфліктів та змін і т.д.

З часів Маркса, Вебера, Зіммеля теоретики соціального конфлікту досягли чимало успіхів в царині своєї дисципліни. Найбільшим внеском у соціологічне теоретизування нашого часу вважається: конфліктне розуміння соціального порядку, суспільних взаємин людей; конфліктне бачення громадських інститутів; аналіз конфліктних процесів - їх причин, факторів, інтенсивності, довгочасності, врешті-решт, соціальних функцій; визначення ролі конфліктів у соціальній динаміці, суспільно-історичному розвитку. Найвиразніше конфліктний підхід проявився у дослідженнях конфронтації класових культур, статевих та вікових страт, боротьби у виробничих сферах та сфері обміну, врешті - міжнаціонального напруження та геополітичного протистояння. У конфліктологічній площині простежується головна тенденція трансформації конфліктних протистоянь - від класових та міжнаціональних протиборств (або ж економічно-політичних) до суперництва культурних моделей життєдіяльності, морально-ціннісних уподобань.

Конфліктологічна парадигма у 80-ті роки помітно трансформувалася у напряму розвитку макроісторичної соціології у деідеологізованому вигляді, тобто очищеному від марксового бачення історичного процесу як виключно переходу капіталізму до соціалізму, від абсолютизації тез класової боротьби, антагоністичних суперечностей і т. ін. Долаючи "методологічний індивідуалізм", притаманний мікрорівневим, психологічним парадигмам, конфліктна теорія зосередилась переважно на аналізі макромасштабних соціальних об'єктів, де суб'єктами конфліктних відносин виступають великі спільності, громадські інститути, партії, корпорації, нації, держави.

Змінився і статус прихильників конфліктологічного підходу серед соціологів - вони вже не є головними опонентами функціоналізму, а стали рівноправними партнерами творчого діалогу. Лідери цієї впливової течії в сучасній соціологічній теорії (Р. Коллінз, Л. Крайсберг, М. Манн та ін.) не заперечують, що до первісних тез конфліктології були додані нові важливі аргументи, залучені емпіричні докази з нових дослідницьких сфер, що й сприяло оновленню конфліктної парадигми. Проте основні концептуальні положення, які були обґрунтовані у працях перших теоретиків соціального конфлікту, залишаються підвалинами сучасної конфліктології.

Конфліктологічні теорії складались під впливом низки історично-культурних та ідейних факторів 60-х, 70-х років. Їх теоретики групувались навколо неприйняття функціональних теоретико-методологічних установок, критики неопозитивістських постулатів. Як справедливо зазначалось теоретичні зусилля були направлені не “в ім'я”, а “від супротивного” в ролі якого виступав академічний структурно-функціональний аналіз.

На альтернативності підходу Парсонса, що домінував в американській соціології, власне й виростала популярність конфліктологічної парадигми у соціологічній теорії. "Теорії порядку" була протиставлена "конфліктна теорія", ідеї "соціальної рівноваги" - ідея "соціальної зміни". У такій антитезовості, протиставленні вихідних положень і полягає сутність "повстання проти парсонсіанського синтезу" (Дж. Александер).

Р. Мертон вважав протиставлення структурно-функціонального та конфліктологічного підходів непорозумінням, а такі провідні аналітики американської соціології, як Р. Коллінз, Дж. Александер, Дж. Тьорнер та інші, розглядають соціологію згоди та соціологію конфлікту як "дві сторони однієї монети". Критикуючи провідний у США теоретичний напрямок, так би мовити, зсередини, підкреслюючи слабкі місця, хиби та недоліки структурно-функціонального аналізу, прихильники конфлікту сприяли поглибленню осмислення соціальних процесів, особливо тих, які залишались поза полем зору академічної соціології.

Боротьба різних теоретико-методологічних підходів у соціологічній науці з початку століття, гострий взаємний критицизм, понятійна різноголосиця й неспівставність рівнів дослідження соціальної дійсності, тобто стан, який серед соціологів відомий як мультипарадигматизм, став сутнісною характеристикою і особливістю дисципліни. За цих обставин критика теоретичного підґрунтя кожного з провідних напрямів соціологічного аналізу стала обов'язковою рисою всіх течій теоретичної думки. Більше того, соціальний критицизм нерідко розглядається як головний зміст соціологічної науки.

Розуміння соціологами своєї дисципліни як форми соціального критицизму набуло у США в 60-х роках значного поширення. Показовою в цьому відношенні е козерівська точка зору на значущість критичного бачення в соціології. Можна сказати, що принципи аргументації своєї теорії конфлікту він застосував також до аналізу шляхів розвитку американської соціології. Аналогом позитивних функцій соціальних конфліктів у суспільному розвитку в самій соціології виступає незгода з панівними поглядами у соціологічній дисципліні, критична самооцінка й критична перевірка існуючих концептуальних схем, висновків і методологій досліджень. Все це перебуває площині так званої "соціологи соціології".

Отже теорії конфлікту формувались в силовому полі ідеологічного неприйняття функціоналізму. Їх прихильники ставили під сумнів надто оптимістичне зображення соціальних відносин. Очевидним уявляється зв'язок конфліктологічного теоретизування з європейською соціально-філософською думкою лівого ґатунку. Всі провідні теоретики конфліктології так чи інакше були причетні до соціалістичних чи робітничих рухів в Західній Європі.

Конфліктологія не тільки народжувалась та завойовувала собі прихильників серед соціологів, а й сама живилась ідеями демократизму, гаслами соціальної рівності, захисту пригнічених і в кінцевому підсумку ідеями соціальної перебудови сучасного суспільства. Конфлікт інтересів і цілей лежав в центрі моделі суспільної системи як цілого. Соціологи, передусім в США, почали широко використовувати таку модель суспільної системи в емпіричних спеціалізованих дослідженнях. Протягом трьох десятиліть конфліктологія мала величезний вплив на прикладну соціологію, “репродукуючи конфліктологічне бачення у багатьох емпіричних сферах”, запропонувавши нові тлумачення соціальних явищ. Хоча при цьому виявилась і певна обмеженість конфліктологічного підходу, зокрема в поясненні громадянської солідарності, “відчутті спільності” та морального контролю. До того ж політична система західного суспільства другої половини ХХ ст. набула досить диференційованих та плюралістичних рис, що відкрили можливості для включення різних його груп у суспільні завдання суспільного управління, для політичної гармонізації суспільних суперечностей. Це також позначилось на еволюції конфліктологічних концепцій.

2. Р. Дарендорф и Л. Козер початок конфліктології

Послідовниками Маркса і Зіммеля і сучасними “класиками” конфліктології вважаються Німецький соціолог Р. Дарендорф і американський вчений Л. Козер, ідеї якихстали концептуальною основою сучасної парадигми конфлікту.

Р. Дарендорф заявив про себе у кінці 50-х років як непримиренний критик домінуючого тоді функціоналістського підходу до суспільних явищ. "Звільнимося від утопії: до переорієнтування соціологічного аналізу" - такою була назва його відомої праці, у якій втілилася сутність його теоретичної позиції. Пристрасний його заклик не впадати в оману відносно того, що у суспільстві панує стабільність, гармонія та злагода, не ігнорувати суспільні конфлікти та напруження, що постійно видозмінюються, - мало ким тоді був почутий. Однак ідеї Дарендорфа поклали початок впливовому теоретичному напрямові - діалектичній теорії конфлікту.

Суспільний організм, як стверджує Дарендорф, завжди має дві сторони - світлу, яка виявляється у громадській злагоді, та темну, що представлена безперервною боротьбою і конфліктами. Перша сторона досить повно проаналізована у структурно-функціональному плані. Час уже звернутися й до другої, щоб позбутися утопізації суспільного життя. Для цього необхідно приділити увагу соціальним процесам, що розкриваються тільки за допомогою понять "соціальне напруження", "конфлікт", "зміна", і зрозуміти, що ці процеси не такі вже й небажані, як вони видаються з позицій функціоналістських теорій "соціальних систем". Останніх влаштувала б статична консенсусність суспільства, інтегративність, але це бажане, а не дійсне бачення суспільних процесів.

Р. Дарендорф у своєму розумінні соціальної дійсності виходить з того, що конфліктність спостерігається завжди і всюди, вона відіграє важливу роль і її не можна лімітувати. Конфлікти є головними пружинами змін у суспільстві. "Ми не зможемо зрозуміти суспільство, якщо не уявимо його з точки зору діалектики стабільності й зміни, інтеграції й конфлікту, функцій і мотивів, згоди і примусу", - зазначає Р. Дарендорф.

Слідом за Марксом Дарендорф кладе в основу своєї концепції, портрет соціальної реальності з такими визначальними рисами:

§ соціальні системи перебувають у постійному стані конфліктності;

§ конфліктуючі інтереси зосереджуються на опозиційних полюсах і позначаються на соціальній структурі;

§ суперечливість інтересів є наслідком поділу влади, розподілу на владарюючих та підвладних;

§ існує тенденція до поляризації інтересів;

§ діалектичність конфліктності полягає в тому, що розв'язання одного конфлікту створює грунт для наступного, породжує нове протистояння;

§ соціальні зміни притаманні будь-якій системі, існує певна циклічність конфліктних протистоянь.

Разом з тим очевидна й відмінність концептуальних положень видатних німецьких теоретиків: у К. Маркса корені соціальних конфліктів (класової боротьби) в економіці, власності на засоби виробництва, а у Р. Дарендорфа - в інституалізації відносин влади в суспільних організаціях.

Р. Дарендорф вважав свої теоретичні висновки "ліберальною відповіддю світу, який радикально змінюється". Ліберальна демократія, на його думку, є способом "правління через конфлікти", гнучким відгуком на структуру інтересів, що змінюється. Звідси намагання конфліктолога по-новому використати Марксові положення. Минулі форми боротьби замінюються "впорядкованими формами дискусій між класами". Зростають у межах західної демократії "шанси участі" в управлінні, розмиваються колишні лінії розлому суспільства. І хоча конфлікти (у тому числі й у формі класового усвідомлення інтересів) повністю не можна усунути, їх певною мірою, наскільки вдається, можна скеровувати й контролювати".

Взагалі, з міркувань Дарендорфа про суспільні науки випливає, що ідеї марксизму - це значною мірою романтична утопія, а оскільки утопія - це "недосконала схема для невизначеного майбутнього", то вона малопридатна для конкретної наукової аналітики. Він же прихильник формалізованих знань про соціальну чільність. Спроби реалізувати утопію ведуть до тоталітаризму, в основу ж соціально-ліберальної політики мають бути покладені об'єктивні висновки про соціальну нерівність, структури владарювання та підлеглості.

Теорія конфлікту Льюіса Козера Розглядає дуже широкий комплекс питань, а саме: причини конфліктів, їх гостроту, тривалість, функції.

Л. Козер належить до когорти, що становить ядро посткласичної соціології в США. Його ім'я асоціюється з напрямом соціологічної, відомим як "конфліктологічний підхід", "конфліктна парадигма". У "повстанні" проти монополії на істину структурно-функціонального підходу, яке відбулося в американській соціології в середині 60-х років, конфліктологічна критика Л. Козера зайняла чільне місце.

Л. Козер, безперечно, сприйняв чимало від марксизму, передусім розуміння історичної, активізуючої ролі протиріч у суспільному житті. Однак значно більше при побудові своєї теорії конфлікту американський вчений відштовхувався від ідей Г. Зіммеля, який на рубежі сторіч займався аналізом систематизованого матеріалу з соціології конфлікту; багато позитивістських і функціоналістських поглядів Г. Зіммеля на конфліктні процеси були близькими до поглядів Л. Козера. Взагалі ж справедливою є думка, що з теоретичних положень трьох великих німецьких умів - К. Маркса, М. Вебера і Г. Зіммеля, а їх аналізу соціальної нерівності, влади, експлуатації й суперечностей у суспільстві власне і виникла теорія конфлікту в усіх її модифікаціях.

Поміркованість конфліктного бачення соціальної дійсності, що була притаманна Л. Козеру, виявляється у підкресленні ним того, що конфлікти рідко торкаються ключових факторів, які підтримують цілісність системи, що різні моделі аналізу однаково важливі, що в плюралістичному суспільстві різноманітні конфлікти виникають та вщухають, не порушуючи в цілому підвалин системи.

Прийнявши організмічну модель соціальної організації Г. Зіммеля за основу, Л. Козер розвиває аналіз тих умов функціонування соціального організму, які б дозволяли враховувати конфліктні процеси. Його уявлення про соціальну реальність будуються на таких вихідних тезах:

§ соціальний світ можна розглядати як систему різноманітне взаємопов'язаних частин;

§ будь-якій соціальній системі, оскільки вона складається з різноманітне пов'язаних частин, притаманні дисбаланс, напруження, зіткнення інтересів;

§ процеси, що відбуваються у складових частинах системи та між ними, за певних умов сприяють збереженню, зміні, зростанню чи ослабленню інтеграції, її адаптивності;

§ багато процесів, що звичайно вважаються руйнівними для системи (наприклад, насильство, суперечки, відхилення і конфлікти), за певних умов можна розглядати як засоби, що зміцнюють основи інтеграції системи, підвищують потенціал її пристосовуваності до середовища.

На базі таких тез розгортається козерівське тлумачення позитивних функцій конфлікту в соціальних системах. Дослідницька увага загострюється на виявленні причинних зв'язків, які пояснюють: яким чином конфлікт зберігає або відтворює інтегративність системи, підсилює її адаптивність.

У цій площині конфліктолог здійснює всеоб'ємне дослідження змінних характеристик конфліктних явищ, зокрема: причини, гостроту, тривалість, функції конфлікту, - намагаючись зв'язати аналітичні поняття із специфікою та різноманітністю форм суперечливих громадських відносин, зробити свою схему такою, що перевіряється й емпірично уточнюється.

За висновками Л. Козера, причини конфлікту у кінцевому підсумку виникають тоді, коли існуючій соціальній нерівності, системі розподілу дефіцитних ресурсів відмовляють у правомірності. Втрата існуючою системою легітимності є наслідком дії таких соціальних структурних змінних, як, наприклад, можливість відкрито висловлювати невдоволення у рамках певної системи, як рівень мінімальної взаємної лояльності, необхідної для збереження цілісності системи, як допустимий у системі рівень мобільності, а також залежить від темпів зростання знедолення та різних структурних обмежень, в які потрапляють незаможні верстви. Особливо важливими є психологічні зміни, наприклад особисті утиски та пригноблення, які посилюють вірогідність виникнення відкритого конфлікту.

Гострота конфліктних відносин розкривається при дослідженні взаємозалежності таких змінних, як емоції, що їх породжує в учасників конфлікту, жорстка соціальна структура, рівень реалізму учасників, зв'язок конфлікту з основоположними цінностями і проблемами. Найбільше значення надається першим двом змінним, які визначатимуть об'єктивність і реалістичність конфлікту.

Тривалість конфлікту у свою чергу залежить від таких факторів, як чіткість цілей конфліктуючих груп, ступінь їх згоди відносно сенсу перемоги або поразки, від здатності лідерів тверезо оцінювати тої дії і можливі результати. Аналізові усіх цих змінних до Л. Козера не приділялося достатньої уваги.

І, врешті-решт, в дослідницькій стратегії Л. Козера акцент ставиться саме на позитивних функціях конфлікту (з врахуванням збереження інституціоналізованих зразків як в усій соціальній системі, гак і в її підсистемах). Конфліктолог підкреслює адаптивні функції конфлікту в соціальних системах. Це головний висновок його аналітичних розвідок. Як уже зазначалося, американський соціолог розвивав традицію організмічних аналогів у дусі Г. Спенсера і Г. Зіммеля. Тобто конфлікт розглядається ним як функціональний процес, що сприяє підтриманню життєво важливих умов функціонування "соціального організму". Отже, конфліктні процеси, що протікають в окремих частинах суспільства та між ними, за певних обставин сприяють збереженню, зміні та адаптивності системи, іншими словами, постійному пристосуванню її до умов, що змінюються, сприяють життєздатності й стійкості інституціоналізованих зразків соціальної організації. За аргументами Л. Козера, конфлікт може сприяти чіткішому розмежуванню групових інтересів, централізації прийняття рішень, зміцненню ідеологічної єдності, підсиленню соціального контролю.

Водночас у теоретичній конструкції американського конфліктолога залишилися відкритими ряд питань. Насамперед ідеться про саме визначення конфлікту. У Л. Козера конфлікт означає будь-яке зіткнення інтересів, де присутній елемент суперечності, - від родинних чвар до міждержавних протистоянь. Не встановлена міра, критерій конфліктності, немає повної ясності щодо причин та усіх функцій конфлікту. Не з'ясовані також рівень абстрактності понять теорії конфлікту, можливості формулювання загальних, універсальних закономірностей у конфліктних процесах, не розроблена методологія концептуалізації "середнього рівня" для специфічних типів конфлікту тощо. Все це завдання подальшого розвитку конфліктології, які лише поставлені в концепції Л. Козера. Зазначимо, й те, що американський теоретик висвічує ті сторони соціального світу, у яких конфлікт сприяє інституціоналізації й інтеграції, та обходить потенційні дисфункціональні наслідки конфлікту. Певною мірою йому притаманна така сама однобічність, у якій він звинувачував Парсонса, хоч не важко помітити, що конфліктна версія соціальної системи у козерівській інтерпретації за своїми висновками мало відрізняється від парсонсівської моделі. Вона базується на тому ж функціоналістському підході, запозичує нормативні елементи функціоналізму та, відштовхуючись "від супротивного", підводить до тих же висновків відносно механізмів саморегуляції "соціального організму".

Конструктивність критичного підходу до соціологічного відображення реальності була закладена Л. Козером у визначення ним своїх теоретичних завдань. Це зумовило його авторитет в усіх прибічників інших течій в соціології США. Як зазначав Л. Козер, він був "офіційною опозицією" академічної соціології.

Л. Козер займав у структурі соціології США 60 - 70-х років особливе місце. Він виступав представником двох супротивних тенденцій у соціологічному мисленні тих років: позитивістської, функціоналістсько-апологетичної, і гуманістичної, критичної. Він був свого роду містком між консерваторами і радикалами в соціології, які однаково могли б вважати його своїм прихильником.

Це добре видно на прикладі ставлення теоретика до відомої дилеми соціальної науки: чи є її метою опис механізмів соціального життя, які мають використовуватися "соціальними інженерами" задля закріплення і репродукції існуючих форм влади й домінації, існуючих моделей і зразків соціальних взаємин та інститутів тощо, чи її завдання - соціальний критицизм, критичний аналіз функціонуючої системи, виявлення її хиб, соціальне просвітництво, розуміння того, як соціальні взаємини і інститути утворюються, функціонують, та можуть бути змінені і т. ін., інакше кажучи, постійна критична перевірка відповідності суспільної практики тим ідеалам (насамперед, гуманістичним), досягнення яких ставиться як мета суспільного розвитку. Л. Козер як гуманістично мислячий соціолог, ймовірно, схиляється до другого варіанту, хоча за теоретико-методологічними засадами його концепції його можна віднести до позитивістського, ліберально-апологетичного напряму. Він водночас виступає у двох іпостасях: і як "позитивний функціоналіст","конструктивний конфліктолог", орієнтований на вдосконалення суспільних механізмів та підтримання "у робочому стані" суспільного організму, і як критично налаштований аналітик, котрий доводить незрілість соціальних змін, необхідність врахування протиріч і незгод серед суспільних груп і котрий націлений на розкриття діючих сил соціальної динаміки й громадського прогресу. Показовим у цьому плані є його тлумачення ролі й значення незгоди, "різнобачення", що виявляється у суспільній свідомості, й особливо в межах однієї наукової дисципліни - соціології.

3. Становлення конфліктології

В 1950р. в американському соціологічному журналі з'являється стаття Дж. Бернард “Де сучасна соціологія конфлікту?", в якій аналізуються причини відсутності прогресу в цій області і причини пренебр. вивчення конфліктів. На думку автора, суспільство не бажає визнавати факт існування деяких конфліктів. Крім того, деякі впливові організації не зацікавлені в розвитку вивчення конфліктів, тому що вивчення конфліктів “роззброює” конфліктуючі сторони. В якості ще одного пояснення слабкої вивченості конфліктів приводиться сообр. що той хто вивчає конфлікти, невольно захищає і одобрює його.

Вже через десятиліття (після публікації статті Дж. Бернард) фактично починає формуватись наука конфлікологія, сочет. як концептуальні і методологічні підходи до вивчення і опису конфліктних явищ різного роду, так і практику роботи з ними. Найбільш інтенсивний період розвитку досліджень в області конфліктів припадає на другу половину 50-х - початок 60-х років.

Первонач. конфліктологія формується як область пошуку запобігання конфліктів та їх послаблення. Розвиток конфліктології характеризується поступовим переходом від теоретичного опису до практики керування конфліктами. Аналіз сучасного стану конфліктології дозволяє зробити висновок про домінуючий розвиток саме практичних підходів. З одного боку це можливо пов'язано з деякими теоретичними невдачами. Так, не вдались спроби побудувати єдину концептуальну схему опису всіх видів конфліктів, створити загальну теорію конфлікту, побудувати єдину універсальну типологію конфліктів. Такого роду побудови існують, але вони змушено наділені тим ступенем абстракції, яка перешкоджає їх практичному вжитку до вирішення задач прогнозування і регулювання конфліктів.

З іншого боку, і інтерес до конфліктів в більшій мірі зміщується якраз до проблем їх регулювання і практичної роботи з ними. Дж. Бертон, один з ведучих дослідників в області конфлікту, підкреслює, що академічні розробки в області теорії конфлікту традиційно обмежувались створенням “пояснюючих" концепцій, т. б. пошуком витоків конфліктних ситуацій. В останні десятиліття все більшу цікавість викликають методи запобігання та аналітичного вирішення конфліктних ситуацій. На думку Дж. Бертона, основне завдання саме в переході до створення теорії і “техніки” вирішення конфліктів.

Ця прагматична переорієнтація фактично визначила характер конфліктології, яка приділяє основну увагу практиці вирішення конфліктів. Цікавість до цього сьогодні розвивається в різних направленнях науки і суспільного життя (міжнародні відносини, юридична, соціальна, психологічна практика та ін.) Спочатку конфліктології приписувався міждисциплінарний статус, оскільки припускається що вона об'єднує зусилля різних областей знання. Разом з тим Бертон наголошує на “адисціплінарному" характері сфери досліджень, пов'язаних з попередженням конфліктів, їхнім керуванням та вирішенням, і не визнає ніякого розмежування знань.

Особливу позицію по відношенню до конфліктів займає відомий французький соціолог Ален Турен. Одна з його праць “Возвращение человека действующего”, написана на початку 80-х років. Ця праця цікава тим, що автор виступає з різкою критикою класичної соціології, прихильною до структурного функціоналізму і еволюціонізму, вважає, що в умовах переходу до індустріального суспільства потрібно орієнтуватись на інше - на соціологію дії, активізацію суспільства як діючої особи, здатність суспільства до самоконструювання через конфлікти і суспільні рухи.

“Конфлікт, - вважає соціолог, - має значення і підтверджує себе в якості реального суспільного конфлікту тільки в тій мірі, в якій діючі особи, кожен зі своєї сторони, прагнуть керувати областю своєї взаємодії”. І додає: конфлікт не означає ні протиріччя, ні бунту. а є соціальною формою самовиробництва суспільства; конфлікт не пов'язаний ні з одною формою соціальної дійсності, він всюди і повинен визнаватись у всіх областях суспільного життя.

Сукупність оригінальних ідей, викладених Туреном, можна з деякою долею умовності охарактеризувати як концепцію всезагальності соціального конфлікту, притаманного постіндустріальному суспільству.

Загальна теорія конфлікту розробляється також американським соціологом Кеннетом Боулдінгом, який написав працю "Конфлікт і захист: загальна теорія" (1963). Він констатує, що в сучасних суспільствах можливе та необхідне регулювання соціальних конфліктів. Так, К. Боулдінг вважає, що конфлікт є невід'ємним атрибутом суспільного життя. Уявлення про сутність соціальних конфліктів дозволяє суспільству контролювати і керувати ними, а також передбачати їх наслідки.

На думку К. Боулдінга, конфлікт - це ситуація, у якій сторони розуміють несумісність своїх позицій і прагнуть випередити супротивника своїми діями. Конфлікт виступає як вид соціальної взаємодії, за якої сторони усвідомлюють своє протистояння і своє відношення до нього. І тоді вони свідомо організуються, а також виробляють певну стратегію і тактику боротьби. Але все це не виключає той факт, що конфлікти можна і потрібно переборювати або обмежувати.

Таким чином, за останнє століття початкова точка зору на конфлікти як на негативне явище, яке потребує придушення і ліквідації еволюціонувала до характерного для сучасної соціології поняття конфлікту в якості невідривного елементу суспільного життя, який має в тому числі і позитивні функції. Акцент був перенесений на регулювання конфліктних явищ, яке дозволяє мінімізувати негативні наслідки, і більш того, використовувати позитивний ефект з конфліктного процесу.

Висновки

Основні зміни в парадигмі дослідження конфліктів, які вплинули на відношення до конфліктів і практику роботи з ними, можуть бути сформульовані в кількох простих тезисах:

Конфлікт - це розповсюджена риса соціальних систем, він неминучий і невідворотний, а тому повинен роздивлятись як природний фрагмент людського життя. Конфлікт повинен бути прийнятий як одна з форм нормальної людської взаємодії. Хоча конфлікт і не найкраща форма людської взаємодії, митне та господарське право повинні припинити сприймати його як патологію і аномалію. Конфлікт - це нормально.

Конфлікт не обов'язково і не завжди приводить до руйнування. Напроти, це один з головних процесів, який служить збереженню цілого. При деяких умовах навіть відкриті конфлікти можуть сприяти збереженню життєздатності і стійкості соціального цілого. Конфлікт не слід сприймати як однозначно деструктивне явище і також однозначно оцінювати.

Перші описи конфліктної проблематики в філософсько-соціологічній традиції було пов'язано з розглядом процесів боротьби в людському суспільстві, який знайшов найбільш повне вираження в школі соціал-дарвінізма. Конфлікт ототожнювався з боротьбою яка розглядалась. як форма (часто основна) соціальної взаємодії.

Перші уявлення соціологів про відносно стабільну і інтегровану природу стійкості суспільства виразились в функціональній моделі її опису. Теза про функціональну єдність, гармонічну відповідність і внутрішню єдність різних частин соціальної системи, приводив до трактування конфліктів як патології в функціонування суспільства, як аномалії, яка повинна бути виключена з життя суспільства.

На противагу “теорії рівноваги" була сформульована “теорія конфлікту”, заснована на ідеї постійної зміни суспільства. Ціннісна перевага “моделі порядку" стримувала розвиток і прийняття “конфліктної моделі”.

Основи теорії конфлікту і наступного формування соціології конфлікту були закладені Марксом і Зіммелем, авторами систематичних описів процесів боротьби і конфлікту в суспільстві. Праці Маркса досліджували діалектику розвитку суспільства і закономірного виникнення конфліктів. Зіммель сформулював уявлення про позитивні функції конфлікту, заклав основі конфліктного функціоналізму.

Продовженням дослідів Маркса і Зіммеля і концептуальною основою сучасної парадигми конфлікту стали праці Дарендорфа і Козера. В їхньому трактуванні конфлікт набуває більш конкретного опису, конкретну феноменологію; його існування в соціальному просторі встроювався в більш строгі рамки. Праці Дарендорфа і Козера стали незапаречною основою сучасної конфлітології, яка здійснила перехід від теоретичного опису конфлікту до практичної роботи з ним.

Теоретичне визнання конфлікту в якості закономірної характеристики соціальних систем дозволило перейти до більш глибоких його досліджень і вирішенню задач керування конфліктними явищами. В 50-60-ті роки починається оформлення конфліктології як особливої міждисциплінарної області, яка об'єднує теоретичні, методологічні і методичні підходи опису, вивчення і розвитку практики роботи з конфліктними явищами різного роду, які виникають в різних областях людської взаємодії.

Сучасна конфліктологія виходить з принципів визнання конфлікту в якості закономірної і природної характеристики соціальних відносин, можливості протікання конфліктів в різних, в тому числі і конструктивних формах, утвердження принципіальної можливості керування конфліктами.

Список використаної літератури

1. Ануфриева Н.М., Зелинская Н.Т., Зелинский Н.Е. Социальная психология.К., 2003.

2. Бандурка А.М., В.А. Друзь. Конфликтологія - Харьков, 1997.

3. Герасимчук А.А., Палеха Ю.І., Шиян О.М. Соціологія. - К., 2002.

4. Городяненко В.Г. Соціологія: навчальний посібник. - К., 2005.

5. Лукашевич М.П., Туленков М.В. Спеціальні та галузеві соціологічні теорії.К., 2004.

6. Макєєв С.О. Соціологія: навчальний посібник. - К., 2003.

7. Пірен Т.Н. Конфліктологія. - К., 2003.

8. Ручка А.О., Танчер В.В. Курс історії теоретичної соціології. - К., 1995.

9. Советский энциклопедический словарь. - М., 1988.

10. Сурмин Ю.П. Теория систем и системный анализ. - К., 2003.

11. Українська радянська енциклопедія, том 5. - К., 1980.

12. Щекин Г.В. Социальная теорія и кадровая политика. - К. 2000.

13. Ложкин Г.В. Практическая психология конфликта. - К., 2002.

14. Гришина Н.В. Психилогия конфликта. - С. - П., Москва-Харьков-Минск, 2000.

15. Дуткевич Т.В. Конфліктологія з основами психології управління. - К., 2205.

16. Ворожейкин И.Е., Кибанов А.Я., Захаров Д.К. Конфліктология. - М., Инфра-М, 2000.

Страницы: 1, 2, 3