Розвиток пізнавальної активності другокласників засобами гри 
З критичними зауваженнями щодо цієї гіпотези виступив С.Л.
Рубінштейн. На його погляд, зміст гри визначають її мотиви. «Мотиви ігрової
діяльності відображають більш безпосереднє ставлення особистості до
навколишнього, значущість тих чи інших його сторін відображається в ігровій
діяльності на основі більш безпосереднього відношення до їх власного
внутрішнього змісту. У грі здійснюються дії, цілі яких значущі для індивіда за їх
власне внутрішнім змістом» [7, с.90].
Велике значення для розвитку теорії гри, її психологічного
аспекту мала праця Д.Б. Ельконіна «Психологія гри». Учений розробив гіпотезу
щодо історичного виникнення тієї форми гри, яка є типовою для дошкільнят. Д. Ельконін
теоретично довів, що рольова гра є соціальною за походженням та змістом. Учений
розкрив і проаналізував умови виникнення гри в онтогенезі та показав її
розвиток під впливом виховання. Він розглянув внутрішню психологічну структуру
гри, простежив її розвиток і згасання. Д. Ельконін зазначив, що основним
змістом гри є людина, її діяльність і ставлення дорослих один до одного. Тому
гра є формою орієнтації у завданнях і мотивах людської діяльності. Він
установив, що ігрова техніка – це перенесення значення з одного предмета на інший.
Чіткість і узагальнення ігрових дій – важлива умова проникнення дитини у сферу
соціальних відносин, їх своєрідного моделювання в ігровій діяльності. Д. Ельконін
визначив функції гри в психічному розвитку дітей дошкільного віку [2, с.11].
Отже, об’єктом дослідження психологів стала дитяча ігрова
діяльність. Однак увага зосереджувалася не на аналізі гри як діяльності, а на
психології гри як специфічній першооснові людської життєдіяльності. Водночас
необхідно зазначити, що в своїх узагальненнях учені торкалися і деяких аспектів
гри як більш узагальненого явища. Зокрема це простежується у дослідженнях
психологів Л.С. Виготського, С.Л. Рубінштейна, Д.Б. Ельконіна.
Певний інтерес викликають філософські погляди на проблеми
теорії гри. Так, на думку Г. Клауса, ігри є не що інше як моделі реальних
ситуацій. Саме вони є вихідною точкою для підготовки живих істот до існування в
навколишньому середовищі. Ігри як моделі реальних ситуацій дають можливість
виробити стратегію поведінки в реальному житті. У зв’язку з цим Г. Клаус
виділяє три типи ігор: чисто випадкові, жорстко детерміновані (ґрунтуються на
майстерності) та ігри на основі розуміння. Водночас учений вважає, що самі по
собі ігри – це суперечлива боротьба того чи іншого типу.
На думку К.Г. Ісупова, значення гри полягає у «евристичній
діяльності, евристичному стані свідомості й поведінки, евристичному
світосприйнятті».
Свій погляд на розуміння гри висловлює В.І. Устиненко, яка
вважає, що гра – це довільна діяльність, що відображає в умовно-узагальненій
формі ставлення людини до навколишнього, людей, самої себе. Метою цієї
діяльності є самовираження індивіда і формування у нього типів соціальної
поведінки, прогнозування ситуації спілкування. Тому гра є одним із способів
пізнання світу і самоствердження людини. Зміст гри – довільне конструювання
дійсності в умовному плані, коли людина бере на себе роль (не реальну, а уявну
функцію), ставить себе в умовну ситуацію.
М.В. Дьомін розглядає гру з погляду діяльності [1].
Аналізуючи її, він вказує на суперечність, яка виникає при співвідношенні гри,
навчання і праці як етапів діяльності і розвитку людини. Учений стверджує, що
гра не обмежується початковим періодом у житті людини, а є необхідною і
суттєвою складовою діяльності у всі без винятку періоди її життя. Тому гра,
навчання і праця є не етапами діяльності і розвитку людини, а її видами.
Крім названих теорій, існує ще й математична теорія гри. Вона
пов’язана із виробленням засобів подолання конфлікту як особливої дійсності
ігрового характеру. Під конфліктом розуміють взаємодію двох об’єктів, що мають
несумісні цілі або способи досягнення цих цілей. Зміст математичної теорії гри
полягає у виробленні способів оптимізації рішень, які приймаються у конфліктних
ситуаціях.
Отже, результатами розробки теорії гри стали: психологічні
аспекти її виникнення, визначення природи і змісту гри.
Наступний період (кінець 60-х – 80-ті роки XX ст.) пов’язаний
із визначенням дидактичних і розвиваючих функцій гри, її впливу на активізацію
пізнавальної діяльності, процесу навчання школярів. Проводиться систематизація
дидактичних ігор і використовуються різні підходи до їх класифікації. Сприяли
цьому дослідження О.О. Вербицького, М.В. Кларіна, Г.О. Ляпіної, О.Е.
Селецької, В.Г. Семенова. Варто відзначити і праці з методики навчання
географії А.К. Верзіної, М.М. Гробштейна, С.В. Захарова, В.П.
Корнєєва, Р.А. Редіної. У працях зазначених авторів наведено приклади та
методики використання ігор на уроках та позашкільних заходах з географії.
Значна увага у цей період приділяється розробці та
використанню ділових ігор, створюються наукові центри з розробки теорії та
практики ділової гри (Москва, Ленінград, Київ, Новосибірськ, Одеса, Челябінськ).
Значну роль у становленні та розвитку цього нового методу навчання відіграли
праці М.М. Бірштейна, В.М. Буркова, С.Р. Гідрович, В.М. Єфімова, Р.Ф. Жукова,
В.Ф. Комарова, В.Я. Платова, В.Р. Прауде, В.І. Рибальського,
І.М. Сироєжина, О.М. Смолкіна, Т.П. Тимофіївського, Б.М. Христенко та ін.
Дана проблема знайшла відображення у дослідженнях і західних
учених (європейських та американських): Е. Баффі, Е. Говена, Г. Еберта,
К.Кірш-больда, Х. Кліпперта, Б. Роуена, Б. Штаймане та інших.
Сучасний напрям досліджень визначений розширенням сфери
використання ігрової форми навчання і вдосконалення методу імітаційного
моделювання. Зумовлено це тим, що тривалий час форма уроку як відносно
одноманітна не привертала уваги педагогічної науки. Пошук засобів навчання,
найбільш адекватних сучасній педагогічній ситуації, посилив інтерес до нових
форм навчальних занять, особливо ігрових. У зв’язку з цим, з’явилася низка
публікацій наукового, науково-методичного та методичного характеру: В.М. Галузинського
і М.Б. Євтуха, Г.О. Ковальчук, В.П. Корнєєва, Ю.І. Мальованого, Р.І.
Осадчука, І.П. Підласого, І.М. Рижова, С.Ф. Спічака і С.В. Тесленка
та інших.
Дисертаційні дослідження ігрових форм навчання (О.І. Бєлової,
Г.І. Кашканової, Н.І. Стяглик, Т.А. Шукурова) сприяли розвитку методики
використання ігор у процесі навчання учнів як нетрадиційної форми уроку в
розвитку пізнавальної діяльності школярів, формуванні професійної орієнтації
студентів. Однак теоретичний аспект обґрунтування власне ігрових форм навчання
залишився поза увагою науковців.
Отже, аналіз педагогічної та методичної літератури,
дисертаційних досліджень показав, що інтерес до навчальної гри впродовж
багатьох років не згасає, з’являються нові напрями її дослідження. Проте і нині
ще недостатньо теоретично обґрунтовані ігрові методи і форми навчання, відсутня
їх класифікація, не розроблена структура ігрового навчання, технологія
застосування та оцінювання ефективності використання тих чи інших ігрових
методів і форм навчання, зокрема у середній та старшій школі. А головне – потребує
розробки технологія підготовки вчителів до використання ігрових методів і форм
навчання.
1.2 Гра – один із видів діяльності людини
Гра – один із видів діяльності людини, який виник історично,
що полягає у відтворенні дій дорослих і відносин між ними. Це один із засобів
фізичного, розумового і морального виховання.
На всіх етапах розвитку особистості гра сприймається як
цікаве, яскраве, необхідне для її життєдіяльності заняття. І чим старший
школяр, тим більше він відчуває розвивальне і виховне значення гри. На ці
специфічні особливості гри велику увагу в своїй практичній діяльності звертали
відомі педагоги. «Гра, – писав С. Шацький, – це життєва лабораторія
дитинства, яка дає той аромат, ту атмосферу молодому життю, без якого ця пора
її була б марною для людства. У грі, цьому спеціальному опрацюванні життєвого
матеріалу, є найцінніше ядро розумної школи дитинства».
На ці специфічні особливості гри особливу увагу в своїй
практичній діяльності звертав А. Макаренко. Він вважав, що в дитячому віці
гра є нормою, що дитина має завжди грати, навіть тоді, коли робить серйозну
справу.
Види ігор можна визначити також на основі різнопланової
діяльності дітей: ігри дозвілля, тобто такі, в які діти грають за власним
бажанням; ігри педагогічні – ті, які використовуються педагогом з метою розв’язання
конкретних навчально-виховних завдань.
Залежно від того, наскільки гнучкими, динамічними і творчими
чи чітко регламентованими є рольові дії, правила і зміст, колективні
розважальні ігри можна поділити на дві групи:
1.
Ігри творчі: сюжетно-рольові, конструкторські, драматизації з
вільним розвитком сюжету, гра-жарт, гра-розіграш.
2.
Ігри за встановленими правилами: рухливі, хороводні, спортивно-змагальні,
настільні.
У кожної гри є свій виховний і розвивальний потенціал.
Педагогічні ігри диференціюють за педагогічною спрямованістю:
дидактичні (ці ігри організовуються в процесі навчання), творчі педагогічні
ігри (ігрова модель розроблена самим педагогом з метою досягнення конкретних
виховних завдань). Такі ігри найчастіше вводяться в інші види діяльності,
будучи їхньою емоційною основою. У них школярі перебувають у рольовій позиції
позитивного персонажа. Ці ігри, які не регламентовано чіткими умовами і
правилами, містять великі можливості для творчого самовираження школяра через
роль. Роль є тим рушієм, який «запускає» весь механізм педагогічних ігор
творчого змісту.
Педагогічні творчі ігри можна поділити на такі види:
1.
Тривала гра – на тривалий час зберігається уявна ситуація, сюжет і
ролі.
2.
Елементи гри. Маємо на увазі ситуації, коли в організацію
колективної діяльності дітей вводиться один із компонентів гри, щоб надати
ігрового забарвлення цій діяльності та активізувати її (роль або уявна
ситуація).
3.
Гра-творчість. У процесі моделювання таких ігор організаційна роль
педагога мінімальна: він може тільки подати ідею, підвести дітей до думки або
просто прочитати готовий зразок гри.
Як системні компоненти методики організації і проведення
педагогічних творчих ігор можна вирізнити педагогічне моделювання (передбачення
моделі гри педагогом у власному уявленні: сценарій, ролі, виховні завдання,
варіанти охоплення всіх дітей грою), пропонування гри школярам. Реалізовувати
ці компоненти можна різними способами:
1.
Педагог спочатку розповідає про гру активну. Це дає змогу не лише
апробувати модель гри на сприйняття підлітками, а й залучити дітей до
обговорення плану – уточнення ролі, способів створення уявних ситуацій,
організаційних органів гри (штаб, ритуали, повірка тощо).
2.
Про гру розповідають усім гравцям, наголошуючи на тому, як цікаво
і довго інші діти грали в цю гру. Для школярів посилання на позитивний
емоційний досвід однолітків звучить вельми переконливо.
3.
Якщо у дітей вже є досвід участі в подібних іграх, можна після
попередньої роботи – читання оповідань, перегляду кінофільмів, зустрічі –
запропонувати їм придумати план на певний сюжет.
4.
Ігрова ситуація. Важливим компонентом у системі організації гри є
створення уявної ситуації і підготовка до розігрування ролей. Завдання полягає
в тому, щоб переконати школярів перейнятися грою, викликати бажання грати в
неї.
Наступний етап – розподіл ролей. Тут можуть бути різні
варіанти: вибір ролі за бажанням; колективне обговорення кандидатур; отримання
ролі у вигляді доручення.
Турбота про збереження ігрової ситуації – один із обов’язків
педагога – організатора гри.
Основні умови збереження стійкого інтересу в дітей до гри:
1.
Використання умовної ігрової термінології.
2.
Введення романтичних ситуацій.
3.
Використання усіх видів педагогічного впливу в ігровій формі
(вимога, заохочення, покарання тощо).
4.
Використання елементів колективного змагання між малими групами.
Дотримання цих умов дасть педагогу можливість на тривалий час
зберегти ігрову атмосферу, активізувати діяльність дітей.
Завершення гри доцільно організовувати двома шляхами: 1) у
методичному розробленні гри попередньо передбачити її фінал; 2) завершення гри
припадає на час перерви у спілкуванні з дітьми. В умовах школи – це канікули, в
літній період – розпад тимчасового колективу. Підсумки гри підбивають урочисто:
вручають пам’ятні знаки, оголошують подяки.
1.3 Народні, рухливі та спортивні ігри у навчально-виховному
процесі початкової школи
Необхідність використання народних, рухливих та спортивних
ігор у навчально-виховному процесі початкової школи визначається насамперед
тим, що сучасну організацію навчально-пізнавальної діяльності з погляду
забезпечення фізичної активності школярів не можна визнати досконалою.
Недостатній рівень рухового режиму дитини негативно позначається на її
фізичному розвитку і на стані психічних процесів: відчуттів, сприймання,
мислення, запам’ятовування, уваги (як загальної спрямованості психіки на
активну діяльність), що зрештою знижує успішність навчання.
Народні, рухливі та спортивні ігри, за умови їх
систематичного використання, сприяють зміцненню здоров’я та забезпечують
достатню фізичну активність молодших школярів. У системі фізичного виховання
дітей ігри займають значне місце. Вони удосконалюють рухові здібності школярів
і водночас формують моральні та вольові якості, притаманні суспільно активній
особистості, забезпечують підготовленість кожної дитини до плідної праці та
інших важливих для суспільства видів діяльності. Підкреслюючи виняткове
значення ігрової діяльності для всебічного розвитку дітей, А.С. Макаренко
зазначав: «Гра має важливе значення в житті дитини, має те саме значення, яке в
дорослого має діяльність, робота, служба. Яка дитина в грі, такою з багатьох
поглядів вона буде в роботі, коли виросте. Тому виховання майбутнього діяча
відбувається у грі».
Будучи у загальних рисах схожими, народні, рухливі і
спортивні ігри певною мірою різняться між собою. Рухливі ігри задовольняють
потребу організму дитини в русі, сприяють збагаченню її рухового досвіду. За
допомогою ігор у школярів закріплюються та вдосконалюються різноманітні вміння
і навички з основних рухів (ходьби, бігу, стрибків), розвиваються такі важливі
фізичні якості, як сила, швидкість, спритність, витривалість.
Для розвитку швидкості проводять ігри, які потребують
негайної рухової реакції в обстановці, що швидко змінюється та ускладнюється
додатковими завданнями, а також ігри з подоланням певної відстані за короткий
час («Біг до прапорця», «Квач», «Хто перший»). Для розвитку спритності
використовують такі ігри: «Прокоти м’яч у ворота», «Совонька», «Серсо» та
багато інших.
Розвиток окремих м’язів рук, ніг і тулуба відбувається в
іграх, які потребують короткочасного силового напруження («Хто далі кине», «З
купинки на купинку», «Ведмідь і бджоли»).
Витривалість розвивається в іграх з інтенсивною руховою діяльністю,
але оптимальною в часі для дітей різного віку («Дожени свою пару», «Рибалка і
риби», «Стрибунчики-горобчики», «Вудочка»). З дітьми молодшого шкільного віку
проводяться два види рухливих ігор – сюжетні ігри та ігрові вправи (несюжетні
ігри). Ігрові вправи частіше проводяться у вигляді змагання між двома, кількома
учасниками або командами.
В основу сюжетних ігор покладено життєвий досвід дитини, її
уявлення про навколишній світ.
Рухи, які виконують діти під час гри, тісно пов’язані з її
сюжетом та імітують дії, характерні для того чи іншого образу (людини, тварини,
птаха та ін.).
Спортивні ігри також спираються на основні рухи, проте
способи їх виконання складніші, що і зумовлює залучення дітей молодшого
шкільного віку до спорту. Наприклад, якщо в рухливих іграх з м’ячем
використовується його підкидання з різними завданнями, метання у ціль, то для
гри у баскетбол, що в спрощеному варіанті доступна молодшим школярам,
провідними є навички ведення м’яча, його ловіння, передача, вкидання,
перехоплення, кидки двома руками від голови та від грудей.
Народні ігри мають специфічні ознаки. Це ігри гуртові, їхні
структурні особливості дають змогу об’єднати всіх бажаючих грати та проводити
ігри у будь-якій обстановці: у приміщенні, на подвір’ї, на галявині, біля
ставу, на луках і в лісі.
Народна рухлива гра визнана етнопедагогікою як результативний
спосіб заохочення дітей до активних рухів і їх оздоровлення («Як дитина бігає і
грається, так їй здоров’я посміхається»). Вона гармонійно розвиває дітей;
виховує силу, спритність, витривалість, відвагу, рішучість, ініціативність,
привчає долати психічні і фізичні навантаження, заохочує до товариської
взаємовиручки, загартовує організм, створює у дітей бадьорий і веселий настрій.
Страницы: 1, 2, 3, 4
|
|
