Формування правильності усного мовлення у майбутніх учителів початкових класів

Формування правильності усного мовлення у майбутніх учителів початкових класів

ДИПЛОМНА РОБОТА

ФОРМУВАННЯ ПРАВИЛЬНОСТІ УСНОГО МОВЛЕННЯ У МАЙБУТНІХ УЧИТЕЛІВ ПОЧАТКОВИХ КЛАСІВ

План

Вступ

Розділ І. Теоретичні основи формування комунікативних якостей мовлення

1.1 Загальна характеристика комунікативних якостей мовлення в науково-педагогічній літературі

Розділ ІІ. Шляхи і способи формування правильності мовлення у майбутніх учителів початкових класів

2.1 Теоретичні аспекти формування правильності мовлення

2.2 Основні типи помилок як наслідок порушення правильності мовлення

2.3 Практичні аспекти формування правильності мовлення

2.4 Фахова діяльність вчителя початкових класів у формуванні правильності мовлення молодших школярів

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Індивідуальна мовна культура – це своєрідна візитна картка особи незалежно від її віку, фаху, посади. Навряд чи матиме належний авторитет і вплив той, хто не вміє правильно висловити свою думку, хто не користується виражальними мовними засобами, неспроможний дібрати лексичні вирази відповідно до конкретної ситуації. Це особливо стосується фахової підготовки вчителів початкових класів, оскільки вони прищеплюють школярам основи мовної культури.

Мова живе в мовленні, без нього вона не може здійснювати своєї комунікативної функції. Проте і мовлення, а відтак мовленнєва комунікативна діяльність неможливі без мови, її словникового складу, фонетичних законів, правил граматики. Це за висловлюванням І. Синиці, «мова в дії», що охоплює аудіювання, говоріння (в тому числі так зване внутрішнє мовлення – мовчазну розмову із самим собою), читання (вголос і про себе), письмо [49 ].

Правильно й чисто говорити своєю мовою може кожний, аби тільки було бажання. Це не є перевагою вчених-лінгвістів, письменників або вчителів –мовників, це – не тільки ознака, а й обов'язок кожної культурної людини. Культурними в нас мусять бути всі, незалежно від того, працює людина розумове чи фізично [2, 15].

Проте взірцем правильності мовлення має бути вчитель. Він повинен володіти здоровим, неупередженим відчуттям мови, постійно стежити за змінами, які відбуваються в нормах вимови, наголошування, слововживання у зв'язку з глибшим вивченням загальнонародної мови, тенденцією до взаємозбагачення національних мов, вирівнюванням діалектів.

Мовний режим повинен бути єдиним для всіх шкільних підручників, усіх педагогів, мовним етикетом повинні володіти учні й учителі.

У школі готується майбутній громадянин – творець матеріальних і культурних цінностей, людина активної позиції. Логічна, точна мова, уміння вибрати темп, тон мовлення, інтонацію бесіди, здатність не лише словом, а й його змістом, естетикою вплинути на слухача повинні бути внутрішньою потребою нашого вчителя.

Багатство й різноманітність мовлення вчителя – джерело збагачення мови учня, чистота й досконалість; образність мови вчителя – запорука поваги учня до естетичних цінностей, створених засобами мови. Мовлення вчителя повинно відзначатися такими ознаками: 1) правильністю – орфоепічною, граматичною, орфографічною, пунктуаційною; 2) виразністю – змістовою, інтонаційною, візуальною; 3) чистотою, що не допускає штучності, фальшивого професіоналізму; 4) лаконізмом при збереженні змістової вичерпності, різноманітності засобів для висвітлення теми.

Культура мовлення є сумарною оцінкою якості мови чи оцінкою окремих її рівнів та аспектів. «Під культурою мови розуміється чітко виражена тенденція до розвитку в літературній мові якостей, які вимагаються її спеціальною функцією». Такі якості називають комунікативними якостями мови [26], інколи критеріями [10], критеріями удосконалення мови [9], комунікативними ознаками [3], основними вимогами до мовлення [7]. Комунікативні якості мови – це реальні властивості її змістової і формальної сторони. Саме система цих властивостей визначає ступінь комунікативної досконалості мови.

Розуміння одних якостей мови у сучасній науці більш чи менш склалося (правильність, точність, логічність, чистота), розуміння інших лише окреслилося (дієвість, естетичність, емоційність, змістовність). Окремі якості відомі з давніх часів, розглядалися в риториках, при цьому кожна епоха і кожна наука про національну мову вносила у цей розгляд щось своє. Так, у 1927 році український професор М. Сулим зазначав: «...єсть кілька однакових вимог до всіх чисто стилів: ясність, зрозумілість, чистота й правильність мови» [54, 72]. Одначе лише в останні три десятиліття, у зв'язку зі становленням науки про культуру мови, вчені впритул підійшли до питання про ознаки, якості культури мовлення.

Проблема формування правильності мовлення вчителя початкових класів не була предметом спеціального дослідження, хоча у деяких аспектах вона вивчалася у працях відомих українських науковців і методистів. Проте для сучасної вищої і початкової школи вона є надто важливою. Цим зумовлюється актуальність і новизна нашої дипломної роботи.

Аналіз комунікативних якостей мовлення знаходимо у мовознавчих . студіях О. Синявського [47], І. Чередниченка [61], Л. Булаховського [9], Р. Будагова [8], М.Пилинського [43], Б. Головіна [16,17], С. Гурвича [19], Б. Антоненка-Давидовича [2], П. Одарченка [37], О. Пономаріва [44] та інших.

Правильність мовлення вчителя сучасної української школи розглядалися у багатьох посібниках таких авторів: І. Ощипко [39,40], Н. Бабич [3,4,5], В. Жовтобрюх, О. Муромцевої [24], О. Сербенської [1], С. Дорошенка [21,22] та інших.

Крім цього, проблема формування правильності досліджувалась і в науково-методичних статтях, зокрема М. Жовтобрюха [25], О. Біляєва [7], Р. Колесникової [29], М. Леонової [35] тощо.

Отже, вчитель не повинен помилятись, бо виправити враження про фаховий рівень знань, про загальну ерудицію важко. Тому проблема формування у майбутніх учителів початкових класів правильності мовлення як основної комунікативної ознаки є актуальною.

Об'єктом вивчення у дипломній роботі є процес формування у майбутніх учителів початкових класів правильності мовлення.

Предмет – правильність мовлення вчителів початкових класів як основна комунікативна ознака.

Мета дослідження полягає в теоретичному вивченні правильності мовлення та виявленню найбільш ефективних шляхів її формування у майбутніх учителів початкових класів.

Гіпотеза ґрунтується на припущенні, що ефективність формування умінь і навичок правильності мовлення значно підвищиться, якщо використовувати у навчальному процесі студентів і школярів науково і методично обґрунтовані, спеціально розроблені вправи і завдання.

Згідно з метою і висунутою гіпотезою необхідно було розв'язати такі завдання:

1.             Проаналізувати рівень вивчення в науково-методичній літературі формування комунікативних ознак мовлення.

2.             Дати змістовну характеристику основних комунікативних ознак мовлення.

3.             Розробити систему вправ, спрямованих на формування у майбутніх учителів початкових класів правильності мовлення.

4.             Виявити ефективні шляхи формування правильності мовлення.

Для розв'язання поставлених завдань використано такі методи: теоретичні – вивчення та аналіз науково-методичної літератури, навчальних програм, узагальнення інформації для визначення теоретико-методологічних основ дослідження. Структурно-системний аналіз використовувався для побудови шляхів і засобів формування комунікативних якостей мовлення студентів і школярів. Емпіричні – педагогічне спостереження за навчальним процесом, опитування, анкетування.

Практична значущість роботи полягає в тому, що запропонований підхід а також вправи і завдання можуть бути використанні у написанні методичних рекомендацій, курсових робіт, у фаховій діяльності вчителя початкових класів.

Робота складається зі вступу, 2 розділів, висновків, списку використаної літератури. Загальний обсяг роботи 74 сторінок.

Розділ І.

Теоретичні основи формування комунікативних якостей мовлення

1.1 Загальна характеристика комунікативних якостей мовлення в науково-педагогічній літературі

Слово – одне з наймогутніших комунікативних знарядь людини. Безсиле само по собі, воно стає могутнім і нездоланним, дієвим і привабливим, якщо сказане вміло, щиро і вчасно. А саме так – цілеспрямовано, своєчасно, щиро і вміло – повинна користуватися словом кожна людина у будь-якій сфері практичної діяльності. Недарма народна мудрість вчить: говори не так, щоб тебе могли зрозуміти, а говори так, щоб тебе не могли не зрозуміти. Це особливо важливо для тих ситуацій мовлення, які передбачають значний суспільний і естетичний вплив його на слухача, насамперед для мовлення учителя.

Що можна вважати досягненнями, а що недостатками в мовленні вчителя? Що таке комунікативні якості мови? Яке значення вони мають для педагогічної діяльності?

Майстерне володіння мовою необхідне вчителю для того, щоб комунікативне цілеспрямовано організувати спілкування з учнями, батьками, вчителями.

Якщо говорити про досягнення мови, то, відповідно, мова повинна бути якісною, а значить, володіти необхідними якостями, які роблять її привабливою. Такі якості мови в лінгвістиці прийнято називати комунікативними.

Комунікативні якості мовлення – такі якості, що допомагають організовувати, спілкування і роблять його ефективним. Термін «комунікативні якості мовлення» був запропонований порівняно недавно, в 60-х pp. XX століття, вченим-лінгвістом Б. Головіним, який уперше об'єднав ці якості мовлення в систему, що охоплює співвідношення мовлення і діяльності, мовлення і мови, мовлення і мислення, мовлення і свідомості. За цими співвідношеннями виділяють правильність, чистоту, точність, багатство, логічність, доречність, доступність і виразність як основні досягнення мовлення.

Також аналізом комунікативних якостей мовлення займалися такі мовознавці: О. Синявський[ 47], І. Чередниченко[61], Л. Булаховський [9], Р. Будагов [8], М. Пилинський [43], С. Гурвич [19], В. Антоненко-Давидович [2], П. Одарченко [37], О. Пономарів [44] та інші.

Як правило, гарне мовлення свідчить про високий рівень культури мовця і тому робить спілкування більш ефективним. Мовлення вчителя – це відображення не тільки рівня його особистої культури, але і рівня культури всіх освітніх закладів.

Рівень мовленнєвої культури сучасного вчителя стрімко падає. Це визнають не тільки спеціалісти в галузі мовознавства, але і самі вчителі. Звичайно, таке становище можна спробувати оправдати загальними тенденціями як в суспільстві в цілому, так і у сфері освіти. Вчителі, у свою чергу, мають відповідальність за те, який рівень мовленнєвої культури вони дають учням. Мовлення вчителів сприймається учнями щоденно і цим самим найбільше, сильно і глибоко впливає на формування їхніх мовленнєвих орієнтирів.

У мові є поняття норми, тобто необхідні знання про те, як треба вимовляти або вживати слова, як з'єднувати їх у словосполучення і речення. Для людини, професія якої пов'язана з педагогічною діяльністю, володіти «нормальним» мовленням недостатньо: необхідна мовленнєва майстерність, тобто інший рівень її якості.

Ми зважаємо на те, що мовлення великої кількості вчителів відповідне основним вимогам і нормам. Тому, говорячи про реалізацію комунікативних якостей, ми зупинимось не тільки на позитивних прикладах, а й значну увагу приділимо, вадам оскільки вони найбільше допомагають продемонструвати якості мовлення і їх значення для вчителів.

Можна виділити таку впливову ефективну якість мовлення, як доречність.

Доречність. Мова може бути ефективною лише тоді, коли вона доречна. Доречною називається мова, котра відповідна всім параметрам комунікативної ситуації. Розрізняють два основних види доречності: змістовна доречність і стилістична.

Легше за все зрозуміти, що доречно, або недоречно в конкретній ситуації, у змістовному плані, відповідно до мети висловлювання.

Потреби стилістичної доречності, тобто відповідність вибраних засобів у межах функціонального стилю необхідна для побудови висловлювання. Дуже часто трапляється порушення стилістичної доречності. Наприклад, на тролейбусній зупинці: «П'ятий?» («Який це тролейбус? П'ятого маршруту?»). –«Ні, другий».

Отже, доречність – це ознака культури мовлення, яка організує його точність, логічність, виразність, чистоту, вимагає такого добору мовних засобів, що відповідні змістові і характерові повідомлення. Проте для доречності у мовленні самих мовних засобів недостатньо – доречність ураховує ситуацію, склад слухачів, естетичні завдання. Р. Будагов зауважує: «Наївно думати, що образне відтворення думки менш точне, аніж необразне. Уся річ у тому, що і як передається вченим або письменником, якої вартості, якого масштабу та чи інша думка формулюється »[ 8, 247].

Таким чином, висловлювання доречне, якщо внаслідок його використання досягається мета, яка висувалася мовцем, якщо потреби мовця (у широкому розумінні) реалізовані. Ось яким різноманітним арсеналом засобів для досягнення мети висловлювання можна скористатися: який би прийом не використовували – риторичний діалог, закличну чи питальну форму звертання до слухачів, повторення попередньо висловленої думки з метою її підсилення, дослівне цитування або переказування цитати своїми «словами, відповіді на запитання, порівняння і т. д., — його необхідно повсякчас найчастіше пов'язувати з усім змістом мовлення [30, 8]. Уміння вибрати найбільш вдалу форму спілкування, інтонаційну тональність, лексичні засоби формується і трактикою мовлення, і психологією людських стосунків. У кожному випадку слово і фраза вчителя мають бути доречними, як доречною повинна бути інтонаційно-колоритна їх тональність: висока чи низька, ласкава чи офіційна.

Окрім цього, вчителю слід домагатися доречності контекстуальної. У контексті єдність змісту і форми зобов'язує контролювати і словесно-виражальні, і структурно-інтонаційні мовні засоби виразності.

Безсумнівно, «доречність мовлення — якість дуже важлива в соціальному аспекті, адже вона регулює, в усякому разі повинна регулювати, всю нашу мовленнєву поведінку» [16, 252]. Таким чином, доречність зумовлюється ще й психологічно: мовний контакт співбесідників буде добрим, результативним, якщо будуть знайдені потрібні саме для цієї ситуації спілкування слова та інтонації. Адже мовець не повинен нав'язувати слухачеві думку, а дбати, щоб е травмувати слухача, не принижувати його гідності. Особливо про це слід пам'ятати тим, у кого співбесідники – діти. Учителі не можуть забувати, що слово так само легко вбиває, як і легко лікує.

Звичайно, у вчителя відчуття доречності, майстерність змінювати характер мовлення залежно від ситуації і завдань спілкування виховується мовленнєвою практикою. Навички доречного мовлення можна виробити за таких умов:

1)                якщо усвідомити необхідність корегувати мовлення щодо його доречності;

2)                якщо володіти культурою мовлення і культурою спілкування за допомогою мови;

3)                якщо мати високу загальну культуру і якщо норми етики будуть переконанням, а ввічливість, доброзичливість, терплячість і терпимість до чужих вад, повага до людей – органічними почуттями, а не правилами поведінки;

4)                якщо засвоїти мову не лише як вузівський предмет, а й як «живу схованку людського духу», і берегти її – цей народний скарб.

Звичайно, доречним мовлення буде тоді, коли воно відзначатиметься правильністю, точністю, багатством, чистотою, адже ці ознаки є складовими культури одного й того ж предмета – мовлення.

Доступність. Другою власне комунікативною якістю мовлення, тісно зв'язаною з комунікативною ситуацією, є доступність. Доступність передбачає таку побудову мовлення, при якій рівень складності мови і в термінологічному і в змістовому, і в структурному розумінні відповідні інтелектуальному рівню адресата. Необхідно відмітити, що більшість учителів орієнтуються на різний рівень усвідомленості учнів з тієї чи іншої проблеми.

Зупинимось на рівні найчіткішого прояву доступності / недоступності мови – термінологічному. Часто бажання проявити свою ерудицію затьмарює головну комунікативну функцію – бути доступним середньому учневі. Поширення вживання без необхідності маловживаних слів підтверджується і самими вчителями.

Стосовно критерію доступності мови в змістовному плані розглянемо використання вчителями переосмислених, широко розповсюджених стійких словосполучень, які вже втратили всевідомість.

Вживання запозичених слів у мовленні вчителів загалом виправдане, наприклад, в науковому стилі мовлення, проте в професійному мовленні воно є не оправданим, оскільки утруднює спілкування, наприклад: «мене лімітує час» (обмежує); «не форсуй цієї розмови» (треба не прискорюй). Також не треба надуживати іншомовними словами, що мають відповідники в рідній мові, зокрема: домінувати (переважати, панувати); форсувати (прискорювати); базувати (ґрунтувати, опановувати); ігнорувати (зневажати, не брати до уваги, не помічати); гарантувати (забезпечити).

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6