Формування національної свідомості засобами народної педагогіки

Відроджуючи українську національну систему виховання, в тому числі національну систему освіти, національні педагогічні кадри, ми одночасно відроджуємо і українську національну педагогіку.

Українська педагогіка адекватна культурно-історичним традиціям народу, його духовності, самобутньому шляху розвитку. Як глибоко національне явище, вона одночасно є і глибоко загальнолюдським явищем.

Розвиваючись національними шляхами, українська педагогіка постійно збагачується кращими досягненнями педагогічної думки світової співдружності рівноправних народів. Застосовуючи в національній системі виховання все багатство культурно-історичної спадщини рідного народу, українська педагогіка має всі можливості повною мірою враховувати природні задатки дітей, виховуючи їх палкими патріотами, громадянами суверенної України, палкими поборниками дружби між вільними народами.

2.2 Рідне слово, рідна мова в національній і загальнолюдській свідомості

Рідне слово – серце народу. Рідна мова – животворний кровообіг нації, її пульс, вияв життя роду, покоління, родини. Живе материнська мова – живий і її народ. А без народів немислиме й людство. Чи ж не в цьому національне, водночас – вселюдське, значення рідного слова?

Здається, цю істину споконвіку визнавали й віщували не тільки древні мудреці й Божі пророки, а й просто чесні вчені – «роботящі уми», світлі мислителі, провідники мистецтва слова свого народу й родини планетян. Зайвим було б і нагадувати це, та покищо доводиться…

Ще в першій народній Книзі Мудрості людської – Біблії, яку Пантелеймон Куліш та Іван Нечуй-Левицький перекладали українською мовою, а Тарас Шевченко ввів у традицію поетичних епіграфів, – знаходимо джерела святої цієї істини. Так, скажімо, в мудрих притчах /в останньому українському виданні Біблії – приповістях/ Соломонових слово – «язик» – проголошується як «д е р е в о життя», якщо воно без «заламання на дусі», а тим паче «язик» мудрих-то добре знання /Книги Святого Заповіту. Пр.15:2, 4/. А в посланіях з книги Нового Заповіту премудрого Іоана першоосновою життя людського утверджується саме слово з народженням: «Спочатку було Слово… Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього. І життя було в нім, а життя було Світлом людей. А світло у темряві світить, і темрява не обгорнула його… Воно в світі було, і світ через Нього повстав… Слово сталося Тілом і перебувало між нами, повне благодаті та правди, і ми бачили славу Його – славу як Однородженого від Отця» /їв. 1:1, 10, 14/. За цим Посланням, «мова» слова «Людського сина, що сходить туди, де перше Він був», тобто на землю, де народився, жив, зцілював і страждав. – «То дух, що оживляє… то дух і життя… слова життя вічного» /їв.6:60, 62, 63, 68/.

І ще «святе письмо» в першому Посланні Павла до Коринян віщо прорікало: до людей «говоріть тільки зрозумілою мовою!». Ясно, що йдеться тут саме про рідне слово, бо ж пророк звертається до провідників «у церкві», де зберігаються, звичайно, місцеві жителі / «народ»/, згуртовані, передусім своєю мовою. Звідси – й звернення до проповідників: «Дбайте про любов, і про духовне пильнуйте, а найбільше – щоб пророкувати. Як говорить хто чужою мовою, той не людям говорить… бо ніхто його не розуміє… А хто пророкує, той людям говорить на збудування, і на умовлення, і на розраду. Як говорить хто чужою мовою, той будує тільки самого себе… Я ж хочу, щоб мовами говорили всі, а ліпше – щоб пророкували: більший той, хто пророкує аніж той, хто говорить… А тепер як прийду я до вас, браття, і до вас говорити буду ч у ж о ю мовою, то який вам пожиток зроблю?… коли мовою не подасте зрозумілого слова, – як пізнати, що кажете? Ви говоритимете на вітер! Як багато, наприклад, різних мов є на світі, – і жодна з них не без значення! І коли я не знатиму значення слів, то я буду чужинцем промовцеві, і промовець чужинцем мені. Так і ви, що пильнуєте про духовні дари – дбайте, щоб збагачуватись через них…» А через ті «духовні дари» рідним словом «кожному дається виявлення Духа на користь Одному бо Духом дається слово мудрості, а другому слово знання тим же Духом, а іншому віра тим же Духом… а іншому пророкування…» /Біблія. Книги Нового Завіту. Послання апостолаПавла. 1 Кор.14:1–12; 12:1–9/.

Це писали древні люди, мудрі в слові й діяннях – тому й святі, безсмертні. Але це ж доводили впродовж віків і просто смертні та геніальні вчені й письменники всіх часів і країн, народів і поколінь та кожен речник своєї нації, син свого народу.

Так було в усьому світі…

Великий Ян Амос Коменський – теж мислею безсмертний – у свій далекий час, при засиллі в навчання мертвої латини мужньо підносив «ідею школи рідної мови», стверджуючи: «Основою у нас є те, що наш загальний метод передбачає не одну лише незмірно пестувану німфу – латинь, а й шукає шляхів до розвитку рівним чином і рідних мов усіх народів». Він застерігав, що вчити будь-кого іншій мові, перш ніж оволодіє рідною мовою, – це теж саме, як комусь заманулося б вчити свого сина їздити верхи, чим він навчиться ходити…» / «Велика дидактика»/. У рідній мові Коменський знаходив найперший ключ до «удосконалення людської природи», що дозволяє несхибно «здобувати істину й викривати лжу», вільно мовити «про все з усіма, ніколи не німіючи, коли треба говорити» / «Всеосяжна рада про владання справ людських»/. Він дбав про те, щоб діти набували знання не мілко з чужих книг, а глибоко з рідної землі, рідним словом, духом ялин і буків / «Видимий світ у картинах»/. І звертався до свого – чеського народу з докором: допоки будете діставати хліб і воду від інших, жадати чужих шкіл, книг і дарунків; чому не в'яжете с в о ї снопи, не жнете в дома духовну ниву; чому охоче біжете, як старці, підбираєте чуже колосся? «Колумбом» нової європейської науки про виховання і навчання «саме за торування шляху рідному слову в рідній школі називав Яна Коменського директор колегії Павло Ґалаґан і професор Київського університету Андрій Степович.

В пізніші часи і в іншій країні – Грузії послідовник Коменського й Ушинського, істинно демократичний педагог, до формування якого причетний і Київський університет, «батько нової грузинської педагогіки» Яків Семенович Гогебашвілі вважав одним з наріжних каменів розвою країни тісний духовний зв'язок просвітителів з народом. Цей зв'язок, на його переконання, нічим іншим не може бути закріплений, як лише вивчення народної мови, національної словесності, просторів рідної з е м л і т а її історії. Мова і література, стверджував він, становлять найбагатшу скарбницю, куди численні покоління вклали кращі твори народного розуму, величні й найблагородніші виявлення свого серця і бережуть її, як зіницю ока. Вивчаючи рідну землю, мову й літературу, кожна дитина серцем і душею зрощується з сучасним і минулим свого народу, стаючи його істинним духовним сином. Тому-то в кожній країні вивчення рідного краю і його словесності становить головний предмет турботи й піклування всіх і кожного; тому вивченню Батьківщини та її літератури у всякому навчальному закладі належить найпочесніше місце / «Про виховання нової людини-патріота»/. Він переконував, що пробудження розумових сил дитини, розвиток її мислительних здібностей, її кмітливості можливі лише тоді, коли в школі з самого початку навчання відбувається рідною, цілком зрозумілою дітям, мовою / «Як поліпшити кавказьку народну школу»/.Те ж саме обстоював і його знаменитий сучасник Акакій Церетелі: «Діти повинні споживати первісне навчання, як молоко матері. Воно має бути доступним, природно засвоюватися і не тяжіти над юними почуттями й розумом. Для цього потрібно вчіти… тією мовою, якою учень вимовив і засвоїв перше слово… Це така проста істина, проти якої не стане перечити навіть божевільний / «Батьки», 1884/.

Білоруський народний письменник-педагог Якуб Колас – Костянтин Михайлович Міцкевич, автор праць «Методьїка роднае мовьі» /1926/, підручника білоруської словесності, всенародне проголосив: «Рідне слово – це перше джерело, через яке ми пізнаємо життя і навколишній світ». Він нагадував, що білоруські письменники, крівні діти свого народу, щоразу говорили своїми творами «про велике значення рідної мови, про те, як треба любити й поважати її» / «Уважайте й любите свой язьік», 1947/.

Найпереконливіше і найпослідовніше обстоював рідне слово в національній школі великий педагог світового масштабу Костянтин Дмитрович Ушинський. У своїх підручниках «Детский мир», «Родное слово», в усіх науково-педагогічних працях він глибоко і всебічно обгрунтував те, що так яскраво сформулював ще 1861 року у своїй програмній праці «Родное слово» /для більшої вірогідності відтворюємо мовою оригіналу з першої публікації/:

«Язьік народа – лучший, никогда не увядающий й вечно вновь распускающийся цвет всей его духовной жизни, начинающий далеко за границами истории. В язьіке одухотворяется весь народ й вся его Родина; в нем претворяется творческой силой народного духа в мьісль, в картину й звук небо ОтчизньІ, ее воздух, ее физические явлення, ее поля, горьі й долиньї, ее леса, й реки, ее бури й грозьі – весь тот глубокий, полньш мьісли й чувства голос родной природьі, которьш говорит так громко о любви человека к его иногда суровой Родине, которьій вьісказьівается так ясно в родной песне, в родньїх напевах, в устах народньїх позтов. Но в светльїх, прозрачньїх глубинах народного язьїка отражается не одна природа страньї, но й вся история жизни народа. Поколения народа проходят одно за другим, но результати жизни каждого поколения остаются в язьіке – в наследие потемкам. В сокровищницу родного слова складьівает одно поколение за другим плодьі глубоких сердечних движений, плодьі исторических собьітий, верования, воззрения, следьі прожитого горя й прожитой радости, – словом, весь след своей духовной жизни народ бережно сохраняет в народном слове. Язьік єсть самая живая, самая обильная й прочная связь, соединяющая ожившие, живущие й будущие поколения народов в одно великое, историческое живое целое.

Он не только выражает собой жизненность народа, но єсть именно сама зта жизнь. Когда исчезнет народний якьік – народа нет более!.» /К.Д. Ушинский. Родное слово. – «Журнал Министерства народного просвещения», СПб, 1861, №5/.

Чи ж не ясно, що всі тодішні і подальші переслідування царизмом рідного слова на Україні, яка й збагатила педагогічну науку своїм Л земляком Ушинським, – були націлені в саме серце українського народу! Та істина була за Ушинським…

На Україні на ідеї Ушинського спирався Іван Нечуй-Левицький у своїй полеміці «Українство в літературних позвах з Московщиною», де ствердив, що Україна має «багатий національний грунт» для розвитку рідної мови, хоч як «російська державність пригноблює… протягує, а вона /рідна мова/ як зумисне, росте та й росте… не зважаючи на державну неласкавість і усякі державні причини… бо вона в своїй натурі є якась жива, творча сила, сила жизньова… вона й тепер має під собою сей грунт, живий повний усякого заживку, і вже можна сміливо сказати, не збочить з нього, не втратить його».

Згодом Борис Грінченко, коли в часи царської сваволи у народу «однято рідну мову, однято спромогу освічуватися й розвиватися, без яких не можна жити людині», перегукувався з Ушинським. Це підтверджується і написаною спільно з Б. Грінченковою читанкою «Рідне слово». Слідом за ними Степан Васильченко, вболіваючи за долю дітей, «в сучасній школі», свідчив, що як «тільки учитель забалакає з дітьми… їх рідною мовою… немов свіжий вітерець пройде по дитячих обличчях… починають блищати ясні, розумні очі, з дитячих уст чуються дотепні речі, жваві й веселі…» /С. Панасенко. В сучасній школі. – «Світло», 1912/.

Тоді ж і в тому ж київському журналі український педагог Яків Чепіга /Зінкевич/ ґрунтовно вмотивував життєву природність рідної школи: «Освітити дитину – значить розвинути її духовно, фізично, задовольнити прагнення її природи згідно з загальнолюдськими принципами добра і правди… Природа дитини, зо всіма її національними особливостями, початок яких в глибині минулих часів рідного народу, підпала еволюційному розвитку народного організму…» І тільки силоміць гнобителям народу вдалося «одлучити дитину од природної єдності з її нацією… знищити національні особливості – зірвати з дерева листя, обламати гілку і заставити один стовбур…». За такого духовного пограбування народу, при рабській його покорі, застерігав Чепіга, «дитина б загубила ту духовну красу, що надає їй національність, як дереву гілки, цвіт і листя. Знищити національність у духовному житті людини – це підняти крила її могутньому духу, один помах котрих заносить людину на недосяжну височінь національної творчості» / «Народний учитель і національне питання». – «Світло», 1912/.

В рідному селі Панас Мирний вчував вираження народної душі, наших думок і почуттів / «Про мову», 1910/. Славлячи «благовісне, пророче слово» Шевченка, він утверджував силу «любові до рідного слова» / «Рідна мова», 1901/. У своєму поетичному Маніфесті закликав українське письменство силою «слова живого» підіймати гноблений народ, йти «між люди», їх «виручати з біди» / «До сучасної музи», 1905/.

В інших умовах ідеї рідного слова розвивав Іван Франко: «Нам треба виробити найкардинальніше природне право школи – право рідної м о ви». / «В обороні прав нашої мови», 1912, львівський журнал «Учитель»/. Та ще на зорі XX віку І.Я. Франко вбачав у ріднім слові нескорений дух українського народу, – він писав: «У нас був тільки один заряд – живе, рідне слово. І можемо сказати собі, що ми не змарнували його, не закопали в землю, але чесно і совісно вжили на велике діло… Слово… витвір людського духа, проявило чудотворну силу…» / «З останніх десятиліть XIX віку». – «Літературно-науковий вісник», 1900, №9/.

…Минатимуть віки, минатимуть покоління, – а рідна мова все становитиме єдиний грунт, де проростатиме національна школа – душа і розум народу. І світочі України завжди плекатимуть її, розтерзувану «в путах» тирана, на всьому шляху страдальницького її утвердження в житті і школі перегукуватимуться з Біблією, з Коменським і Ушинським. Наш пророк «Апостол правди і науки» виборював її свої'м «Кобзарем». І для заборонених народних шкіл складав перший істинно український «Буквар», який «святим духом» його «Молитв» рідною мовою «научав людей беззаконних слів правди і любові, єдиному святому закону», щоб «по-своєму глаголать» /Т.Г. Шевченко/.

З історичного досвіду і сучасної дійсності, як і з вимог самого життя, переконуємося що нові підходи до навчання і виховання поколінь, чого вимагає розбудова національної школи, а в ній – літературна освіта, будуть плідними тільки в спільній творчій праці педагога з вихованцями над освоєнням невичерпної національної спадщини. Результативність же її визначальною мірою залежить від осягнення всього шляху боротьби за національну школу, становлення і розвитку в ній духовної основи народу, «духовного вираження» особистості рідного слова.

Впродовж усього шляху боротьби українського народу за рідне слово в рідній школі його національні бажання дедалі більше зливалися з загальнолюдськими прагненнями, що й становить історико-суспільну основу концепції національної школи.

Мова – унікальне явище, важливий засіб спілкування і впливу, збереження й засвоєння знань, скарбниця духовної культури народу, основна форма прояву національної свідомості, предмет особливої гордості її носіїв. Ф.І. Буслаєв писав: «Рідна мова так зрослася з особистістю кожного, що навчити її – означає розвивати духовні здібності» [8, 3].

Рідній мові належить чи не найважливіша роль у формуванні особистості, рідною вважається мова всієї нації, мова предків, що пов'язує людину з її народом^ попередніми поколіннями, їх духовним багатством [31, 120]. Значення рідної мови важко переоцінити. Людина вбирає в себе мову з молоком матері, завдяки рідній мові дитина пізнає світ, формується як особистість, як громадянин України. Справді, «надзвичайно важливо, щоб кожний сучасник усвідомив, що рівень володіння мовою є виміром духовності людини та суспільства, отже – виміром загального поступу», – зазначала А.Д. Дейкіна [1,3].

Великого значення вивченню української мови надавав К.Д. Ушинський: «Вільне володіння рідною мовою сприяє розумовому й загальному розвиткові дітей, успішному засвоєнню інших предметів, формуванню їхньої національної свідомості, української ментальності, моральних переконань [66, 16].

Тому засвоєння рідної мови здійснюється, починаючи з осмислення суті слів УКРАЇНА, УКРАЇНЕЦЬ, КИЇВСЬКА РУСЬ, КОЗАК, ЗАПОРІЗЬКА СІЧ, РІДНА МОВА. Повернення духовності, генетичної пам'яті народу починається з вивчення рідної мови.

Роль шкільного курсу української мови у формуванні особистості, свідомого й активного громадянина незалежної України важко переоцінити. Адже вивчення мови-то поглиблене пізнання народу, ознайомлення з його етнічним корінням, витоками духовності, менталітетом та разом з тим самоаналіз, пізнання кожним себе. Однак можливості виховання у школярів почуття національної гідності, самосвідомості, закладені в предметові навчання, необхідно вдумливо реалізувати, для чого під час підготовки учителем кожного уроку має бути присутня ідея такого виховання.

Особливо великі виховні можливості закладені в розділі «Загальні відомості про мову». Цей розділ має давати знання з найактуальніших питань життя і функціонування української мови, систему теоретичних відомостей, необхідних для самостійного усвідомлення трактування лінгвістичних проблем, розв'язання мовних питань, які постають перед людиною в нашому суспільстві.

Цей розділ охоплює три основні теми:

1.     Мова як суспільне явище.

2.     Українська мова – національна мова українського народу.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9