Формування національної свідомості учнів у десятому класі в курсі вітчизняної історії

Формування національної свідомості учнів у десятому класі в курсі вітчизняної історії

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Вінницький державний педагогічний університет

імені Михайла Коцюбинського

Кафедра історії України

Курсова робота

Формування національної свідомості учнів у десятому класі в курсі вітчизняної історії

студента 4 курсу інституту

історії, етнології та права

стаціонарного відділення

Марійчака Романа Володимировича

Науковий керівник -

кандидат історичних наук,

доц. Т.П. Пірус

Вінниця – 2007

Вступ

Сучасні реалії соціального розвитку, можливість практичної здійсненності омріяного віками національного відродження в Україні як ніколи раніше висвітлили проблему духовного оновлення суспільства як дійсно невідкладну й найактуальнішу. При цьому, можливо вперше в історії, завдання виховання національної свідомості, формування морально-світоглядної культури постало першочерговим як стосовно кожної людини, так і стосовно до нації в цілому. Вирішення цього завдання безпосередньо залежить від розуміння необхідності повної перебудови вітчизняної системи національного виховання, в основі якої лежить зміна ціннісно ієрархії сутнісних пріоритетів життєустрою нації.

Напружений пошук нових ціннісних орієнтирів надто ускладнюється в епоху сучасної постмодернізації життєвого світу людини й нації - більш-менш струнка раціональна ієрархізація традиційних цінностей та смислів доби Модерну розмивається дисипативними процесами децентрації, масовізації та інфляції. Як наслідок, на перший план виходить проблема бездуховності, яка пов’язується з ціннісною дезорієнтацією, дегуманізацією людини I суспільства, з моральним та релігійним хаосом. Більше того, криза духовності ототожнюється сьогодні не лише з окремими формами культурної реальності, а й з глобальною кризою культури як Іманентної форми людського буття. Зрозуміло, що проблема національного виховання не може бути вирішена без осмислення його духовних засад, розгляд яких передбачає звернення до таких найпоширеніших понять сучасного соціокультурного дискурсу, як культура та духовність.

Багатобарвна поліфонія підходів до осмислення проблеми духовності як новітньої ціннісно-гуманістичної культурної парадигми на терен сучасної вітчизняної наукової думки представлена дослідженнями В.С. Возняка, ПІ. Горак, О.І. Зеліченко, Н.В. Караульної, С.Б. Кримського, М.І. Лук, В.А. Малахова, А.О. Осипова, С.В. Пролєєва, І.В. Степаненко, В.Г. Табачковського, В.Г. Федотова, Н.В. Хамітова, Ж.Б. Юзвак та ін.

Про підвищену увагу.вітчизняних науковців до феномену духовності свідчить ціла низка науково-практичних конференцій I теоретичних семінарів, що за останні 10 років відбулися в провідних. ВНЗ Києва, Львова, Одеси, Кривого Рогу, Житомира та інших міст України, а також започаткованих періодичних наукових видань, як-то: «Актуальні проблеми духовності» (Кривий Ріг), «Духовність українства» (Житомир) та ін.

Між тим, аналіз представлених теоретичних побудов дозволяє говорити не лише про суттєві досягнення у вітчизняному осмисленні проблеми духовності, в намаганні охопити різні П грані, але й про певні пробіли, що стосуються деяких важливих П аспектів. Серед останніх осмислення духовності в контексті націотворчого руху, важливою складовою якого завжди було й залишається національне виховання.

У зв’язку з цим основною метою на даному етапі стало обгрунтування субстанційних та структурно-функціональних характеристик культури і духовності як визначальних чинників національного виховання.

У контексті Ієрархії системоутворюючих форм самоорганізації людського Існування найперше місце належить культурі як символу буття людського духу. Вочевидь,що й сучасні теорії виховання, особливо національного, безпосередньо пов’язані з усвідомленням тієї ролі, яку відіграє культура (і відігравала упродовж усієї історії людства) у процесі національної розбудови.

Проте таке усвідомлення постає не лише важливим завданням освітянсько-виховного процесу, воно є також найактуальнішою проблемою вітчизняного гуманітарного пізнання. Як проблему гуманітарної аури нації влучно окреслила П Ліна Костенко: «...кожна нація, — зауважує знана поетеса і науковець, — повинна мати свою гуманітарну ауру. Тобто потужно емануючий комплекс наук, що охоплюють всі сфери суспільного життя, включно з освітою, літературою; мистецтвом, — в їхній Інтегральній причетності до світової культури І, звичайно ж, у своєму неповторно національному варіанті»

Етимологія слова «аура» налічує до десятка значень, І всі вони пов’язані або з повівом вітерця, або з подихом, або з уявленнями про золото — золоту середину (наприклад, «аиrеа mediocritas» у Горація), золотий дощ (епітет Персея аиrгі gепа» — «золотонароджений», адже Юпітер навідав Данаю у вигляді золотого дощу). Асоціативне коло цих значень окреслює той духовно-культурний німб, що золотим сяйвом неначе огортає життя цілої нації, оберігаючи це життя та наділяючи його вищим смислом.... Що ж створює ауру нації, ауру, яка не лише спонукає у людину повсякчас відчувати свою національну причетність І відстоювати свою національну гідність, а й презентує образ нації у світі? Відповідаючи на це запитання, Ліна Костенко цілком доречно наголошує на культурних засадах такої презентації. Історія світової культури повсякчас доводить, що образ нації визначається передусім її культурним обличчям. Ауру Іспанської нації створили Сервантес, Гойя, Ель Греко, Сарасате, Гарсіа Лорка, — про них ми згадуємо, коли чуємо слово «Іспанці», а не про морок інквізиції або диктатуру Франко. Нацією філософів і композиторів називають німецьку націю, а національна аура росіян визначається зовсім не вічними смутами і тоталітаризмом, Росія «має свій імідж, тому що у неї були прекрасні вчені й мислителі, письменники й композитори». I прикладів таких безліч.

Тому природно виникає питання про ауру української нації, про її світовий імідж. А імідж цей, не дивлячись на здобуті в 1991 році незалежність І самостійність, принаймні до «помаранчевого» сплеску національного духу був невтішний. З огляду на сучасні події, виступ Ліни Костенко перед студентами І викладачами Національного університету «Києво-Могилянська академія» 1 вересня 1999 року видається, насамперед закликом до дії, до прискорення процесу «опритомнення» України та «її повноцінного входження у світове співтовариство», а не лише констатацією факту, що у сучасному світі «Україну мало хто знає, П все ще плутають із Росією, її проблеми для світу неактуальні, за нею тягнеться шлейф Історичних упереджень, не спростованих нами й досі». Серйозним застереженням звучить думка, що «негативні імпульси щодо української культури пустили глибоке й розгалужене по світу коріння». Проте найстрашнішим є те, що ці негативні імпульси пустили своє коріння І на терені рідному, І сьогодні «адаптований розум» пересічного українця вже не потребує ні одвічних культурних висот (найчастіше він навіть не має уявлень про ці висоти), ні духовного камертона національних культурних цінностей.

Змиритися з цією атрофією органічної потреби у культурі означає назавжди втратити своє національне, власне обличчя, свою Історію І не тільки свій світовий Імідж, а й своє Ім’я. «Розбуджена окраденою», Україна як ніколи потерпає сьогодні від незахищеності отим культурним ореолом, гуманітарною аурою, яка набувається віками і засвідчує присутність нації у світі.

«Велике диво, - наголошує Л.Костенко, - що ця нація на сьогодні ще є, вона давно вже могла 6 знівелюватися й зникнути. Фактично це раритетна нація, самотня на власній землі у своєму великому соціумі, а ще самотніша в універсумі людства, фантом Європи, що лише під кінець століття почав набувати для світу реальних рис. Вона чекає своїх філософів, істориків, соціологів, генетиків, письменників, митців». Тобто, вона чекає свого «опредметнення» культурою. Ніякі «заклинання культури економікою» ніколи не призведуть до духовного відродження нації. Бути може тільки навпаки. Нація створюється культурою I стверджується культурою.

Тому процеси націотворення, виховання національної самосвідомості та національної гідності можливі лише за умови власного культурного саморозуміння. Тож не дивно, що проблема культури та II ролі в житті нації дедалі більше хвилює не лише наукову, а й громадську думку.

Проте теоретичні підвалини окресленої проблеми потребують ґрунтовного опрацювання, адже фундаментальні й найпоширеніші поняття сучасного соціокультурного дискурсу культура, духовність, нація, й досі залишаються поняттями «без берегів» (В.Горський).

Найпершим таким поняттям є поняття культури. На сьогоднішній день важко віднайти Інше поняття, котре мало 6 стільки різних відтінків смислу і вживалося так часто. У повсякденному житті ми зустрічаємося з ним на кожному кроці. В газетах І журналах, по радіо І телебаченню, у вуличному натовпі, у промовах громадських та державних діячів раз.за. разом лунають нарікання на занепад культури, заклики до П відродження та піднесення, вимоги створити умови для розвитку культури тощо.

При цьому поняття «культура» переважно асоціюється або з чемністю та освіченістю, або зі сферою функціонування соціокультурних Інститутів Ідеології, моралі, релігії мистецтва, або ж обмежується лише мистецтвом та релігією. Тобто, культура тут слугує оцінним поняттям культурності, освіченості, вихованості, причетності до релігійної віри та мистецтва.

Отже, в цілому повсякденною свідомістю культура сприймається як сукупність духовних цінностей. Проте І в науковому вжитку, як одне з фундаментальних понять соціально-гуманітарного пізнання, поняття культури при всій складності та різноманітті підходів до його розуміння найчастіше позначає комплекс духовного життя людини та суспільства. Таким чином, простежується певна загальна тенденція його осмислення як повсякденною, так і науково-теоретичною свідомістю. Ця тенденція концентрується у розумінні культури як утворення духовного, як того, що підвладне людському духу І є його проявом.

Цей сучасний європейський концепт культури як буття духу має однак тривалу етимологічну та Історико-філософську традицію, причому традицію дискусійну й суперечливу. І сьогодні ще дослідники не мають єдиної думки з приводу того, як І коли конституюється «європейське поняття про культуру». Чи можна вести відлік від введеного Ціцероном філософсько-риторичного тропа « сultura апіті»! Чи можуть вважатися (I якщо можуть, то якою мірою) аналогами європейського поняпя про культуру латинське «humanitas» і грецьке « раldela »? І чи не вірогідніше відштовхуватись все ж таки від ренесансних передумов формування європейської концептосфери культури, які найближчим шляхом виводять на розвідки Дж. Віко та німецьких просвітників? А, можливо, слід шукати витоки європейського розуміння культури в етимологічних надрах латинських «сultura» та « сultus »? Адже з самого початку слово « сultus » означало не лише догляд І обробіток, а й облагороджування, ушляхетнення. Слово ж «сultus» (поклоніння, шанування) взагалі однозначно говорить про віднесеність до тієї сфери, яку прийнято називати духовною культурою.

Видається все ж таки доцільним вважати кожне з означених припущень вартим на увагу в процесі дослідження генези європейських уявлень про культуру. Однак починати, мабуть, слід з раldela; адже термін «сultura » в латиномовній літературі античності (а саме звідти до нас прийшло слово «культура») вживається переважно як синонім грецького « раldela ». Останнє ж було центральним античних уявлень про культуру, адже за часів грецької античності (а пізніше й римської) виховання мало такі універсальні функції, що передувало сучасній Ідеї культури.

«Pаldela » була сферою причетності до певної системи культурних цінностей І орієнтувала на розвиток людини, на максимальне виявлення П здібностей, талантів та можливостей. Вихована таким чином людина ставала «культурною». «Pаldela » передбачала, що завдяки системному вихованню та навчанню Інтелектуальна та духовна природа людини здатна удосконалюватися. Як бачимо, грецька Ідея виховання («раldela ») була цілком підпорядкована уявленням про культуру людського духу. Враховуючи, що латинське «сultura» ототожнювалося з грецьким «раldela», зрозуміло, що воно успадкувало і духовний зміст останнього.

Дослідження проблем національного виховання

У дослідженні проблем національного виховання осмислення культури як символу буття людського духу має принципове значення. Саме воно дозволяє вести мову про культуру як чинник націотворення, адже сучасне розуміння нації як духовної засади грунтується на майже двохсотлітній філософській традиції «ототожнення нації з усією її духовною культурою в цілому, як Ідеальною Іпостассю цієї нації» [3, с.ЗО]. У свою чергу, націотворчии рух з необхідністю постає перед проблемою національного виховання і ставить перед собою завдання формування національної свідомості та самосвідомості, що безпосередньо торкається перебудови сфери духу І переосмислення культурних цінностей.

Процеси духовного оновлення завжди пов’язані з напруженим пошуком глибинних духовних засад людського буття. В наш час цей пошук концентрується в глобальній, першорядній проблемі сучасності - проблемі духовності. Саме ця проблема виходить на перший план національного відродження як проблема морально-гуманістичного ядра культури, завдяки якому культуру називають сьогодні рятівницею людства, чинником, що визначає прогрес цивілізації та її долю.

Проблема духовності як «специфічно людської здатності до самовизначення, самотворчості», як «надутилітарно ціннісного змісту І спрямованості людської життєдіяльності» (І.В. Степаненко) постає сьогодні невідкладним завданням виховання духовно зрілої, самодостатньої особистості. Якщо ж розглядати духовність у контексті програми націотворення, то вона може бути визначена як історично сформований, смислоутворюючий, ціннісно-інтенціональний екзистенціал, що забезпечує і спрямовує процес самовідродження, саморозвитку, самореалізації та самозбереження нації в умовах як зовнішньої, так I внутрішньої детермінації соціокультурної динаміки.

Отже, виховання духовності — невідкладне завдання національної розбудови, важливість якого для сьогоденної України важко переоцінити, адже помаранчевий сплеск національного духу чітко визначив пріоритетні виміри сучасного державо-1 націотворення. Романтичні революційні гасла дуже швидко переросли в філософськи забарвлені програмно-урядові I окреслили найсуттєвіші складові поняття духовності — справедливість та віру, честь та гідність, відповідальність, духовне єднання, патріотизм, жертовність в ім’я Батьківщини, відновлення втрачених національних та державницьких святинь, відданість роду та заповітам пращурів, національну ідентичність духовної культури, національну самоідентифікацію особистості (належність до українства), толерантність, милосердя, самоповагу та повагу До Іншого.

Ряд цей, безумовно, не може бути обмеженим, недоцільним є й саме завдання повної констатації складових духовності як феномену багатоаспектного, відкритого й принципово невичерпного. Мова йде, передусім, про комплексність підходу до формування певних принципів, а можливо й законів, дотримання яких дозволило 6 назвати українську націю I українську людину духовно зрілими суб’єктами культурно-історичного процесу, здатними до повноцінного життя, до активної реалізації свого творчого потенціалу, багатого, а головне, унікального досвіду.

Формування цих принципів I законів повинне стати головною метою національного виховання як унікального комплексу «плекання вольових розмаїтих якостей, що забезпечують Існування, діяльність і поступ нації у суцвітті світової цивілізації» [1, с.21]. Проте Ідея ця не нова, що підтверджується зверненням до вітчизняних історико-філософських експлікацій націотворчих аспектів духовності, де проблема національного виховання розглядається через низку константних понять національного духу, національної свідомості й самосвідомості, національної ідеї та національної культури.

Проблему нації й національного (в тому числі й національного виховання) у вітчизняному гуманітарному просторі вперше яскраво висвітлила романтична хвиля осмислення дійсності, яка гостро поставила питання, що стосуються національного духу і національної самосвідомості, національної самоідентифікації особистості І культурної самоідентифікації нації. Виникнення цих питань започатковує в Україні традицію розробки національної ідеї як форми усвідомлення своєї причетності до національної спільноти і усвідомлення власної нації як суб’єкта всесвітньо-історичного процесу розвитку культури. Осмислення національної Ідеї стає сферою реалізації потреби пізнання духу народу, сферою усвідомлення найвищих духовних потреб української людини I української нації, духовним джерелом самовідродження нації I впливовим чинником національного виховання.

Уже видатні діячі Кирило-Мефодіївського товариства спрямували проблематику духовності в русло роздумів над відродженням національної самосвідомості, над створенням культурного образу України, над усвідомленням національної специфіки українського народу, його національного духу. Так, Микола Костомаров, який вимальовує свій погляд на Україну і її місце в світі через ствердження самості українського народу, неповторності рис, що визначають його характер і мову, зазначав, що грунтом дослідження української історії та культури має стати пізнання першоджерел культурно-історичного розвитку нації — її «народного духу», що визначає неповторне національне обличчя.

Усе своє життя присвятив ідеї України і проблемі формування національної самосвідомості українського народу І Пантелеймон Куліш, який у своїй концепції національної культури підкреслював провідну роль культурної діяльності у пробудженні вічних культурних цінностей I традицій, які формують душу народу, прагнення пізнати «дух народу» і пробудити його до самостійного й вільного життя.

Страницы: 1, 2, 3