Международное право
Международное право
МИНИСТЕРСТВО ОБРАЗОВАНИЯ И НАУКИ УКРАИНЫ
ОДЕССКИЙ НАЦИОНАЛЬНЫЙ УНИВЕРСИТЕТ ИМ. И.И. МЕЧНИКОВА
Контрольная по курсу: «Международное публичное право»
Студентки 3-го курса отделения международных отношений
Митинской Ирины
Одесса-2004
11.
Международное право и международные отношения.
На каждом этапе развития международных отношений международное право
отражает их особенности, является производным от международных отношений во
всем их разнообразии. Являясь надстроечной категорией, оно как бы вырастает
над экономическими, политическими, военными и другими международными отношениями
и затем активно воздействует на все эти отношения, способствуя развитию одних и
тормозя другие.
Под предметом международного права понимают как раз международные
отношения, которые включают отношения между странами, между странами и
межправительственными организациями, между странами и образованиями подобными
государствам, между международными межгосударственными организациями.
40. Природа обязательной силы международного права.
Юридически обязательная сила — необходимое качество международного
права, которое регулирует международные отношения присущим праву методом.
Источник этой силы всегда был предметом разногласий.
При создании нормы имеются как бы два соглашения. Одно — относительно
содержания нормы, второе — о придании ей юридически обязательной силы. Это, в
общем, теоретическое положение имеет практическое значение. Зачастую согласившись
о содержании нормы, государства договариваются о придании ей не юридической, а
политической обязательной силы и, следовательно, это уже не
международно-правовая норма. И таких норм сегодня очень много.
Соглашение государств придает юридически обязательную силу не только
отдельному договору, отдельной норме, но и международному праву в целом. Это
находит выражение в принципе добросовестного выполнения обязательств по международному
праву — в принципе pacta sunt servanda (договоры должны
соблюдаться), который юридически обязывает соблюдать международно-правовые
нормы. Юридическая сила общепризнанных норм международного права порождается
общим согласием государств. Эти положения не раз находили выражение в
международной практике.
Свобода воли, соглашения государств не означает произвола. Они
детерминированы условиями существования государств. Признание за международным
правом обязательной силы определяется потребностями жизни международного
сообщества и коренными интересами государств. Правовое регулирование
международных отношений — абсолютная необходимость, и, следовательно, придание
международному праву юридической и обязательной силы неизбежно.
98. Закон Украины «Про действие международных
договоров на территории Украины» от 10 декабря 1991 года.
Закон України "Про дію міжнародних договорів па території України"
від 10 грудня 1991 р. передбачає, що укладені і належним чином ратифіковані
Україною міжнародні договори є невід'ємною частиною національного законодавства
і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.
В цьому випадку міжнародний договір, учасником якого є Україна, має таку ж
юридичну силу, як і її національний закон.
„Виходячи з пріоритету
загальнолюдських цінностей, загальновизнаних принципів міжнародного права, прагнучи
забезпечити непорушність прав і свобод людини, включитись у систему правових
відносин між державами на основі взаємної поваги державного суверенітету і демократичних
засад міжнародного співробітництва, Верховна Рада України постановляє:
Встановити, що укладені і належним чином ратифіковані Україною
міжнародні договори становлять невід ємну частину національного законодавства
України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного
законодавства.”
127. Особенности международной правосубъектности международных
организаций.
Правосуб'єктність міжнародних організацій вторинна. Міжнародні
організації беруть участь у міжнародних правовідносинах: володіють
правосуб'єктністю в межах, установлених міжнародними угодами — установчими
актами цих організацій.
Міжнародні організації володіють спеціальною міжнародною
правосуб'єктністю. Спеціальна правосуб'єктність міжнародних організацій
визначається їхніми функціями. Тому її інколи ще називають функціональною. Саме
через функції ООН Міжнародний Суд вивів у Консультативному висновку її
правосуб'єктність. Як правило, межа правосуб'єктності міжнародних організацій
вказується в їхніх установчих актах.
Крім специфічних прав та обов'язків міжнародних організацій, їхні
установчі акти формулюють і загальні типові права та обов'язки — складові
міжнародної правосуб'єктності. Це: а) право укладати договори з державами та
міжнародними організаціями; б) право визнання держав та урядів (через прийом в
організацію); в) право на співробітництво з суб'єктами міжнародного права та
ін.
Права та обов'язки міжнародної організації як суб'єкта міжнародного
права не слід плутати з її правами та обов'язками як юридичної особи; а) право
укладати контракти, договори найму; б) право на придбання рухомого та
нерухомого майна і розпоряджатися ним; в) право укладати договори про оренду;
г) право бути стороною в судовому розслідуванні та ін.
Міжнародні організації не можуть бути стороною у справі, яку розглядає
Міжнародний Суд ООН. На їхні запити Суд дає лише консультативні висновки.
Міжнародні організації не здійснюють юрисдикції щодо злочинів, скоєних на
території розташування організації. Це — функція держави перебування організації,
яка в той же час не може без згоди Генерального секретаря Організації проводити
обшуки, арешти тощо в межах розташування організації.
Для міжнародних організацій характерне одностороннє представництво;
вони, як правило, не посилають своїх представників у держави-члени (виняток
становить практика діяльності ООН, ОБСЄ та місії деяких інших організацій).
Формально маючи право укладати міжнародні договори, фактично (і
юридично) міжнародні організації обмежені щодо сфери реалізації цього права. В
основному установчі акти міжнародних організацій передбачають їхнє право
укладати договори про співробітництво з іншими міжнародними організаціями, про
штаб-квартиру організації, з адміністративних та фінансових питань, про
надання технічної допомоги і з питань правонаступництва, і хоч Віденська
конвенція про право договорів з участю організацій (1986) закріплює
універсальне правило: «Правоздатність міжнародної організації укладати
договори регулюється правилами цієї організації», кількість таких договорів
ще досить незначна.
Право на правонаступництво міжнародної організації має свої особливості
порівняно з таким правом у державі. Воно не завжди пов'язане з припиненням
існування держави. Відомо, що право на майно Ліги Націй передавалося за
угодою між цією організацією та ООН — останній. Випадки реалізації права
правонаступництва відомі в практиці Ліги Націй, ООН, Всесвітньої
метеорологічної організації та ін.
В Консультативному висновку від 11 квітня 1999 р.
Міжнародний Суд ООН з'ясовував питання: чи володіє ООН міжнародною
правосуб'єктністю? Позитивна відповідь базувалася на Статуті ООН.
У цьому рішенні Суд торкнувся ще одного питання, відповідь на яке була
підхоплена вченими: чи впливає кількість членів міжнародної організації на її
правосу б'єктність? Суд відповів так: «П'ятдесят держав, складаючи значну
більшість членів міжнародного спілкування, мають можливість відповідно до
міжнародного права створювати організацію, що володіє об'єктивною міжнародною
правосуб'єктністю, а не лише правосуб'єктністю, яку визнають тільки вони». Цей
висновок швидко знайшов своїх прихильників (М. Соренсен, А. Серені та ін.). Підтвердженням тому є укладання міжнародною
організацією угоди з державами, які не є її членами.
156. Декларация прав национальностей Украины.
Верховна Рада України, виходячи з Декларації про державний суверенітет
України, з Акту проголошення незалежності України, керуючись Загальною декларацією
прав людини та ратифікованими Україною міжнародними пактами про права та
свободи особистості;
прагнучи утвердження в незалежній, демократичній Україні священних
принципів свободи, гуманізму, соціальної справедливості, рівноправності всіх
етнічних груп народу України;
беручи до уваги, що на території України проживають громадяни понад 100
національностей, які разом з українцями складають п'ятдесяти двохмільйонний
народ України, приймає цю Декларацію прав національностей України:
СТАТТЯ 1
Українська держава гарантує всім народам, національним групам,
громадянам, що проживають на її території, рівні політичні, економічні,
соціальні та культурні права.
Представники народів та національних груп обираються на рівних правах
до органів державної влади всіх рівнів, займають будь-які посади в органах
управління, на підприємствах, в установах та організаціях.
Дискримінація за національною ознакою забороняється й карається за
законом.
СТАТТЯ 2
Українська держава гарантує всім національностям права на збереження їх
традиційного розселення і забезпечує існування національно-адміністративних
одиниць, бере на себе обов'язок створювати належні умови для розвитку всіх
національних мов і культур.
СТАТТЯ З
Українська держава гарантує всім народам і національним групам право
вільного користування рідними мовами в усіх сферах суспільного життя, включаючи
освіту, виробництво, одержання і розповсюдження інформації.
Верховна Рада України тлумачить статтю 3 Закону „Про мови в Українській
РСР” таким чином, що в межах адміністративно-територіальних одиниць, де
компактно проживає певна національність, може функціонувати її мова на рівні з
державною мовою.
Українська держава забезпечує право своїм громадянам вільного
користування російською мовою. В регіонах, де проживає компактно кілька
національних груп, нарівні з державною українською мовою може функціонувати
мова, прийнятна для всього населення даної місцевості.
СТАТТЯ 4
Усім громадянам України кожної національності гарантується право
сповідувати свою релігію, використовувати свою національну символіку,
відзначати свої національні свята, брати участь у традиційних обрядах своїх народів.
СТАТТЯ 5
Пам'ятки історії та культури народів та національних груп на території
України охороняються законом.
СТАТТЯ 6
Українська держава гарантує всім національностям право створювати свої
культурні центри, товариства, земляцтва, об'єднання. Ці організації можуть
здійснювати діяльність, спрямовану на розвиток національної культури,
проводити в установленому законом
порядку масові заходи, сприяти створенню національних газет, журналів,
видавництв, музеїв, художніх колективів, театрів, кіностудій.
СТАТТЯ 7
Національні культурні центри і товариства, представники національних
меншин мають право на вільні контакти із своєю історичною батьківщиною.
185. Метод создания юридических норм.
Міжнародна правотворчість — це активно творча діяльність суб'єктів
міжнародного права щодо формування правової норми через узгодження державних
інтересів, волі (позицій). Звідси випливає висновок, що головним суб'єктом
правотворчого процесу є держава.
Сформована державна воля, якщо вона може бути задоволена в національних
умовах, формулює внутрішньодержавний правовий акт; якщо для її реалізації
необхідні зусилля інших держав, то вказана воля формує відповідну позицію
держави для досягнення результату разом з іншими державами.
Це відбувається в певному правовому порядку. Процесу
міжнародно-правового нормоутворення властиві дві стадії: а) досягнення згоди
інших суб'єктів міжнародного права (передусім держав) щодо змісту правил
поведінки; б) досягнення згоди (на рівні волевиявлення) стосовно визнання цих
правил поведінки як норм міжнародного права.
Міжнародна правотворчість починається з правотворчої (договірної)
ініціативи, що може здійснюватися у формі запропонування проекту угоди. Цьому
передує доправотворча стадія, коли на основі усвідомлення своїх потреб та
інтересів держава формує власну позицію і усвідомлює, що захист її без зусиль
інших держав неможливий. Сформована позиція держави, як правило, будується на
трьох основних компонентах: а) власному баченні механізму розв'язання
проблеми; б) прогнозі перспективи її впорядкованого розвитку; в) можливості використання
потенціалу інших держав при вирішенні вказаної проблеми.
225. Ієрархія норм у міжнародному праві.
Доктрина міжнародного права дає однозначну відповідь про існування
ієрархічних зв'язків між нормами в системі міжнародного права. Чільне, з
погляду юридичної сили, місце в системі посідають договірні та звичаєві основні
принципи загального міжнародного права, які є імперативними нормами загального
міжнародного права, що містяться у певних універсальних міжнародних договорах.
Імперативні норми визначають межі дійсності або недійсності інших норм як
двосторонніх, так і багатосторонніх договорів. Доцільно наголосити на тому, що
такі норми визначають не зміст інших норм, а їхню юридичну дійсність або недійсність
у загальному міжнародному праві.
Щодо питання про співвідношення і взаємозв'язок договірних та
звичаєвих норм у системі міжнародного права, більшість теоретиків і практиків
міжнародного права вважають, що обов'язкова сила договірних та звичаєвих норм
однакова. З погляду засобів створення і форм існування ці норми мають істотні
розбіжності, проте з огляду на юридичну чинність вони є рівними. Договірні та
звичаєві норми одного ієрархічного рівня мають однакову юридичну силу. На
випадок колізії між ними та відсутності певного взаємного рішення суб'єктів про
вибір застосовної норми доктрина припускає використання відомого загального
принципу права «lex posterior derogat priori» (наступний
закон має переважну силу перед попереднім). У разі невідповідності договірних
та звичаєвих норм різного ієрархічного рівня незалежно від форми їх існування
повинні застосовуватися ті, що мають більшу юридичну силу у міжнародно-правовій
системі.
243. Національний інституційний механізм реалізації норм міжнародного
права.
До внутрішньодержавного організаційно-правового (ін-ституційного)
механізму реалізації норм міжнародного права належать державні органи,
покликані здійснювати правову діяльність для розроблення та прийняття юридичних
актів з метою забезпечення виконання міжнародно-правових зобов'язань.
В Україні такими основними органами є:
Президент України, який як глава держави за Конституцією України
представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво
зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні
договори України, видає укази і розпорядження, що є обов'язковими до виконання
на території України.
Верховна Рада України є законодавчим органом, уповноваженим у галузі
реалізації норм міжнародного права: розробляти і приймати законодавчі акти — як
спеціального характеру, стосовно прийняття зобов'язань і реалізації
конкретних міжнародних договорів, так і загального характеру.
Кабінет Міністрів України забезпечує здійснення зовнішньої політики
держави, виконання законів України і актів Президента України, прийнятих з
метою гарантування дії міжнародно-правових актів, вживає заходів до
забезпечення виконання міжнародних пактів з прав і свобод людини, розробляє
загальнодержавні програми забезпечення виконання міжнародних зобов'язань,
організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України та
ін.
Міністерство закордонних справ України є органом виконавчої влади, на
який покладено обов'язок здійснення управління зовнішніми зносинами України з
іншими державами та міждержавними організаціями.
Крім зазначених органів, суттєвими повноваженнями щодо забезпечення
реалізації норм міжнародного права наділені спеціалізовані органи зовнішніх
зносин, зокрема Міністерство економіки, інші міністерства, комітети та
відомства України.
272. Склад міжнародного правопорушення.
Международное правонарушение - это действие или бездействие субъекта
международного права, в результате чего нарушаются нормы международного права
и международные обязательства этого субъекта, допустившего неправомерные
действия или бездействие, наносящие другому субъекту или группе субъектов
международного права или всему международному сообществу в целом ущерб
материального или нематериального характера (например, акты агрессии, незаконное
ограничение суверенитета, посягательство на территориальную целостность,
оккупация, вооруженное вмешательство, нарушение обязательств по договорам и др.) При этом ответственность возникает как
правило, только при наличии причинной связи между противоправным поведением
(действием) субъекта международного права и причиненным ущербом
Таким образом, составными элементами международного правонарушения,
влекущего за собой международно-правовую ответственность, являются действие или
бездействие субъекта (субъектов) международного права, нарушающее действующие
нормы международных соглашений или международные обычаи, вменяемость
правонарушения субъекту международного права, причинение ущерба или вреда
другому субъекту (субъектам) международного права
Страницы: 1, 2, 3, 4
|