бесплатно рефераты

бесплатно рефераты

 
 
бесплатно рефераты бесплатно рефераты

Меню

Международное право бесплатно рефераты

Международное право

МИНИСТЕРСТВО ОБРАЗОВАНИЯ И НАУКИ УКРАИНЫ

ОДЕССКИЙ НАЦИОНАЛЬНЫЙ УНИВЕРСИТЕТ ИМ. И.И. МЕЧНИКОВА






Контрольная по курсу: «Международное публичное право»




Студентки 3-го курса отделения международных отношений

Митинской Ирины





























Одесса-2004




11. Международное право и международные отношения.


На каждом этапе развития международных отношений междуна­родное право отражает их особенности, является производным от международных отношений во всем их разнообразии. Являясь над­строечной категорией, оно как бы вырастает над экономическими, политическими, военными и другими международными отношения­ми и затем активно воздействует на все эти отношения, способствуя развитию одних и тормозя другие.

Под предметом международного права понимают как раз международные отношения, которые включают отношения между странами, между странами и межправительственными организациями, между странами и образованиями подобными государствам, между международными межгосударственными организациями.


40. Природа обязательной силы международного права.


Юридически обязательная сила — необходимое качество международного права, которое регулирует международные отношения присущим праву методом. Источник этой силы всег­да был предметом разногласий.

При создании нормы имеются как бы два соглашения. Одно — относительно содержания нормы, второе — о придании ей юридически обязательной силы. Это, в общем, теоретическое положение имеет практическое значение. Зачастую согласив­шись о содержании нормы, государства договариваются о при­дании ей не юридической, а политической обязательной силы и, следовательно, это уже не международно-правовая норма. И таких норм сегодня очень много.

Соглашение государств придает юридически обязательную силу не только отдельному договору, отдельной норме, но и международному праву в целом. Это находит выражение в принципе добросовестного выполнения обязательств по меж­дународному праву — в принципе pacta sunt servanda (догово­ры должны соблюдаться), который юридически обязывает со­блюдать международно-правовые нормы. Юридическая сила общепризнанных норм международного права порождается общим согласием государств. Эти положения не раз находили выражение в международной практике.

Свобода воли, соглашения государств не означает произво­ла. Они детерминированы условиями существования государств. Признание за международным правом обязательной силы оп­ределяется потребностями жизни международного сообщест­ва и коренными интересами государств. Правовое регулирова­ние международных отношений — абсолютная необходимость, и, следовательно, придание международному праву юридичес­кой и обязательной силы неизбежно.


98. Закон Украины «Про действие международных договоров на территории Украины» от 10 декабря 1991 года.


Закон України "Про дію міжнародних договорів па території Ук­раїни" від 10 грудня 1991 р. передбачає, що укладені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори є невід'ємною частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. В цьому випадку міжнародний договір, учасником якого є Україна, має таку ж юридичну силу, як і її національний закон.


„Виходячи з пріоритету загальнолюдських цінностей, загальновизнаних принципів міжнародного права, праг­нучи забезпечити непорушність прав і свобод людини, включитись у систему правових відносин між державами на основі взаємної поваги державного суверенітету і де­мократичних засад міжнародного співробітництва, Вер­ховна Рада України постановляє:

Встановити, що укладені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори становлять невід ємну частину національного законодавства Ук­раїни і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.”


127. Особенности международной правосубъектности международных организаций.


Правосуб'єктність міжнародних організацій вторинна. Міжна­родні організації беруть участь у міжнародних правовідно­синах: володіють правосуб'єктністю в межах, установле­них міжнародними угодами — установчими актами цих організацій.

Міжнародні організації володіють спеціальною міжна­родною правосуб'єктністю. Спеціальна правосуб'єктність міжнародних організацій визначається їхніми функціями. Тому її інколи ще називають функціональною. Саме че­рез функції ООН Міжнародний Суд вивів у Консульта­тивному висновку її правосуб'єктність. Як правило, межа правосуб'єктності міжнародних організацій вказується в їхніх установчих актах.

Крім специфічних прав та обов'язків міжнародних організацій, їхні установчі акти формулюють і загальні типові права та обов'язки — складові міжнародної пра­восуб'єктності. Це: а) право укладати договори з дер­жавами та міжнародними організаціями; б) право виз­нання держав та урядів (через прийом в організацію); в) право на співробітництво з суб'єктами міжнародного права та ін.

Права та обов'язки міжнародної організації як суб'єкта міжнародного права не слід плутати з її правами та обо­в'язками як юридичної особи; а) право укладати контрак­ти, договори найму; б) право на придбання рухомого та нерухомого майна і розпоряджатися ним; в) право укла­дати договори про оренду; г) право бути стороною в су­довому розслідуванні та ін.

Міжнародні організації не можуть бути стороною у справі, яку розглядає Міжнародний Суд ООН. На їхні за­пити Суд дає лише консультативні висновки. Міжнародні організації не здійснюють юрисдикції щодо злочинів, ско­єних на території розташування організації. Це — функ­ція держави перебування організації, яка в той же час не може без згоди Генерального секретаря Організації про­водити обшуки, арешти тощо в межах розташування ор­ганізації.

Для міжнародних організацій характерне односторон­нє представництво; вони, як правило, не посилають своїх представників у держави-члени (виняток становить прак­тика діяльності ООН, ОБСЄ та місії деяких інших орга­нізацій).

Формально маючи право укладати міжнародні догово­ри, фактично (і юридично) міжнародні організації обме­жені щодо сфери реалізації цього права. В основному ус­тановчі акти міжнародних організацій передбачають їхнє право укладати договори про співробітництво з іншими міжнародними організаціями, про штаб-квартиру органі­зації, з адміністративних та фінансових питань, про надання технічної допомоги і з питань правонаступництва, і хоч Віденська конвенція про право договорів з участю організацій (1986) закріплює універсальне правило: «Пра­воздатність міжнародної організації укладати договори ре­гулюється правилами цієї організації», кількість таких до­говорів ще досить незначна.

Право на правонаступництво міжнародної організації має свої особливості порівняно з таким правом у державі. Воно не завжди пов'язане з припиненням існування дер­жави. Відомо, що право на майно Ліги Націй передавало­ся за угодою між цією організацією та ООН — останній. Випадки реалізації права правонаступництва відомі в практиці Ліги Націй, ООН, Всесвітньої метеорологічної організації та ін.

В Консультативному висновку від 11 квітня 1999 р. Міжнародний Суд ООН з'ясовував питання: чи володіє ООН міжнародною правосуб'єктністю? Позитив­на відповідь базувалася на Статуті ООН.

У цьому рішенні Суд торкнувся ще одного питання, відповідь на яке була підхоплена вченими: чи впливає кількість членів міжнародної організації на її правосу б'єктність? Суд відповів так: «П'ятдесят держав, складаю­чи значну більшість членів міжнародного спілкування, мають можливість відповідно до міжнародного права створювати організацію, що володіє об'єктивною міжнарод­ною правосуб'єктністю, а не лише правосуб'єктністю, яку визнають тільки вони». Цей висновок швидко знайшов своїх прихильників (М. Соренсен, А. Серені та ін.). Підтвердженням тому є укладання міжнародною організацією угоди з державами, які не є її членами.


156. Декларация прав национальностей Украины.


Верховна Рада України, виходячи з Декларації про державний суверенітет України, з Акту проголошення незалежності України, керуючись Загальною декла­рацією прав людини та ратифікованими Україною міжнародними пактами про права та свободи осо­бистості;

прагнучи утвердження в незалежній, демократичній Україні священних принципів свободи, гуманізму, соціальної справедливості, рівноправності всіх етнічних груп народу України;

беручи до уваги, що на території України проживають громадяни понад 100 національностей, які разом з ук­раїнцями складають п'ятдесяти двохмільйонний народ Ук­раїни, приймає цю Декларацію прав національностей України:

СТАТТЯ 1

Українська держава гарантує всім народам, національним групам, громадянам, що проживають на її території, рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права.

Представники народів та національних груп обирають­ся на рівних правах до органів державної влади всіх рівнів, займають будь-які посади в органах управління, на підприємствах, в установах та організаціях.

Дискримінація за національною ознакою заборо­няється й карається за законом.

СТАТТЯ 2

Українська держава гарантує всім національностям права на збереження їх традиційного розселення і забез­печує існування національно-адміністративних одиниць, бере на себе обов'язок створювати належні умови для розвитку всіх національних мов і культур.

СТАТТЯ З

Українська держава гарантує всім народам і національним групам право вільного користування рідними мовами в усіх сферах суспільного життя, вклю­чаючи освіту, виробництво, одержання і розповсюдження інформації.

Верховна Рада України тлумачить статтю 3 Закону „Про мови в Українській РСР” таким чином, що в межах адміністративно-територіальних одиниць, де компактно проживає певна національність, може функціонувати її мова на рівні з державною мовою.

Українська держава забезпечує право своїм грома­дянам вільного користування російською мовою. В регіонах, де проживає компактно кілька національних груп, нарівні з державною українською мовою може функціонувати мова, прийнятна для всього населення даної місцевості.

СТАТТЯ 4

Усім громадянам України кожної національності га­рантується право сповідувати свою релігію, використо­вувати свою національну символіку, відзначати свої національні свята, брати участь у традиційних обрядах своїх народів.

СТАТТЯ 5

Пам'ятки історії та культури народів та національних груп на території України охороняються законом.

СТАТТЯ 6

Українська держава гарантує всім національностям право створювати свої культурні центри, товариства, земляцтва, об'єднання. Ці організації можуть здійснювати діяльність, спрямовану на розвиток національної куль­тури, проводити в установленому законом порядку масові заходи, сприяти створенню національних газет, жур­налів, видавництв, музеїв, художніх колективів, театрів, кіностудій.

СТАТТЯ 7

Національні культурні центри і товариства, пред­ставники національних меншин мають право на вільні контакти із своєю історичною батьківщиною.


185. Метод создания юридических норм.


Міжнародна правотворчість — це активно творча діяль­ність суб'єктів міжнародного права щодо формування правової норми через узгодження державних інтересів, волі (позицій). Звідси випливає висновок, що головним суб'єктом правотворчого процесу є держава.

Сформована державна воля, якщо вона може бути за­доволена в національних умовах, формулює внутрішньо­державний правовий акт; якщо для її реалізації необхідні зусилля інших держав, то вказана воля формує відповідну позицію держави для досягнення результату разом з інши­ми державами.

Це відбувається в певному правовому порядку. Про­цесу міжнародно-правового нормоутворення властиві дві стадії: а) досягнення згоди інших суб'єктів міжнародного права (передусім держав) щодо змісту правил поведінки; б) досягнення згоди (на рівні волевиявлення) стосовно визнання цих правил поведінки як норм міжнародного права.

Міжнародна правотворчість починається з правотворчої (договірної) ініціативи, що може здійснюватися у формі запропонування проекту угоди. Цьому передує доправотворча стадія, коли на основі усвідомлення своїх потреб та інтересів держава формує власну позицію і ус­відомлює, що захист її без зусиль інших держав немож­ливий. Сформована позиція держави, як правило, бу­дується на трьох основних компонентах: а) власному ба­ченні механізму розв'язання проблеми; б) прогнозі пер­спективи її впорядкованого розвитку; в) можливості ви­користання потенціалу інших держав при вирішенні вка­заної проблеми.


225. Ієрархія норм у міжнародному праві.


Доктрина міжнародного права дає однозначну відповідь про існування ієрархічних зв'язків між нормами в системі міжнародного права. Чільне, з погляду юридичної сили, місце в системі посідають договірні та звичаєві основні принципи загального міжнародного права, які є імпера­тивними нормами загального міжнародного права, що містяться у певних універсальних міжнародних договорах. Імперативні норми визначають межі дійсності або не­дійсності інших норм як двосторонніх, так і багатосто­ронніх договорів. Доцільно наголосити на тому, що такі норми визначають не зміст інших норм, а їхню юридич­ну дійсність або недійсність у загальному міжнародному праві.

Щодо питання про спів­відношення і взаємозв'язок договірних та звичаєвих норм у системі міжнародного права, більшість теоретиків і прак­тиків міжнародного права вважають, що обов'язкова сила договірних та звичаєвих норм однакова. З погляду засобів створення і форм існування ці норми мають істотні роз­біжності, проте з огляду на юридичну чинність вони є рівними. Договірні та звичаєві норми одного ієрархічного рівня мають однакову юридичну силу. На випадок колізії між ними та відсутності певного взаємного рішення суб'єктів про вибір застосовної норми доктрина припус­кає використання відомого загального принципу права «lex posterior derogat priori» (наступний закон має пере­важну силу перед попереднім). У разі невідповідності до­говірних та звичаєвих норм різного ієрархічного рівня не­залежно від форми їх існування повинні застосовуватися ті, що мають більшу юридичну силу у міжнародно-пра­вовій системі.


243. Національний інституційний механізм реалізації норм міжнародного права.


До внутрішньодержавного організаційно-правового (ін-ституційного) механізму реалізації норм міжнародного права належать державні органи, покликані здійснювати правову діяльність для розроблення та прийняття юридич­них актів з метою забезпечення виконання міжнародно-правових зобов'язань.

В Україні такими основними органами є:

Президент України, який як глава держави за Кон­ституцією України представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжна­родні договори України, видає укази і розпорядження, що є обов'язковими до виконання на території України.

Верховна Рада України є законодавчим органом, упов­новаженим у галузі реалізації норм міжнародного права: розробляти і приймати законодавчі акти — як спеціаль­ного характеру, стосовно прийняття зобов'язань і реалі­зації конкретних міжнародних договорів, так і загального характеру.

Кабінет Міністрів України забезпечує здійснення зов­нішньої політики держави, виконання законів України і актів Президента України, прийнятих з метою гаранту­вання дії міжнародно-правових актів, вживає заходів до забезпечення виконання міжнародних пактів з прав і сво­бод людини, розробляє загальнодержавні програми забез­печення виконання міжнародних зобов'язань, організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України та ін.

Міністерство закордонних справ України є органом виконавчої влади, на який покладено обов'язок здійснен­ня управління зовнішніми зносинами України з іншими державами та міждержавними організаціями.

Крім зазначених органів, суттєвими повноваженнями щодо забезпечення реалізації норм міжнародного права наділені спеціалізовані органи зовнішніх зносин, зокрема Міністерство економіки, інші міністерства, комітети та відомства України.


272. Склад міжнародного правопорушення.


Международное правонарушение - это действие или бездействие субъекта международ­ного права, в результате чего нарушаются нормы международного права и международные обяза­тельства этого субъекта, допустившего неправомерные действия или бездействие, наносящие дру­гому субъекту или группе субъектов международного права или всему международному сообще­ству в целом ущерб материального или нематериального характера (например, акты агрессии, не­законное ограничение суверенитета, посягательство на территориальную целостность, оккупация, вооруженное вмешательство, нарушение обязательств по договорам и др.) При этом ответствен­ность возникает как правило, только при наличии причинной связи между противоправным пове­дением (действием) субъекта международного права и причиненным ущербом

Таким образом, составными элементами международного правонарушения, влекущего за собой международно-правовую ответственность, являются действие или бездействие субъекта (субъектов) международного права, нарушающее действующие нормы международных соглаше­ний или международные обычаи, вменяемость правонарушения субъекту международного права, причинение ущерба или вреда другому субъекту (субъектам) международного права

Страницы: 1, 2, 3, 4