Мажоритарні виборчі системи 
Мажоритарні виборчі системи
Київський національний університет ім. Тараса Шевченка Інститут міжнародних відносин Курсова з конституційного права на тему “Мажоритарні виборчі системи” Виконала студентка 2 МП 2 групи Грищенко Тетяна Сергіївна Науковий керівник Мухомодєєв А.Г. Київ 2000 р. План 1. Вступ 2. Типологізація виборчих систем 3. Поняття мажоритарної виборчої системи та історія її розвитку 4. Уніномінальні мажоритарні виборчі системи : 1. Система відносної більшості 2. Система абсолютної більшості 3. Система альтернативного голосування 4. Система кваліфікованої більшості та система єдиного одночасного голосу 5. Поліномінальні мажоритарні системи : 1. Система єдиного голосу, що не передається 2. Система відносної більшості з кумулятивним голосуванням 3. Система єдиного голосу, що передається 6. Позитивні і негативні риси мажоритарних виборчих систем 7. Висновки Література Вступ Термін “виборча система” використовується в широкому та вузькому
сенсі. В широкому сенсі виборча система - впорядковані суспільні
відносини, пов’язані з виборами органів публічної влади, що складають
порядок виборів. В своїй основі ця система регулюється як конституційним
правом, так і деякими конституційними нормами – корпоративними нормами
громадських об’єднань, що беруть участь у виборах (статути та інші
документи політичних партій), звичаями та традиціями, нормами політичної
моралі, етики. У вузькому сенсі виборча система – спосіб розподілення
депутатських мандатів між кандидатами в залежності від результатів
голосування виборців чи інших уповноважених осіб. В порівняльному
конституційному праві дається таке тлумачення поняття виборчої системи : це
встановлені Конституцією чи законом правила і принципи визначення механізму
та результатів голосування. Виборча система є надзвичайно важливою складовою політичної системи
суспільства в цілому. Особливості виборчої системи здатні потягнути за
собою широкі наслідки – від розколу партії до розпаду країни. Досвід
використання різних типів виборчих систем показує, що результати виборів
залежать не лише від народного волевиявлення, але і від виборчих правил. Чи
йдеться про єдине “місце” президента чи про багато місць в
загальнодержавних та місцевих представницьких органах, правила розподілу
місць, які застосовуються в різних країнах чи навіть різних частинах
однієї країни – різні. Ключовими є питання про підрахунок голосів та
розподіл місць деякі виборчі системи створюють переваги для однієї чи двох
найбільших партій, так що треті партії втрачають місця та з часом втрачають
політичне значення. Але інші виборчі системи дають малим партіям право на
парламентське представництво у відповідності з долею отриманих ними
голосів. В результаті місця опиняються розподіленими між такою кількістю
партій, що уряд може мати лише коаліційний характер (так відбувається,
наприклад, у Ісландії). Спосіб визначення переможців та розподілу місць дійсно важливий.
Різні країни застосовують різні способи. Звичайно, постає питання : чому б
не визначити найкращу виборчу систему і не застосовувати лише її? На жаль,
досконалої системи не існує. Встановлення тієї чи іншої виборчої системи є
результатом суб’єктивного вибору, який нерідко визначається співвідношенням
політичних сил в законодавчому органі. Ті чи інші способи визначення
підсумків виборів часто опиняються більш вигідними для окремих партій, та
вони виступають за включення в виборче законодавство саме таких “вигідних”
для них способів. І дійсно, встановлення певного типу виборчої системи залежить від
того, які результати необхідно отримати. Деякі країни використовують
пропорційну систему, коли місця розподіляються пропорційно до числа
отриманих голосів. Але коаліційні уряди, які виникають після таких виборів,
інколи є нестабільними. Для деяких країн важливіше стабільне правління
однієї найбільшої та найвпливовішої партії, навіть якщо вона отримала
загалом менше 50 % голосів. Але тоді під загрозою опиняється парламентське
представництво не менш важливих меншин. В деяких країнах ці тенденції не простежуються. Наприклад, в Австрії
пропорційне представництво довгий час поєднувалось зі стабільним правлінням
однієї партії. В інших країнах не виходить ні те, ні інше : там
застосовується не пропорційна, а мажоритарна система, але немає урядової
стабільності. Зрозуміло, найчастіше всього така нестабільність зовсім не
пов’язана з виборчою системою та електоральними правилами. Але інколи такий
зв’язок простежується. Буває й так, що ясне уявлення про те, яка виборча
система найкраще підходить для країни, взагалі відсутнє : приймається якась
виборча система, якісь правила, але результати їх застосування далекі від
очікуваних. Це як раз той випадок, коли систематичне вивчення виборчих
систем та їх наслідків є особливо важливим та корисним. І першим пунктом на
шляху вивчення виборчих систем є їх типологізація. Типологізация виборчих систем Сучасні демократії застосовують широку гаму різноманітних виборчих
систем (сьогодні їх налічується близько 350 – враховуючи вибори до
представницьких органів всіх рівнів, а не лише вибори до вищих чи
центральних законодавчих органів). Якщо абстрагуватися від тонкощів
національного виборчого законодавства окремих країн і розглядати виборчі
системи як певний принциповий підхід, то всі існуючі в світі системи можна
поділити на 3 великі групи – системи мажоритарні, пропорційні та змішані. У порівнянні з деякими іншими елементами політичної системи, виборчу
систему країни легше всього змінити. Але все ж абсолютної свободи у виборі
виборчої системи не існує. Те, яку виборчу систему було чи буде впроваджено
в країні залежить не стільки від абстрактних міркувань щодо справедливості
виборів чи доброго правління, скільки від політичних умов та традицій даної
країни. Припустимо, що виникла нова країна, при чому її політична еліта
розкололася на велику кількість партій. Тоді для прийняття закону про
вибори необхідна буде підтримка багатьох партій, деякі з яких дуже
невеликі. Такі партії навряд чи підтримають виборчий закон, що надаватиме
перевагу великим партіям за рахунок малих, особливо, якщо цей закон буде
обмежувати шанси останніх на виживання. Якщо ж, навпаки, в політичному
житті країни переважає одна або дві великих партії, то в них не буде
жодного стимулу вводити в країні пропорційну систему, яка дозволяла б малим
партіям встати на ноги, але в той же час стримувала б силу великих партій. Те ж саме відноситься і до реформ виборчої системи. Щоб провести
таку реформу, звичайно вимагається згода членів парламенту. Але це ті самі
люди, які за допомогою існуючої на той час виборчої системи отримали
мандати у представницькому органі. Навіщо їх потрібні зміни у системі,
завдяки якій вони вже досягли свого нинішнього становища? Британські
ліберали, наприклад, підтримують реформу виборчої системи саме тому, що
діючі правила для них невигідні. Але у провідних партій, які набувають
місця у парламенті за рахунок лібералів, нема причин для зміни виборчої
системи. Можна навіть запідозрити, що якщо б навіть лібералам вдалось знов
стати однією з провідних партій у країні, їх інтерес до реформування
виборчої системи значно б зменшився. Таким чином, виборчі системи досить інертні. Більшість країн досі
дотримуються правил, введених водночас з загальним виборчим правом. Інколи
корені інертності уходять ще глибше. В країні з помітним розшаруванням
населення за релігійною ознакою – наприклад, на католиків, протестантів та
мусульман, - особливо якщо це розшарування грає важливу політичну роль,
можуть виникнути три відповідним чином орієнтовані партії. В цих умовах
найгіршим варіантом було прийняття виборчої системи, яка б давала переваги
найбільшій партії. В такому випадку дві релігійні групи були б постійно
позбавлені належного представництва. Тим не менш, є приклади реформування виборчих систем. Серйозне
коригування зазнали виборчі системи Франції у 1958 р. та Північній Ірландії
в 1973 р. В 1982 р. була здійснена доволі радикальна реформа правил
проведення виборів до верхньої палати японського парламенту. З 1960 р.
змінилися виборчі системи Австрії та Швеції. Особливі зміни торкнулися
виборчих систем посттоталітарних країн. В більшості з них до 1989-1991 р.
застосовувалися мажоритарні виборчі системи. Та в наступні роки з
проведенням демократизації політичної та державної систем мажоритарна
виборча система була замінена або змішаною мажоритарно-пропорційною
системою (Росія, Україна, Литва), або пропорційною (Польща, Латвія). Але географічне розмежування країн, де діє пропорційна система, та
країн з мажоритарною виборчою системою, продовжує вражати. Остання досі
застосовується переважно в країнах, що перебували чи перебувають під
британським політичним впливом – США, країнах Британської співдружності та
власне у Великобританії. Цю систему не знайти у країнах континентальної
Європи, де всюди (крім Франції) застосовується пропорційна виборча система
та партійні списки, які є чужими для всіх країн Британської співдружності
націй, за винятком лише Гайани та Шрі-Ланки. Водночас, альтернативна система багатомандатного уряду як один з
типів поліномінальної мажоритарної системи, про яку мова піде пізніше,
вважається саме англосаксонським феноменом. Адже вона застосовується лише у
країнах Співдружності або колишніх її членах. Так, за цією системою
обиралися депутати нижніх палат ірландського і тасманського, верхньої
палати австралійського та цілого законодавчого органу Мальти. Ця система
певний час була запроваджена і у Великобританії для проведення виборів на
місцевому рівні та виборів до Парламенту Північної Ірландії. Проте ця
система ніколи не використовувалася країнами континентальної Європи, хіба
що у формі експерименту у Данії ще в XIX ст. Окремо необхідно згадати про мажоритарну систему, що застосовувалася
у колишніх республіках СРСР та решті посткомуністичних країн і досі діє в
існуючих комуністичних режимах. Ця система завжди була далекою від виборчих
систем західних демократій, які відзначаються конкурентністю боротьби за
владу та відкритим характером останньої. Як теоретично, так і на практиці
виборча система радянського типу характеризується як “відбіркова”, оскільки
вона не припускає наявності в окремому виборчому окрузі більше ніж одного
кандидата. Поняття мажоритарної виборчої системи та історія її розвитку Але повернемося до поняття мажоритарної системи. Мажоритарні виборчі
системи є історично давнішими (можна сказати, історично першими) і дотепер
найпоширенішими. Їхня назва походить від французького majorite, що означає
більшість. Мажоритарною вважається система визначення результатів виборів,
за якою депутатські мандати (один чи декілька) від округу одержують тільки
ті кандидати, які отримали встановлену законом більшість голосів, а усі
інші кандидати вважаються не обраними. Таким чином, принциповою ознакою
мажоритарних систем є те, що голосування організується і здійснюється за
окремих осіб, а результати виборів визначаються в залежності від одержання
окремим кандидатом (або окремими кандидатами) більшості (відносної,
абсолютної чи кваліфікованої) голосів виборців. Всього мажоритарна система застосовується у 83 країнах світу для
виборів представницьких органів різних рівнів - від загальнонаціонального
до місцевого. Особливо поширеною є мажоритарна система відносної
більшості. Вона застосовується в якості єдиної для виборів однієї чи обох
палат парламенту сорока трьох держав, в тому числі США. Декілька слів про історію розвитку мажоритарної виборчої системи.
Мажоритарна система (і особливо виборча система відносної більшості) як
така, що виникла і розвинулась у Великобританії та країнах, які перебували
під її політичним впливом, була значною мірою пов’язана з поняттям
територіального представництва. На початку парламентарі були представника
територіальних виборчих округів, а не певних поглядів і позицій чи, тим,
більше, політичних партій. Таке розуміння представництва утвердилося і в
американських колоніях. Саме у конституціях цих колоній у XVIII ст. вперше з’явилося поняття
одномандатного виборчого округу. Більше того, перш ніж бути сприйнятим у
Великобританії, одномандатний виборчий округ ліг в основу представництва у
Канаді, Австралії, Новій Зеландії та США. Починаючи х XV ст., система
відносної більшості діяла в Об’єднаному королівстві на основі двомандатних
округів, а відсутність конкуренції на виборах (два кандидати на
двомандатний округ) була чи не головною традицією виборчого процесу у
країні аж до прийняття у 1832 р. Акту про реформу. Одномандатний виборчий
округ було впроваджено у Великобританії лише у 1707 р.; підвалиною ж
представництва він став тільки у 1885 р. Таким чином, з цього часу у
Великобританії застосовується один з найпоширеніших та найпростіших типів
мажоритарної системи – система відносної більшості. У світовій практиці застосовуються уніномінальні мажоритарні
системи, за якими вибори проводяться по одномандатних округах , і
поліномінальні – з багатомандатними округами. Серед уніномінальних
мажоритарних систем розрізняються система відносної більшості, система
абсолютної більшості та система кваліфікованої більшості. Система відносної більшості За системи відносної більшості вибори проводяться в один тур,
переможцем у кожному одномандатному окрузі стає кандидат, який зібрав
більше голосів, ніж кожен з його противників (для характеристики цієї
системи часто використовують крилаті вислови “переможець отримує все”,
“перемагає перший” – “first pass the post”). Голоси, подані за переможених
кандидатів, не враховуються. За умов однакової кількості набраних голосів
двома або більше кандидатами, що буває дуже рідко, законодавством
традиційно використовується процедура жеребкування. Як правило, не
встановлюється обов’язковий мінімум участі виборців у голосуванні. Якщо
проголосував хоча б один виборець, вибори вважаються дійсними та такими, що
відбулися. Ця система історично найдавніша і найпростіша. Вибори за нею
проводилися ще наприкінці XVIII ст. Нині вона прийнята у Великобританії,
США, Австралії, Новій Зеландії, Канаді, Індії. В Україні ця система вперше
була застосована при виборах депутатів місцевих рад та (з деякими
обмеженнями) голів цих рад в 1994 р., а з 1998 р. набула чинність стосовно
виборів половини депутатів Верховної Ради. Застосування такого типу мажоритарної системи гарантує проведення
результативних виборів і обрання представницької інституції. До числа її
позитивних властивостей відноситься те, що в ній закладені можливості
формування стабільного та ефективно діючого уряду. Вона дозволяє великим,
добре організованим політичним партіям легко перемагати на виборах та
створювати однопартійні уряди. Вибори за такою системою забезпечують тісні зв’язки кандидатів з
виборцями і персоніфікацію політики. Кандидати добре знають становище справ
у своїх виборчих округах, інтереси виборців, особисто знайомі з їх найбільш
активними представниками. Підвищується (хоча б у суб’єктивному розумінні
електорату) відповідальність кандидата перед тими, хто його обрав. Подекуди
виборцям надається можливість відкликати свого обранця. Але мета такого обрання лише одного депутата від кожного виборчого
округу - встановити тісні зв’язки між депутатом та його виборцями – стає
недосяжною в разі, якщо кількість виборців в окрузі перевищує певне
прийнятне число. За стандартами Нової Зеландії, де співвідношення між
кандидатами та всіма зареєстрованими виборцями дорівнює приблизно 1 :
19500, одномандатні британські округи є надто великими. Більш наочно таку
невідповідність ілюструє приклад виборів до американського Конгресу, де
виборчі округи налічують по кілька сотень тисяч громадян з правом голосу. До вад системи слід віднести те, що значною мірою підривається сам
принцип представництва : адже лишається не представленою в парламенті
значна, а подекуди й переважна частина громадян в кожному виборчому окрузі.
Політичні сили отримують мандати в парламенті неадекватно їх реальному
впливі у суспільстві. Зокрема, на виборах 1987 р. у Великобританії
консерватори отримали 42 % голосів і водночас 59,5% мандатів, а коаліція
соціал-демократів та лібералів, маючи підтримку 23 % електорату, отримала
лише 3 % місць у парламенті. Більш того, одержавши суттєву перевагу у меншості виборчих округів і
програвши з незначним розривом у решті, можна програти вибори, зібравши
більше голосів взагалі по країні, ніж партія – переможець. Класичними
ілюстраціями цього вважаються результати виборів до британського парламенту
в 1951 та 1974 роках. У 1951 р. консерватори одержали на 26 мандатів
більше, ніж лейбористи, і сформували уряд, хоча голосів вони зібрали на 224
тисячі менше. А на виборах 1974 р. лейбористи отримали на 4 мандати більше,
ніж консерватори, і сформували уряд, хоч голосів зібрали на 270 тисяч
менше. Це відбувається завдяки тому, що для розподілу парламентських
мандатів має значення лише факт отримання кандидатом відносної більшості
голосів. Голоси ж, віддані іншим кандидатам, до уваги не приймаються і в
цьому сенсі пропадають. Пояснимо числовим прикладом : розглянемо умовну
ситуацію, яка може скластися в трьох виборчих округах при виборах до
парламенту. В кожному з округів нехай буде по 20 тисяч виборців. |Політичні |1 округ |2 округ |3 округ |Кількість |Кількість|
|партії | | | | |отриманих|
| | | | |зібраних |мандатів |
| | | | |голосів | |
|А |14 |2 |1 |17 |1 |
|В |2 |13 |10 |25 |2 |
|С |4 |5 |9 |18 |0 |
|Всього |20 |20 |20 |60 |3 |
|Виборців | | | | | |
Страницы: 1, 2, 3
|
