Образи і символи смерті в культурі

“Люба реінкарнація є наслідком попередньої” (6;104). Але ця теза

умовна. В дійсності, причинність, яка пов‘язує дві послідовні інкарнації,

може бути описана як в детерміністській, так і волюнтаристській

ментальності. Одна течія викладає теорію так, ніби вибір тіла для

переселення відбувається автоматично і у відповідності з якістю минулого

життя. Хаотичне життя передбачає переселення душі в тіло тварини. Саме

тієї, чиї повадки в найбільшій мірі співвідносяться з повадками, якими

зловживав “попередній індивід”. Друга течія, навпаки, стверджує, що існує

вільний вибір тіла душею як раз під час нового переміщення. Із вчення про

переселення душ слідували суворі попередження про покаяння. Куди б не

звернув увагу вічно переляканий індус, і на цьому і на іншому світі його

чекала сувора кара. Кожна жива істота чекає звільнення. Для індуса його не

існувало. Навіть смерть не гарантувала позбавлення від мук. Як наслідок,

самогубство робилося навіть релігійною справою.

Сумуючи за кожною істотою в смертну годину, людина, згідно древній

містичній традиції, може втілитися в слідуючому житті в інший образ.

Мислено зливаючись з безконечно дорогою істотою в мить земної смерті, вона

за законами багаторазових відроджень стає схожою з коханою. Але це лише

посилює трагічну сторону буття.

Отже, в індійському світосприйнятті земний і загробний світ

розділені, але перевага надається не життю, а смерті.

В кабалістичній традиції євреї розвивали вчення про переселення душ. В

усній передачі релігійних заповідей мова йшла про те, що душа Адама

перейшла в Давида, а потім “ надихається” в Месію , а саме в посланника

Господнього. Душа може прийняти тілесну оболонку тварини, перетворитися в

листя дерев і навіть каміння. При цьому в давньоєврейській традиції людина

трактується не тільки як природна, а і як надприродна істота, яка

знаходиться в живому контакті з Богом. Виникає і нова інтерпретація смерті.

Іудеї втішали себе чеканням царства свободи і справедливості, до якого

повинне прийти людство.

В давньокитайській свідомості факт смерті оцінювався як дещо, що не

має глибокого побутового значення. Інакше кажучи, якщо людина вмирає,

ніякої трагедії в цьому немає. Вона все рівно залишається серед живих, але

вже як вмерла. Тут так, як і там. Мертвий йде від живих умовно, в якомусь

обмеженому смислі. Він нас не покидає. Світ увесь заселений “живими

мерцями”. Вони перейшли в інший стан, але не відішли в інший світ. Ось

чому в цій культурі символіка носила земний характер.

Не розділяли земний і потойбічний світ і єгиптяни. Але вони, скоріше,

підкреслювали схожість загробного світу з справжнім – там так, як і тут.

Смерть рахувалася прелюдією до загробного життя. Єгиптяни покладали надію

на нетлінність тіла тієї людини, влада якої була непорушною при житті.

Тілесність, за їх уявленням, залишалася незмінною.

В історії людства дві культури знайшли особливий інтерес до смерті і

процесу вмирання: єгиптяни і тібетці. Тоді розділяли глибоку віру вте, що

свідомість продовжує жити після фізичної смерті. Вони пропонували добре

розроблені ритуали які дозволяли як можна легше перейти в новий стан,

креслили важкі схеми, в яких відроджували подорожі душі.

Отже, в древньокитайській та древньоєгипетській культурах життя і

смерть в певній мірі рівні. Тут немає і натяку на те, що життя – благо,

а смерть – зло. Обидва світи рівноцінні, хоча і розділені деякою межею.

Інакше оцінюється ця проблема в індійській релігійній свідомості.

Згідно

буддизму всі істоти беруть свій початок в Брахмані, безособливому

абсолютному началі, з якого виникає світ. Брахман лежить в основі всього

існуючого. Все в кінцевому рахунку повинно вернутися до нього. Тому смерть

лише перехід від нижчої ступені до вищої, яка продовжується з тих пір, поки

дух не досягне такої степені чистоти і вдосконалення, щоб ввійти в світову

душу, до чого прагне все існуюче на Землі. Світова душа – це відображення

всього буття, світовий дух – активне начало душі.

На відміну від християнства, де відпущення гріхів, досягнення вічного

блаженства пов‘язували з божественним милосердям, раніше вважали, що тільки

сама людина може спокутувати свої гріхи, тільки своїми силами може добитися

прощення. Тіло для індусів завжди презрене і повинне бути спалене зразу ж

після смерті. Безсмертна душа перейде в нове тіло, і цей процес буде

повторятися і повторятися, поки душу не щезне і не зіллється з душею

вселенською.

Тільки людська воля може відректися від життя, відректися від нього.

Такої поетизації смерті не було в жодній культурі. Ні один народ не рахував

смерть благом і не намагався перекреслити життя. Навіть сторонники Будди не

відмовлялися від життя, повного зла і насильства.

Розділ ІІ.

В чому причина того, що серед проблем історії культури і

світосприйняття, які розробляються сучасними істориками, проблема смерті

займає одне з найвидніших місць? До порівняно недавнього часу вона їх

зовсім не займала. Мовчки виходили з постулату, що смерть завжди є смерть.

“Люди народжувались, страждали і вмирали…” (1;31). З цеху істориків тільки

археологи, які мали справу з людськими останками, могилами і етнологи, які

вивчали погребальні звичаї та ритуали, символіку і міфологію, зверталися до

цієї теми. Тепер перед історичною та культурологічною науками вималювалась

проблема сприйняття смерті людьми в різні епохи, їх оцінки цього феномену.

І з‘ясувалося, що це у вищій мірі суттєва проблема, розгляд якої спроможній

пролити нове світло на системи світобачення і цінностей які прийняті в

суспільстві.

Смерть – один з радикальних “параметрів” колективної свідомості, а

оскільки останнє не залишається в ході історії непорушним, то зміни ці не

можуть не виразитись також і у відношенні людини до смерті. В сприйнятті

смерті виявляються таємниці людської особистості. Але особистість, умовно

кажучи, - “середній чин” між культурою і соціальністю, та ланка, яка їх

об‘єднує. Тому сприйняття смерті, потойбічного світу, зв‘язків між живими і

мертвими – тема, роздуми над якою могли би істотно поглибити розуміння

багатьох сторін соціально-культурної дійсності минулих епох, краще

зрозуміти, яка була людина в історії.

Французький історик і демограф Філіп Ар‘єс – одна з найбільш яскравих

фігур у французькій історіографії 60 – 80-их рр. ця людина приділила багато

уваги такій темі як смерть. І потрібно також зазначити, що вибух інтересу

до проблеми “смерть в історії”, який виразився в потоці монографій і

статей, в конференціях і колоквіумах, був спровокований в першу чергу

працями Ар‘єса.

Який головний тезис Ар‘єса, що розвивався ним в найбільш розгорнуто

змальовуючій його позицію книзі “Людина перед лицем смерті”? Існує зв‘язок

між постановами по відношенню до смерті, домінуючими в даному суспільстві

на певному етапі історії, і самосвідомістю особистості, типового для цього

суспільства. Тому у змінах сприйняття смерті знаходять своє вираження

зрушення в трактовці людиною самої себе. Іншими словами, винахід

трансформацій, які терплять смерть в “колективному безсвідомому”, могло б

пролити світло на структуру людської особистості і на її перебудову, що

існує на протязі віків.

Ар‘єс намічає п‘ять головних етапів у повільній зміні підходів по

відношенню до смерті.

§1. Перший етап, який представляє собою не етап еволюції, а скоріше

етап, що залишається стабільним в широких верствах народу, починаючи з

архаїчних часів аж до XIV ст., якщо не до наших днів, він позначає висловом

“всі вмремо”. Це стан “прирученої смерті”. Така її кваліфікація зовсім не

означає, що до того смерть була “дикою”. Ар‘єс хоче лише підкреслити, що

люди Раннього Середньовіччя відносились до смерті, як до повсякденності,

яка не навіювала їм особливих страхів. Людина органічно включена в природу,

і між мертвими і живими існує гармонія. Тому “приручену смерть” приймали в

якості природньої необхідності. Так відносився до смерті лицар Роланд, але

так само фаталістично її сприймає і російський християнин з повісті Льва

Толстого.

Особливість Раннього Середньовіччя в тому, що лицарська аристократія

впровадила систему образів, яка існує в народних, усних культурах, в

суспільство кліриків , послідовників і реставраторів античної вченості.

Смерть Роланда стала смертю святого. Середньовічний образ святого був

запозичений кліриками у культури світської, лицарської, яка сама мала

фольклорне начало.

Та література і та епоха цікаві нам, тому що вони дозволяють на

основі текстів ясно побачити відношення до смерті, характерне для тієї дуже

старої і дуже довгої цивілізації, яка належить до перших віків людської

історії, а погасає тільки зараз, на наших очах.

Герої тієї літератури вмирають не як прийдеться. Їх смерть

регулюється суворим ритуалом, описаним поетами. Смерть звичайна, нормальна

не приходить до героїв спонтанно, непомітно, навіть якщо вона наступає як

наслідок випадкової рани, навіть якщо до неї призводить, що бувало, сильне

хвилювання.

Саме істоти в цій смерті те, що вона залишає час усвідомити її

наближення. “Ах, прекрасний сер, ви вважаєте, що помрете так швидко? ” –

“Так,- відповідає Говен, - знайте, що я не проживу й двох днів” (1;41). Ні

лікар, ні друзі, ні священики не знають про це так добре як він.

Благочестиві монахи не відрізняються в цьому відношенні від лицарів.

Надпис 1155 р. розповідає, що церковний страж в Сен-Пол-де-Нарбони

“побачив” як наближається до нього смерть, ніби наперед знав про свою

кончину. В оточенні монахів він склав заповіт, посповідався, пішов до

церкви прийняти причастя і там помер.

Деякі передчуття мали характер чуда; особливо вірним знаком було явлення

померлого, хоча б і у віяні.

Навіть безумний Дон Кіхот, не намагався втекти від смерті.

“Племінниця,- сказав він дуже розумно, - я відчуваю, що близький до смерті”

(1;42).

Віра в те, що смерть попереджає про свій прихід, ще довго зберігалася

в менталітеті народу. Щоб її знайти, потрібен був геній Толстого, який

постійно роздумував над темою смерті і міфом про народ. На маленькій

станції, вмираючи він постійно повторював : “А мужики? Як же мужики

вмирають?” (1;42).

Раптова смерть руйнувала світовий порядок, у який вірив кожен. Вона

Була абсурдним знаряддям в випадку, іноді виступавшого під видом Божого

гніву.

В Середньовіччі низькою була не тільки раптова смерть, а також смерть

без свідків і церемоній, як, наприклад, смерть мандрівника в дорозі,

утопленика, якого виловили в річці, незнайомої людини, яку знайшли на краю

поля, або навіть сусіда, якого вбив грім без всякої причини.

Ще в більшій мірі була позорною смерть засуджених. До XIV ст., їм

відмовляли навіть у можливості спати свою душу перед стратою : в іншому

світі їх повинно було чекати те ж прокляття, що і в цьому.

Відстань між життям і смертю не сприймалась як “радикальна метабола”.

Не було віри в просте продовження життя по ту сторону земної кончини.

Останнє прощання Роланда і Олів‘є не містить ні якого натяку на можливість

знову зустрітися на небесах. Тоді вважали, що мертві сплять.

Образ смерті як сна пережив століття: ми знаходимо його в літургії, в

надгробній скульптурі, в заповітах. Навіть сьогодні після чиєї-небудь

смерті люди моляться “за упокой його душі”. Мертві спали в квітучому саду.

Тисячі років береглося незмінне відношення до смерті. Цьому

відношенню до смерті відповідало відношення до мертвих, яке виражало

почуття байдужої близькості. Ця позиція характерна для певного історичного

періоду: вона з‘являється в V столітті н.е. і зникає в кінці XVIII ст., не

залишивши і сліду на наших сучасних традиціях. Цей період починається із

зближення живих і мертвих, і проникнення кладовищ у міста і села, в центр

поселення людей. Завершується він тоді, коли змішування живих і мертвих

стало не прийнятними.

Відчуваючи свою близкість зі смертю, древні боялися сусідства з

вмершими і тримали їх в стороні від себе. Захоронені в землі або спалені на

вогнищі покійники вважалися не чистими, і їх близкість могла осквернити

живих. Місцезнаходження одних повинно було бути відокремлене від світу

інших, щоб уникнути усякого контакту між ними, за виключенням спеціальних

днів, коли приносили жертви.

Але така нетерпимість до сусідства з померлими ослабла у ранніх

християн, спочатку в римській Африці, а згодом у самому Римі. Ця зміна дуже

показова: за нею стала все яскравіше виявлена різниця між відношенням

язичників до мертвих і новим відношенням християн. Це сталося після віри у

воскресіння плоті, яка об‘єдналася з культом древніх мучеників і їх

гробниць.

Вся ситуація, таким чином, перевернута в порівнянні з античністю.

Саме одиноке захоронення, в стороні від інших, яке, як вважали

середньовічні люди, рахувалося в древності нормою, тепер було жахливим.

Церква повинна була передувати кладовищу. Перетворення кладовища в

церкву не дозволялося. Кладовище починалося всередині церкви і

продовжувалося за її стінами, в оточуючому її просторі, яке також входило в

поняття церкви.

Самою вражаючою особливістю було виставлення кісток померлих на

показ. В часи Рабле черепа і кістки валялися повсюди слугували бродягам в

околицях церкви невинно вбитих немовлят, “чтобы отогреть зад”.

Середньовічне кладовище було не лише місцем, де похоронили. Як

підкреслює Т.Ле Бра, словом кладовище називали також місце, де давно вже не

виконували погребінь або навіть зовсім ніколи не хоронили, але це місце

виконувало функцію, загальну для всіх кладовищ: разом з церквою вони були

серцевиною соціального життя, заміняючи собою римський форум. Протягом

всього Середньовіччя і до кінця XVII ст. кладовище відповідало як ідеї

суспільного місця, так і іншій, сьогодні єдиній, ідеї некрополя.

Ця двояка функція знаходить своє пояснення в тому, що кладовища

наділялися правом сховища. Функція сховища перетворювала кладовища іноді в

місце знаходження живих, але завжди в суспільному місці, де люди могли

зустрічатися, незалежно від того, продовжували там хоронити померлих чи ні.

Люди, які попросили сховища на кладовищі, поселялися там і відмовлялися

звідти іти.

Право сховища зробило кладовище не тільки місцем зборів та

прогулянок, алей ринком, ярмаркою.

Але збори XV ст. постановили заборонити на кладовищах усяку мирську

діяльність, включаючи проведення засідань судів і винесення вироків.

Роблячи висновки, можна сказати, що люди в ті часи не сприймали

смерть як особисту драму і зовсім не сприймали як індивідуальний акт – в

ритуалах, які супроводжували кончину індивіда, виражалась солідарність з

сім‘єю і суспільством. Ці ритуали були змістовною частиною стратегії людини

у відношенні до природи. Помираючий – головне лице в церемоніалі, якій

супроводжував і оформляв його відхід із світу живих.

Але й сам цей відхід не сприймався як повний і безповоротній розрив,

оскільки між світом живих і світом мертвих не відчувалося непрохідної

прірви. Зовнішнім вираженням цієї ситуації може слугувати, на думку Ар‘єса,

те, що в протилежність погребінням античності, які відбувалися за межами

міської стіни, на протязі усього Середньовіччя захоронення відбувалося на

території міст і сіл : з точки зору людей тієї епохи, було важливо

помістити покійника поближче до храму Божого.

Відсутність страху перед смертю у людей Раннього Середньовіччя Ар‘єс

пояснює тим, що, за їх уявленнями, померлих не чикав суд і розплата за

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5