Диплом: Осуществление и защита гражданских прав

[64].

Процесуальним законодавством для більшості категорій справ встановлено

особливий порядок звернення до арбітражного суду. Це пов’язано з додержанням

господарюючими суб’єктами процедури доарбітражного врегулювання господарських

спорів.

Однак, незалежно від вжиття сторонами заходів доарбітражного врегулювання

спорів, арбітражні справи порушуються за заявою прокурора чи його заступника,

Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень. Вимоги

про доарбітражне врегулювання господарських спорів не поширюються також на

спори про визнання договорів недійсними, спори про визнання недійсними актів

державних та інших органів, підприємств та організацій, що не відповідають

законодавству і порушують права та охоронювані законом інтереси підприємств

та організацій, спори про стягнення заборгованості за опротестованими

векселями, спори про звернення стягнення на заставлене майно.

Господарюючі суб’єкти з метою врегулювання спору звертаються до порушника

прав і законних інтересів з письмовою претензією. Зміст та порядок

пред’явлення претензії врегульовано статтею 6 АПК України.

Частиною 1 статті 7 АПК України встановлено загальний місячний строк,

впродовж якого претензія повинна бути розглянута. Строк обчислюється з дня

отримання претензії і не включає в себе час поштової доставки відповіді

стороні, яка цю претензію надіслала.

Поряд із загальним строком існують інші скорочені і подовжені строки. Так,

відповідно до ст. 11 АПК України, якою регулюється порядок доарбітражного

врегулювання спорів, що виникають при зміні чи розірванні господарських

договорів, встановлено двадцятиденний строк розгляду пропозицій щодо зміни

умов чи розірвання договору. Претензії, пов’язані з якістю та комплектністю

продукції (товарів) у випадках, коли обов’язковими для обох сторін правилами

або договором передбачене право перепровірки забракованої продукції (товарів)

підприємством–виготовлювачем, розглядаються впродовж двох місяців.

В разі порушення строку розгляду претензії чи залишення її без відповіді

арбітражний суд при вирішенні спору має право стягти з порушника в доход

державного бюджету штраф (штраф не підлягає застосуванню в разі заявлення

вимог немайнового характеру) (ст. 9 АПК України).

Однак доарбітражне врегулювання спору передбачає не тільки пред’явлення

претензії та відповідь на неї. Згідно з ч. 4 ст. 7 АПК України при розгляді

претензії підприємства чи організації в разі необхідності повинні звірити

розрахунки, провести експертизу або вчинити інші дії, спрямовані на

врегулювання спору.

За умови додержання сторонами встановленого порядку доарбітражного

врегулювання господарський спір може бути переданий для розгляду та вирішення

до арбітражного суду.

Відповідно до ст. 41 АПК України арбітражні суди вирішують господарські спори

у порядку позовного провадження, передбаченому цим Кодексом. При розгляді

справ про банкрутство враховуються особливості, встановлені Законом України

“Про банкрутство”. Так, зокрема, арбітражний суд порушує справи про

банкрутство за письмовою заявою будь-якого з кредиторів, боржника, органів

державної податкової служби або державної контрольно-ревізійної служби.

Арбітражний суд вирішує господарські спори на підставі Конституції України,

Закону України “Про арбітражний суд”, АПК України, інших законодавчих актів

України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною

Радою України.

Проаналізувавши положення Арбітражного процесуального кодексу та інших

законодавчих актів України, можна зробити висновок, що законодавством України

встановлено необхідні гарантії господарюючим суб’єктам для захисту своїх прав

та охоронюваних законом інтересів.

Третейський суд (суд третьої особи) є стародавнім інститутом. За багато років

існування він не тільки не втратив свого значення в якості органу, на який

покладено вирішення спорів, захист порушених прав і охоронюваних законом

інтересів, але й дістав значний розвиток.

Третейські суди вирішують передані на їх розгляд громадянами будь-які спори,

які виникли між ними, за винятком справ з трудових і сімейних відношень (ст.

1 Положенняя про третейський суд).

Що стосується суб’єктів підприємницької діяльності, то ст. 12 АПК України

визначає, що підвідомчий арбітражним судам спір може бути переданий на

вирішення третейського суду (арбітража), крім спорів про визнання недійсними

актів, а також спорів, які виникають при укладенні, зміні, розірванні і

виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних

потреб.

Крім того, багато нормативних актів містять прямі вказівки про можливість

вирішення спорів і поновлення порушених прав третейськими судами. Для

прикладу можна привести перелік таких законів:

1) Закон України “Про власність”:

ст. 48, п. 3 – захист права власності;

ст. 49 – володіння майном є правомірним, якщо інше не встановлене третейським

судом;

ст. 52 – захист права власності у випадку вилучення земельної ділянки, на

якій знаходиться належне йому майно;

2) Закон України “Про селянське (фермерське) господарство”:

ст. 3 – спори про відшкодування збитків, які виникли внаслідок незаконного

втручання в діяльність селянського (фермерського) господарства;

3) Закон України “Про заставу”:

ст. 20 – звернення стягнення на заставлене майно;

ст. 38 – спори відносно оцінки предмета іпотеки;

4) Закон України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в

Україні”:

ст. 23 – редактор (головний редактор) може представляти редакцію у

третейському суді, і т.ін.

Однак це не означає, що спори є виключною компетенцією третейських судів. Наряду

з ними спори можуть вирішуватися судами, арбітражними судами, а в деяких

випадках і спеціальними органами[65].

Третейський суд організовується всякий раз за окремою угодою всіх учасників

спору. Учасники спірних правовідносин мають можливість самостійно обирати

суддів. Кожна із сторін–учасниць може зі своєї сторони висунути кандидатуру у

склад третейського суду. Договір про передачу спору на розгляд третейського

суду повинен мати письмову форму.

Положення про третейський суд для вирішення господарських спорів між

об’єднаннями, підприємствами, організаціями та установами передбачає, що

третейський суд обирається у складі одного або будь-якого непарного числа

суддів. У випадку, коли третейський суд нараховує трьох або більше членів,

останні обирають голову.

Як відомо, багато господарських спорів торкаються технічних, економічних та

інших питань, з’ясування яких потребує спеціальних знань або значного

досвіду. Тому не виключена можливість залучення в якості одного із

третейських судів фахівця, що буде сприяти більш об’єктивному вирішенню

спору.

Таким чином, на розгляд третейського суду спір може бути переданий за

наявності певних умов, а саме:

1) якщо це узгоджується з діючим законодавством;

2) є згода обох учасників на передачу спору третейському суду.

Безумовно, згода сторін є важливим моментом при вирішенні питання про

передачу спору на розгляд третейського суду. На відміну від державних

арбітражних судів, де організація не може відмовитися від розгляду спору

арбітражним судом, у даному випадку кожній стороні надано право вільно

вирішувати питання про передачу спору на розгляд третейського суду.

Рішення третейського суду, що не виконане добровільно, може бути виконане

примусово на підставі виконавчого листа, що видається районним (міським)

судом, в районі якого відбувся третейський суд. Районний (міський) суд може

відмовити і видачі виконавчого листа щодо рішення третейського суду, яке

суперечить закону (ст. 17 Положення про третейський суд).

Сьогодні проводиться робота по закріпленню правового статусу “внутрішніх”

третейських судів на рівні закону. Групою народних депутатів розроблений

проект Закону України “Про третейський суд”. Прийняття цього Закону дозволить

ліквідувати існуючі протиріччя у законодавстві про третейські суди.

Невизначеність статусу третейських судів є однією з причин неефективного

використання процедури третейського розгляду, захисту порушених прав і

охоронюваних законом інтересів підприємців. У судах розглядається незначна

кількість господарських спорів. Однією з причин є недостатня поінформованість

господарських керівників про таку форму захисту прав та інтересів суб’єктів

підприємництва. Між тим, захист прав та інтересів цих суб’єктів може бути

забезпечений не менш ефективно, ніж державними арбітражними судами.

Відповідно до Закону “Про звернення громадян” громадяни мають право звернутися

до органів державної влади, місцевого самоврядування, об’єднань громадян,

установ, організацій незалежно від форм власності, підприємств, засобів масової

інформації, посадових осіб зі скаргою про порушення своїх прав та інтересів

[66]. При цьому скарга трактується як вимога про поновлення прав і захист

законних інтересів, що порушені цими організаціями та посадовими особами.

Якщо буде встановлено, що факти, викладені у скарзі, мали місце, приймається

рішення відповідно до чинного законодавства і забезпечується його виконання.

Виходячи з положень ст. 55 Конституції правила ч. 1 ст. 16 Закону “Про звернення

громадян” щодо подачі скарги на дії чи рішення органу державної влади чи

місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, об’єднання

громадян, іншої юридичної особи або їх посадових чи службових осіб вищим у

порядку підлеглості органу або посадовій особі не позбавляють громадянина права

звернутися безпосередньо до суду[67].

Предметом судового оскарження можуть бути як колегіальні так і одноособові

рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів оскарження, а також акти як

нормативного так і індивідуального характеру, у зв’язку з якими громадянин

вважає, що

1) порушено або порушуються його права і свободи;

2) створено або створюються перепони для реалізації ним своїх

конституційних прав чи свобод (або вжиті заходи щодо їх реалізації є

недостатніми);

3) на нього покладено обов’язки, не передбачені законодавством, або

передбачені, але без урахування конкретних обставин, за яких ці обов’язки

повинні покладатися, або вони покладені неуповноваженими на це особою чи

органами;

4) його притягнуто до відповідальності, не передбаченої законом, або до

нього застосовано стягнення за відсутності передбачених законом підстав чи

неправомочною службою (органом).

Наприклад, у суді можуть бути оскаржені: рішення місцевих органів державної

виконавчої влади або органів місцевого самоврядування про введення не

передбачених законами податків та зборів; про встановлення обежень на вивіз

товарів за межі адміністративно-територальної одиниці; відмова в реєстрації

акту громадянського стану; відмова в оформленні паспорту для виїзду за кордон

чи в подовженні терміну його дії або тимчасова затримка паспорту чи його

вилучення і т.ін.

Встановивши при розгляді справи обгрунтованість доводів скарги, суд своїм

рішенням визнає оскарженні рішення, дії чи бездіяльність неправомірними й

одночасно визначає, яким шляхом мають бути поновлені права чи свободи. При

цьому зазначається, які конкретно дії повинні бути вчинені. Наприклад, при

необгрунтованій відмові в реєстрації акту громадянського стану – зобов’язує

посадову особу органу РАГС провести відповідну реєстрацію і т.ін.

До органів, що здійснюють захист прав громадян, проектом Цивільного кодексу

віднесено нотаріусів.

Згідно ст. 87 Закону України “Про нотаріат” для стягнення грошових сум або

витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють на документах, що

встановлюють заборгованість, виконавчі написи

[68].

Нотаріус вчиняє виконавчий напис, якщо документи підтверджують безспірність

заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем.

Стягнення за виконавчим написом провадиться так само, як і виконання судових

рішень. Тому за юридичною силою виконавчий напис, вчинений нотаріусом,

прирівнюється до рішення суду.

Межі юрисдикції Конституційного Суду України врегульовані у статтях 150 і 151

Конституції України і у статті 13 Закону України “Про Конституційний Суд

України”.

Основне завдання Конституційного Суду – гарантування верховенства Конституції як

Основного Закону на всій території України. Тобто, “титульною” функцією

Коституційного Суду можна вважати розв’язання питань про відповідність

Конституції (конституційності) законів та інших правових актів, коло яких

визначене[69].

Як правило, різні справи, які розглядає суд, потребують для свого вирішення

відповідних процедур. Проте, загальним для них є те, що пов’язано, зокрема, з

вирішенням питань щодо прийняття конституційних подань та звернень до

розгляду в Конституційному Суді (відкриття чи відмова у відкритті

конституційного провадження).

Конституційний Суд розглядає конституційні подання та конституційні звернення.

Конституційне подання – це письмове клопотання про визнання правового акту чи

окремих його положень конституційними або про необхідність офіційного

тлумачення Конституції України та законів України. Право на подання мають

Президент України, Верховний Суд України, не менш як 45 народних депутатів

України, Уповноважений Верховної Ради з прав людини, Верховна Рада Автономної

Республіки Крим.

Конституційне звернення – письмове звернення про необхідність офіційного

тлумачення Конституції України та законів України з метою забезпечення

реалізації чи захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина, а

також прав юридичної особи. Право на таке звернення мають громадяни України,

іноземці, особи без громадянства та юридичні особи (ст. 43 Закону “Про

Конституційний Суд України”)[70].

У п. 1 ст. 150 Конституції вказані суб’єкти безпосереднього звернення до

Конституційного Суду з питань конституційності законів України та актів

Президента України, Кабінету Міністрів України і правових актів Верховної

Ради Автономної Республіки Крим.

Громадянам право на таке звернення не надано. Крім того, громадяни не можуть

звертатися до Конституційного Суду із скаргами на будь-яке рішення виконавчих

органів або судів загальної юрисдикції.

Відповідно до Закону “Про Конституційний Суд України” він не розглядає

конкретних цивільних справ.

Як свідчить практика діяльності Конституційного Суду, невідповідність

конституційного звернення (подання) вимогам, передбаченим Конституцією, Законом

“Про Конституційний Суд України”, а також непідвідомчість Конституційному

Судові питань, порушених у конституційному поданні чи зверненні (п.п. 2, 3 ст.

45 Закону “Про Конституційний Суд України”), найбільш поширені підстави для

відмови у відкритті конституційних проваджень

[71]. Ось характерний приклад: громадянин М.Л.Кошель звернувся з проханням

перевірити правильність (законність) рішень Глухівського міського суду,

Сумського обласного та Верховного Суду України у справі про збільшення

земельної ділянки за рахунок земель суміжних землекористувачів. Оскільки до

повноважень Конституційного Суду не належить перевірка правильності рішень

судів загальної юрисдикції, авторові цього звернення у відкритті

конституційного провадження відмовлено.

Черговою підставою для відмови у відкритті конституційного провадження є

відсутність встановленого Конституцією України, Законом “Про Конституційний Суд

України” права на конституційне подання (звернення) (п. 1 ст. 45 Закону).

Ухвалою Конституційного Суду від 15 січня 1998 року відмовлено у відкритті

конституційного провадження у справі за конституційним поданням народних

депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності)

частини 1 ст. 11 Закону України “Про зв’язок” та ст. 4 Закону “Про

підприємництво”, оскільки конституційне подання підтримали лише сорок два

народні депутати України з числа тих сорока п’яти, що підписали подання, а тому

вони згідно з ч. 2 ст. 150 Конституції та ст. 40 Закону “Про Конституційний Суд

України” не є суб’єктами права на конституційне подання

[72].

Неохідно зазначити, що громадяни України мають право як ініціювати розгляд

окремих питань у Конституційному Суді, так і бути безпосередніми учасниками

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13