бесплатно рефераты

бесплатно рефераты

 
 
бесплатно рефераты бесплатно рефераты

Меню

Курсовая: Права і обов'язки сторін, що беруть участь в цивільному процесі бесплатно рефераты

Курсовая: Права і обов'язки сторін, що беруть участь в цивільному процесі

Зміст

Вступ

......1

I. Права і обов’язки сторін, що беруть участь в процесі :

1.Загальна характеристика осіб, що беруть участь в цивільному процесі ...5

2.Сторони в цивільному процесі ....6

3. Поняття принципів цивільно-процесуального права ...8

4.Склад, система і класифікація принципів цивільного процесуального права .9

4а. Конституційні принципи цивільного процесуального права .10

4б. Принципи цивільного процесуального

права закріплені в галузевому законодавстві .....13

5.Поняття принципа процесуального рівноправ’я сторін ..16

6. Права та обов’зки сторін в цивільному процесі ....18

7. Загальна характеристика захисту інтересів відповідача в

цивільному процесі та зустрічного позову .....21

II. Захист інтересів відповідача:

1.Розпорядження позовними засобами захисту прав та інтересів....23

2.Забезпечення позову ....27

3.Загальна характеристика заперечень позивача .....29

4. Заперечення проти виникнення процесу ......30

5. Процесуальні заперечення відповідача з окремих питань ......40

6. Матеріально-правові заперечення відповідача ......45

7.Зустрічний позов ....47

Висновки

...56

Вступ.

Перехід України до ринкових відносин, демократизація суспільства висунула

на перший план права та інтереси громадян. Демократичне суспільстсво

характеризується широким спектром особистих та майнових прав і свобод. Але

чого варті права та свободи без закріплення їх у вищому державному правовому

акті - Конституції, без їх правового забезпечення, а також забезпечення їх

дотримання і захисту від порушення.

В Україні на сучасному етапі її розвитку проходить вдосконалення правової

бази, якою закріплено правове становище громадян і організацій і встановлені

гарантії реалізації і захисту їх прав і свобод, визначених Конституцією та

іншими законами України. Конституційні норми, в яких закріплені ці права і

інтереси, виступають основою для деталізації їх в галузевому законодавстві,

регулювання всіх аспектів їх дії і для визначення бридичних гарантій

реалізації, а також для встановлення процесуального порядку захисту

суб’єктивних майнових та особистих немайнових (цивільних) прав, охоронюваних

законом інтересів і свобод, в тому числі також засобами цивільного

процесуального права.

Зокрема ст. 55 Конституції України говорить:

Права і свободи людини захищаються судом

Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності

органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і

службових осіб

Кожен має право звернутись за захистом своїх прав до Уповноваженого при

Верховній Раді України по правам людини.

Кожен має право посля використання всіх національних засобів правового

захисту- звертатись за захистом своїх прав і свобод у відповідні міжнародні

судові інститути або у відповідні органи міжнародних організацій, членом чи

учасником яких являється Україна.

Кожен має право будь-якими не забороняючим законом засобами захищати свої

права і свободи від порушень і протиправних посягань

Міжнародний пакт про цивільні і політичні права зобов’язує державу

забезпечити будь-якій особі ефективні засоби правового захисту у випадку

порушення його прав і свобод. Право на захист для будь-якої особи, яка цього

потребує, забезпечується державою, його компетентними судовими,

адміністративними чи законодавчими органами влади.

Серед цих засобів захисту суб’єктивних прав і свобод людини особливо

відповідальна та ефективна роль належить суду. Демократичні принципи судового

процесу являються захистом від некомпетентності чи можливої суб’єктивної

оцінки відповідних осіб. Для прикладу, в цивільно-процесуальному

законодавстві передбачено, що будь-яка зацікавлена особа вправі в порядку,

всановленому законом, звернутись в суд за захистом порушеного чи оспорюваного

права чи охороняючого законом інтереса. Сторони в суді- позивач і відповідач

мають рівні процесуальні права, незалежно від того, щопозивачем може бути

громадянин, а відповідачем орган державної влади в особі його представника.

Захист цивільних прав здійснюється в установленому порядку судом, арбітражним

та третейським судом, а у випадках, окремо передбачених законом, захист

цивільних прав здійснюється в адміністративному порядку (ст.6 Цивільного

кодексу України).

Суди розглядають:

· справи по спорам, які виникають із цивільних, сімейних, трудових та

кооперативних правовідносин, якщо хоча б однією із сторін в спорі являється

громадянин, за виключенням випадків, коли вирішення таких спорів віднесено

законом для вирішення інших органів;

· справи, які виникають із адміністративно- правових відносин,

перерахованих в ст.236 Цивільного процесуального кодексу (деякі порушення

закона на виборах, скарги на дії посадових осіб та інш.);

· справи окремого призначення, перераховані в ст. 254 Цивільного

процесуального кодекса (визнання громадянина безвісно відсутнім чи померлим,

усиновлення дітей, встановлення фактів, які мають юридичне значення та інш. )

Суди також розглядають справи, в яких приймають участь іноземні громадяни,

особи без громадянства, іноземні підприємства і організації (ст. 24

Цивільного процесуального кодексу).

На арбітражний суд покладено вирішення всіх господарчих спорів, які виникають

між юридичними особами, державними і іншими органами (ст.1 Закону “Про

арбітражний суд”), зокрема, при укладенні, зміні, припиненні і виконанні

господарчих договорів і на інших підставах, а також в спорах про визнання

недійсними акти ненормативного характеру (ст.12 Арбітражного

процесуального кодексу України).

Захист прав, які виникають із шлюбно-сімейних відносин, здійснюється судом,

органами опіки і піклування і органами запису актів громадського стану, а

також товариськими судами, трудовими колективами, та іншими суспільними

організаціями у випадках і в порядку, передбаченому законодавством (ст. 6-2

Кодексу законів про шлюб і сім’ю України)

Індивідуальні трудові спори розглядаються комісіями по трудових спорах і

районними (міськими) судами (ст.221 Кодекса законів про працю України), при

цьому комісії по трудовим спорам являються первинним органом розгляду

трудових спорів, які виникають на підприємствах, організаціях, крім незначних

випадків (ст.224 Кодексу законів про працю України).

Земельні спори розглядаються виконкомами сільських, селищних, міських Рад,

створюваними ними узгоджуваними комісіями, судом, арбітражним чи третейським

судом в порядку встановленим Земельним кодексом та іншими актами

законодавства України ст. 103 Земельного кодексу України, ст.33

Закону України “Про місцеве самоврядування ”.

Товариські суди розглядають деякі в справи громадян по трудовим відносинам

(порушення трудової дисципліни), сімейним відносинам (невиконання обов’язків

батьками, піклувальника, опікуна - обов’язку по вихованню дітей), житлові

правовідносини (використання допоміжних приміщень) цивільним та іншими

правовідносинам (ст.7 Положення про товариські суди).

Третейські суди вирішують передані на їх розгляд громадянами будь-які спори,

які виникли між ними, з єдиним виключенням спорів по трудовим і сімейним

відносинам (ст.1 Положення про третейський суд).

Справи про адміністративні правопорушення розглядаються (ст.213 Кодекса про

адміністративні правопорушення України):

· Адміністративними комісіями при виконкомах місцевих Рад

· Виконкомами сільських, селищних Рад

· Районними (міськими ) судами (суддями);

· Органами внутрішніх справ, органами державних інспекцій і іншими

органами (посадовими особами), уповноваженими на це законодавством України.

Можливість застосування судової влади для захисту прав, законних інтересів і

свобод громадян і організаціій постійно розширяється, про що свідчить

встановлена підвідомчість суду справ по трудовим, земельним, державним,

адміністративним і фінансовим відносинам.

Судова влада по захисту суб’єктивних прав та законних інтересів громадян та

організацій-провосуддя здійснюється в порядку цивільного та кримінального

судового провадження, а також арбітражного процесу. Арбітражний суд

здійснюється судову владу в справах, які виникають при укладенні, зміні,

виконанні та припиненні господарчих договорів, врегулюванні цивільним

законодавством, тобто спорів по цивільним правовідносинам. Розмежування

компетенції між загальними юрисдикціями здійснюється у відповідності до

ст. 23 Цивільного процесуального кодексу України і ст. ст.12-14 Арбітражного

процесуального кодекса України наведені тільки на основі суб’єктивного

складу спірних матеріальних правовідносинах, в зв’язку з чим арбітражний

процес являється різновидом цивільного судового провадження підлягає

включенню в його систему. Єдність судової влади викликано необхідністю

уніфікацією судової системи на основі сворення єдиного і рівноправного для

всіх громадян і організацій державного суду з покладеним на нього здійснення

функцій правосуддя по справам, виникаючи із правовідносин, врегулюваними

нормами цивільного, трудового, сімейного, земельного, адміністративного та

інших галузей матеріального права в певному єдиному процесуальному порядку.

З проблемою здійснення судовою владою тісно пов’язані питання і здійснення

цивільної процесуальної форми, яка в юридичніій літературі не є однакового

визначення. Вона здійснюється з основними принципами цивільного

процесуального права, з цивільним процесом, з порядком діяльності суду і

учасників процесу, розкривається формою процесульних документів.

Виходячи із діалектичного зв’язку цивільного права з цивільним процесуальним

(єдність змісту і форми), цивільну процесуальну форму в ототожненні з

цивільним судовим провадження можна розглядати умовно, в тому плані, що нею

забезпечується життя ( реалізація, захист ) цивільного права (зміст), однак

слід мати на увазі, що цивільне судове провадження має свою притаманну йому

зміст і процесуальну форму. Змістом буде діяльність суду і учасників процесу

(дії і правовідносини), а цивільній процесуальній формі - об’єктивне

(зовнішнє) вираження здійснення, закріплення і оформлення відповідної

діяльності, наприклад, діяльність суду по розгляду справи складається із

сукупності дій, направлених на дослідження доказів при допомозі певних

законом засобів доказів. Така діяльність здійснюється з додержанням певному

порядку, по встановленим правилами, в установленій процесуальній формі

судового засідання, безпосередньо, усно, тобто процесуальні дії здійснюються

в певній процесуальній формі і фіксуються в певних процесуальних документах.

Таке розуміння процесуальної форми відображається в деяких нормах

Цивільного процесуального кодекса України:

ст. 137- позовна заява подається до суду в письмовому вигляді;

ст.211- винесене судом рішення виражається в письмовому вигляді;

ст.159- розгляд справи проходить в судовому засіданні;

ст.160- розгляд справи проходить безпосередньо, усно і при незмінному складі

суду.

Таким чином, під цивільною процесуальною формою, необхідно розуміти

встановлений цивільним процесуальним правом зовнішній спосіб здійснення

процесуальних дій, виконуючих по встановлених правилам, в певному порядку

судом, органом судового виконання і всіма учасниками процеса при розгляді і

вирішенні справи, перевірки законності і обгрунтування поставленого по ньому

рішенні і його примусовому виконанні, а також закріплення процесуальних дій в

передбаченому процесуальних документах.

Процесуальна форма відносно процесуальних дій виконує важливу роль. Як

постійний і необхідний її атрибут, вона виражає гарантії, що забезпечує

законність і обгрунтованість в застосуванні судом права і його реалізації

учасниками процеса.

Значення процесуальної форми в тому, що вона існує не сама по собі, а

вираження певного змісту (процесуальної дії), тобто в діалектичноій єдності

форми і змісту. Цивільна процесуальна форма обумовлена існуючими в Україні

суспільними відносинами і характеризується демократизмом, який базується на

закріплених в нормах цивільного права принципах, оптимально об’єднуючи в собі

простоту і доступність, необхідність і доцільність, вона призвана

забезпечити як оперативність, так і результативність виконання завдань,

покладених на цивільне судове провадженння.

Право на захист як одна з правомочностей суб’єктивного цивільного права до

останнього часу вважалось мало дослідженим теоретичним питанням. Відомо, що

будь-яке суб’єктивне право, не забезпечене необхідними засобами захисту,

втрачає свої відмінності ознаки і риси, перестає бути гарантією для його

здіснення. Цікаві думки були висловлені В.Грибановим.

[1]

Вказаний автор, відзначаючи велике теоретичне і практичне значення цього

питання, підкреслює, що право на захист являє собою тих можливостей, які

закон надає особі для захисту того або іншого права.

Поняття права на захист В.Грибанов зв’язує з наявністю у правомочної особи

сукупності ряду таких можливостей, як можливість здійснити право своїми діями

вимагати певної поведінки від зобов'’зальної особи, звернутись до

компетентних державних або громадських органів з вимогою захисту порушеного

або оспорюваного права.

Справедливо не погоджується В.Грибанов з висловлюваними в літературі думками про

те, що захист суб’єктивних прав притаманний лише органам держави, не

враховуючи при цьому чітких вказівок у законі (ст.6 ЦПК України) про різні

форми захисту суб’єктивного права органами громадськості.

[2] Проблему права захисту необхідно розглядати в різних аспектах.

Право на захист (для позивача) - це право на звернення до юрисдикційного

органу з вимогою про захист порушеного або оспорюваного суб’єктивного права.

Право на захист (для відповідача) – це використання ним процесуальних і

матеріально-правових засобів для відстоювання своєї правоти, своїх інтересів .

Захист відповідача проти позову являє собою оспорювання тих обставин (в

широкому значенні цього слова), які зробили для позивача можливим зверненням з

позовом до суду. Як справедливо вказувалося в нашій літературі, проблема права

на захист у загально-теоретичному плані звичайно зво диться до питання про

право на позов[3].

У науці цивільного процесуального права одним з найбільш спірних питань є

питання про право на позов. У зв'язку з різним підходом до аналізу цього

поняття у нього вкладається найрізноманітніший зміст. Одні вчені

розглядають право на позов як єдине поняття, але розрізняють в ньому

матеріально-правову і процесуальну сто-

рони. Навіть у межах цієї групи вчених немає єдиної думки з приводу

співвідношення цих двох сторін позову.

Одні (проф. Вільнянський С. І.) поняття на позов зводили лише до

матеріально-правової вимоги позивача до відповідача

[4].

Другі (проф. Юдельсон К. С.) вирішальну ознаку права на позов вбачають у його

процесуальному значенні [5].

Нарешті, треті (проф. А. О. Добровольський, О. П. Клейнман) у поняття права на

позов вкладають як матеріально-правові, так і процесуальні можливості захисту

права. Цьому загальноприйнятому єдиному поняттю права на позов протистоїть ще

одна точка зору, згідно з якою слід розрізняти право на позов у матеріальному

значенні і право на позов у процесуальному значенні

[6].

На мою думку, більш чітко це питання розв'язане в роботах А. О.

Добровольського. А. О. Добровольський вважає, що позов має дві сторони,

відносно самостійні. Отже, і право на позов слід розглядати і вивчати у

двох аспектах: з процесуального боку і матеріально-правового.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15