Курсовая: Поняття та форми державного устрою

зовсім припиняється і замінюється власним управлінням союзної держави, або вони

одержують характер самоврядних корпорацій на зразок комунальних союзів,

оскільки здійснюють управління за посередництвом своїх органів, відповідно до

законів і під контролем союзної держави». На користь цієї точки зору свідчить і

те, що у федерації територія і населення окремих держав часто об'єднані в

нерозривне ціле: територія окремих держав є територія федеральної держави,

народи окремих держав - її єдиний народ.

[7]

Однак державна влада федерації в кінцевому рахунку виходить від влади держав,

що ввійшли в її склад. Це може виявлятися в різних формах. Іноді уряди

вхідних у федерацію держав утворюють вищу владу союзної держави. Іноді із

середовища єдиного народу як суб'єкта федерації вибираються органи

федеративної влади, наприклад, президент. Але й у цьому другому випадку

державам надані права участі в здійсненні союзної державної влади. Наприклад,

у всіх республіканських союзних державах одна з палат парламенту функціонує

як представницький орган членів федерації. Більш того, у деяких з них

рівність суб'єктів федерації виражається в наданні кожній державі - члену

рівного числа депутатських місць, найчастіше окремі держави, що входять у

федерацію, мають вирішальний голос при зміні конституції.

Це свідчить про велику й емпіричну розмаїтість федеративних устроїв, частина

з яких, історично міняючись, відбиває тенденцію до перетворення ряду

федерацій в унітарні держави. Як показує досвід СРСР 1989 - 1991 р., можлива

й інша тенденція до перетворення федерації в конфедерацію і навіть до її

повного розриву. У принципі можна затверджувати, що федерація - об'єднання

держав, суверенних остільки, оскільки їхній суверенітет не обмежений

суверенітетом федеративної держави.

Об'єднання монархічних держав існують у формі особистої чи реальної.

Загальним в обох формах є те, що вони виникають унаслідок збігу монархів двох

чи декількох держав в одній особі.

Особиста має підставою випадковий, ненавмисний збіг незалежних друг від друга

прав на корону в декількох державах на основі різних порядків

престолонаслідування. Вона продовжується доти, поки ці різні правомочності

персоніфіковані в одній особі. Як тільки за законом корона знову переходить

до інших осіб, особиста унія негайно ж припиняється. Так, у минулому столітті

припинилася особиста унія між Великобританією і Ганновером у 1837 р., між

Нідерландами і Люксембургом у 1983 р. унаслідок розходження системи

престолонаслідування - когнатичної у Великобританії і Нідерландах і

агнатичної у Ганновері і Люксембурзі. При цьому в двох перших державах на

престол вступали жінки, що у двох інших державах узагалі виключалися з

престолонаслідування.

Політичне значення особистих уній може виявитися значним і привести до

повного злиття різних держав (Кастилія й Арагон, Англія і Шотландія й ін.).

Між державами, об'єднаними загальним монархом, неможлива війна. Однак у

більшості випадків якого-небудь істотного зближення між ними не відбувається.

Реальна унія виникає в результаті угоди держав, у силу якої в них з'являється

загальний монарх. Члени реальної унії незалежні друг від друга, і з'єднання

не обмежує їхніх суверенітетів. Не утвориться ні загальної території, ні

єдиного підданства, ні загальних законів, ні загальних фінансів і т.п.

Представляючи власне кажучи міжнародно-правову угоду, вона має значення

переважно в області зовнішніх зносин, виступає як військовий союз, як носій

єдиної зовнішньої політики і т.п.

Реальні унії з'являються лише в Новий час, тому що припускають розвитий

монархічний порядок і єдність держави, що оформилася. З політичної точки зору

вони дуже часто являють собою результат прагнень заснувати єдину державу.

Реальними були унії між Норвегією і Швецією (1815 р.), Австро - Угорщина.

Реальні унії припиняються або через перетворення в єдину державу, або через

розширення союзу внаслідок того, що у вхідних в унію державах корона

переходить до інших монархів конституційним чи іншим шляхом.

Імперія - складна держава, створена насильницьким шляхом. Ступінь залежності

складових частин імперії буває різною. У минулому вхідні в імперію утворення

при нерозвиненості транспортних засобів і засобів зв'язки мало стикалися з

імперською владою. У Новий час, особливо в ХХ столітті, становище, зрозуміло,

істотно міняється.

Деякі державознавці прийшли до висновку, що в складових частин імперії ніколи

не було єдиного державно - правового статусу.

Імперія — це така складна і велика держава, яка об'єднує інші держави або

народи в результаті завоювань, колонізації та інших форм експансії. Імперія

тримається на насильстві, на державно­му примусі. Коли зникає примус, імперія

розпадається. Наприк­лад, Римська імперія, імперія Олександра Македонського,

Ро­сійська імперія.

Коло імперій досить широкий. Вони існували в усі історичні епохи. Імперіями

минулого і Римська держава останнього періоду свого існування, і

Великобританія, і Росія.

Фузія (злиття держав) і інкорпорація (зовні оформлюване як злиття приєднання

однієї держави до іншого) - останні види уній, розглянутих державознавством.

Фузією було, наприклад, возз'єднання ФРН і ГДР, інкорпорацією, як думають

багато хто, - приєднання Естонії, Латвії і Литви до СРСР у 1940 році.

1.2 Форма державного правління.

Форма державного правління — це організація вищих органів державної влади,

характер і принципи їх взаємодії з іншими орга­нами держави, з політичними

партіями, класами і соціальними групами.

Форма правління - організація верховної державної влади і порядок її утворення.

Характер форми правління в кінцевому рахунку залежить від типу суспільства. У

суспільствах, не зв'язаних економічними узами обміну і змушених поєднуватися за

допомогою централізованої державної влади, природною формою правління

представляється монархія. Там, де форма правління не сполучена з ієрархічною

системою феодальної власності на землю і її верховного власника в особі самого

монарха, вона приймає вигляд деспотії. Для суспільств, заснованих на обмінних

відносинах між вільними, політично рівними суб'єктами - власниками, характерна

республіканська форма правління.[8]

Форма правління обумовлюється також конкретним розміщенням соціально -

політичних сил і результатами боротьби між ними (дія цього фактора особливо

яскраво виявляється в революційні періоди, доказом чого може бути падіння

монархічних режимів у результаті Великої французької революції 1789 р. або

Лютневої революції 1917 р. у Росії); історичними особливостями окремих країн

(поза історичним контекстом неможливо пояснити існування в сучасній

Великобританії парламентської монархії); особливостями культури народу, що

акумулює історичний і політичний досвід, звичаї і навички життя в умовах тієї

чи іншої держави (наприклад, труднощі, що зустрічає на своєму шляху становлення

демократичної форми правління в Росії багато в чому можуть бути пояснені

специфікою її загальної і політичної культури); впливом у країні політичних

процесів, у тому числі військових (зміна форм правління в ряді

східноєвропейських країн у результаті Другої світової війни мали своєю

передумовою присутність у цьому регіоні Червоної армії).

[9]

Політичний режим, будучи самообумовлений тими ж соціальними факторами,

впливає на форму правління більш опосередковано, визначає ті її мінливі риси,

що зв'язані з історично конкретними політичними ситуаціями в державі.

Це пояснює, чому неможливий прямий перенос політичної форми, що історично

виникла в одній країні, в інші країни, хоча цілком можливе використання

світового і приватного досвіду окремих народів з його наступною адаптацією до

конкретно - історичних умов тієї чи іншої держави.

Теорія держави, фіксуючи в її історії реально виникаючі форми правління,

виробила декілька їх класифікацій. Найбільш розповсюджена з них - це розподіл

форм держави по числу правлячих осіб. Якщо влада належить одному - монархія,

якщо багатьом - аристократія, якщо усім - демократія, або республіка.

Існування такої класифікації відзначено ще Геродотом у його оповіданні про

суперечку між Отаном, Мегабізом і Дарієм про те, яку форму правління варто

установити в Персії після убивства Лже-Смердіса. Також і критика цього

розподілу має досить давню історію, виходячи від Платона й Аристотеля. Перший

з них розрізняв форми правління в залежності від переваги в державі трьох

чеснот: мудрості, мужності і помірності, другий - у залежності від

співвідношення правильних або перекручених видів правління, оголошуючи

правильними ті, у яких особистий інтерес правителів, хто б вони не були,

підлеглий загальному інтересу держави, і, навпаки, перекрученими - ті, у яких

переважає особистий інтерес.

Отже, за формами правління всі держави поділяють на дві великі гру­пи:

монархії та республіки.

Монархія — це така форма правління, при якій повноваження верховної влади

належать одній особі: коро­лю, царю, султану, шаху, імператору і т.п. При

такій формі прав­ління вся вища законодавча, виконавча і судова влада належать

монарху. Влада монарха передається, як правило, у спадщину.

Іноді монарх може обиратися. За свою державну діяльність монарх ні перед ким

не звітується і не несе юридичної відпові­дальності. Як правило, такі монархи

несуть відповідальність тільки перед Богом.

Всі монархії поділяються на: абсолютні, обмежені, дуалістичні, теократичні,

станово-представницькі.

При абсолютній монархії влада монарха не обмежена і має всі характерні риси,

які викла­дені у визначенні. Такі монархії були найбільш розповсюджені в

епоху рабовласництва і феодалізму. Сьогодні їх залишилось дуже мало, зокрема

в Марокко, Арабських Еміратах, Кувейті та ін.

В останнє століття найбільш поширеними є обмежені монархії. Іноді їх називають

парламентськими або конституційними. Вони характеризуються тим, що влада

монарха обмежена парламен­том або конституцією. За таких форм правління монарх

— глава держави, але він може суттєво впливати на законодавчу діяльність

парламенту і на формування ним уряду. Іноді монархічна форма правління має

формальний характер. До обмежених монархій відносяться Іспанія, Швеція, Японія,

які ще можна назвати кон­ституційними монархіями. До парламентських монархій

можна віднести Англію.[10]

Дуалістична монархія — це така форма правління, коли мо­нарх — глава держави

сам формує уряд і призначає прем'єр-міністра. В такій монархії діє два вищих

державних органи — монарх і уряд на чолі з прем'єр-міністром. В ній можуть

існувати і інші вищі державні органи, зокрема судові.

Теократична монархія — це така форма правління, коли абсо­лютна влада

релігійного лідера зливається з державною владою. Релігійний лідер є

одночасно і главою держави. Наприклад, Ватикан, Тибет.

Станово-представницька монархія характеризується тим, що поряд з монархом —

главою держави існує який-небудь дорад­чий представницький орган певних

класів або всього населення. До таких держав можна віднести Росію до 1917 р.,

Польщу в XVII— XVIII століттях.

Історія державності була власне кажучи історією монархій, і в ході її ця

форма правління істотно видозмінювалася. Ось чому першою підставою

класифікації монархій є їхній поділ по тим історичним епохам, у яких вони

існували й існують. В історичному розрізі монархії підрозділяються на східно-

деспотичні, засновані на азіатському способі виробництва; античні

(рабовласницькі), у число яких входять рабовласницькі держави, що виросли на

основі класичної стародавності (наприклад, монархія рабовласницького Рима);

феодальні, до яких відносяться ранньофеодальні, що відрізнялися великим

ступенем децентралізованості, сословно-представницькі, у яких влада монарха

була обмежена тим чи іншим сословно-територіальним представництвом (у Франції

- Генеральними штатами, в Англії - парламентом, в Іспанії - кортесами і

т.п.), і абсолютні (абсолютизм, самодержавство), у яких влада цілком належить

одній особі і складаються такі державні інститути, як наймана армія,

чиновництво, королівська скарбниця із системою податей і т.д.; буржуазні, у

яких влада короля обмежується конституцією і парламентом і які

підрозділяються на дуалістичні, коли монарх зберігає всю повноту виконавчої

влади (зокрема, призначає міністрів, відповідальних перед ним), і

парламентарні, коли монарх як глава виконавчої влади обмежений у правах і,

зокрема, призначувані ним міністри залежать від вотуму довіри парламенту

(наприклад, Великобританія, Швеція).

Республіка — це така форма правління, при якій повноваження вищих державних

органів здійснюють представницькі виборні органи. Республіки не мають

монарха. В республіці вищі представницькі органи і їх вищі посадові особи

обираються на певний строк. Вони періодично змінюються, переобираються. За свою

діяльність вони звітують перед народом і несуть юридичну відповідальність

(конституційну, кримінальну, цивільну, адміністративну і дис­циплінарну).

Республіки як форми правління почади інтенсивно виникати після буржуазних

революцій в XVI—XVII століттях і є доміную­чою формою правління в сучасний

період. Нині всі республіки поділяються на три види: президентська

республіка, напівпрезидентська (або змішана), парламентська.

Їх назви в певній мірі умовні, разом й тим кожна з них має свою специфіку.

Існували та існують і інші види республік: Радянська республіка. Народ­но-

демократична республіка, республіка Паризька Комуна, ісламські республіки і

інші.

Президентська республіка характеризується тим, що президент обирається всім

населенням, так як і парламент. В такій рес­публіці президент формує і очолює

уряд, є главою держави і формально не підзвітний парламенту. Наприклад, у

США, Мек­сиці, Іракці.

Напівпрезидентська або змішана — це така республіка, коли президент —

глава держави обирається народом, так як і парла­мент. В такій республіці уряд

обирається (призначається) парламентом за рекомендацією президента. Уряд

підзвітний одночас­но президенту і парламенту. Президент не очолює уряд і не

несе юридичної відповідальності за його діяльність. Наприклад, Фран­ція,

Фінляндія, Україна, Російська Федерація.

Парламентська республіка характеризується центральним ста­новищем парламенту

(законодавча влада), який обирає главу держави — президента і уряд —

виконавчу владу. Вони підзвітні парламенту. Іноді президент не обирається, і

главою держави стає прем'єр-міністр. Наприклад, Італія, ФРН.

Республіка як форма правління відрізняється наступними ознаками:

Ø виборністю органів державної влади на певний строк і їхній

колегіальний характер;

Ø наявністю виборного на певний строк глави держави;

Ø похідним характером державної влади, що користається владними

повноваженнями не по власному праву, а з доручення суверенного народу;

Ø юридичною відповідальністю глави держави.

По історичних періодах свого існування республіки класифікуються на античні

(держави - поліси - Афіни, Рим і т.д.); середньовічні (феодальні), до числа

яких відносяться торгово-промислові республіки в Італії (Венеція, Флоренція),

Нідерландах, Росії (Новгородська, Псковська); буржуазні, коли республіканська

форма правління досягає свого розквіту, стаючи способом політичної організації

цивільного суспільства.[11]

Республіканська форма правління з'являється там, де мова йде про політичне

об'єднання вільних громадян, що є самостійними суб'єктами господарського і

громадського життя.

Особливості устрою верховної влади тоталітарної держави не охоплюються ні

поняттям монархії, ні поняттям республіки, ці ознаки дають підставу для

виділення третього виду форми правління - форми правління тоталітарної

держави.

Форма правління тоталітарної держави звичайно є перекрученою формою

республіки і відрізняється наступними ознаками:

Ø наявністю правлячої партії, що складає ядро політичної системи

і грає керівну роль у управлінні всіма державними і суспільними справами

країни;

Ø збігом вождя партії і глави держави в одній особі, що прагнуть

до довічного збереження своїх політичних посад (у деяких країнах з

Страницы: 1, 2, 3